Боснійські драми: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ІНЕС: Сезам, абракадабра — це краще. Ніхто не знає, що це таке, але всі розуміють.

ДЕНІЗ: Пасадена — це ніби якесь ім’я. Я натрапила на нього, як сліпа квочка на зерно у «Berliner Illustrirte». І відколи я так на нього наштовхнулася, це ім’я вводить мене в якийсь особливий настрій: ПАСАДЕНА.

ІНЕС (нейтрально): Пасадена.

ДЕНІЗ: Це ніби якийсь знак: встань, іди! Це держава, місто, річка? Було також завжди неясно, що таке Боснія.

ІНЕС: То вона сидить навпочіпки на гноїщі, у смороді, і снить із широко розплющеними очима. То вона спить, як кролик.

ДЕНІЗ: Чи це ім’я представляє місто, річку, державу? Я думаю, Боснія менше здається державою, а більше — якимось станом.

ІНЕС: Пасадена?

ДЕНІЗ: Коли мені почали приходити листи, в яких згадувалася Боснія, вони аж ніяк не віщували нічого доброго. Багато хто мені, однак, казав: «Щасливице, якщо це місто, то не Сталінград, якщо це річка, то не Волга, як це держава, то не Росія».

ІНЕС: Під Сталінградом було гаряче.

ДЕНІЗ: Але й не Пасадена. Чи це, куди я потрапила — Пасадена?

Службовець у канцелярії, там, у Бад-Годесбергу, спочатку довго вивчав квиток. Власне, йому була потрібна передишка, щоб прийняти можливе рішення: чи не зателефонувати в божевільню? Коли Курта та його взвод посадили в потяг, який їхав до Боснії, ніхто їх не вважав психами. Навіть самі вони вважали, що їхня подорож має якийсь сенс. Їдеш, щоб когось пограбувати, вбити, розтоптати. Це далеко не всі схвалять, але всі зрозуміють, про що йдеться. Коли ж стара жінка вирушає на пошуки Пасадени, яку шукає ціле життя, її знімає CNN, її запрошують на вікторину, а потім прописують їй краплі. Розумієш?

Інес заперечує.

ДЕНІЗ: Ти чула про Пасадену?

ІНЕС: Тільки вже не ходи боса до лісу.

ДЕНІЗ: Пасадена могла щасливо повернути мені вже втрачений день.

ІНЕС: Ти загубишся.

ДЕНІЗ: Коли мине ще й це нещастя, їдьмо у Пасадену!

ІНЕС: Хто тебе знайде, таку маленьку?

ДЕНІЗ: Ще тільки це переживемо, а тоді пакуємо валізи.

ІНЕС: Впадеш до якоїсь ями. Втопишся. Тут уже багато людей загубилися. Важко встояти перед спокусою. Підводишся і йдеш.

ДЕНІЗ: Там, напевно, абсолютно чудово.

ІНЕС: Там, на тому боці, є велика квітуча левада. Зірки набагато більші, аніж наші, вони як дуже великі шпильки. Не день, не ніч, а ніби якийсь вічний світанок.

ДЕНІЗ: Пасадена, чи не так, це там, де ми всі зустрінемось, знайомі і незнайомі друзі.

ІНЕС: Тут також є міст.

ДЕНІЗ: Народжені й ненароджені діти.

ІНЕС: Є тут і міст, який купається у сріблі, і ніч довкола нього, і все довкола нього срібне.

ДЕНІЗ: Ми мусимо поїхати до Пасадени!

ІНЕС: Тому і про цю землю, де є міст, кажуть, що вона срібна. Коли ти помреш, як уже годиться, і поховають тебе на тому цвинтарі в лісі, де нас споконвіку ховають, твоя душа легко знайде той міст. Той міст, який душа, вся в легкому польоті, бачить перед собою, ніби й сам складається з одного цілого шматка, і він сам світиться срібним світлом.

ДЕНІЗ: Там сходяться небо й земля, а місце, де вони сходяться, називається Пасадена.

ІНЕС: Ніби в одну мить, на якийсь знак, злетіло у повітря мільйон форелей і повернуло до неба свої срібні черева... А над цим срібним килимом спокійно ходить душа покійника, цією досконалою аркою.