Так, він про матір мою каже.
ЙОКАНААН:
Де та, котра віддавалася ассирійським полководцям, що носять перев’язі на череслах, а на головах — різнобарвні тіари? Де та, котра віддавалася єгипетським юнакам, вбраним у тонкий льон і у пурпур, що мають щити золоті і срібні шоломи, а тіла їхні могутні? Хай підведеться вона з ложа скверни, з ложа кровозмішення, щоби почути слова того, хто торує шлях Господу, і покається во гріхах своїх. І хоч вона ніколи не розкається, а лиш зав’язне во скверні, хай таки прийде сюди, бо бич Господній вже у руці Його.
САЛОМЕЯ:
Таж він жахливий, жахливий!
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Не стійте тут, царівно, благаю вас.
САЛОМЕЯ:
А над усе жахливіші його очі. Вони — як чорні діри, випалені смолоскипами у тірських килимах. Вони — як чорні печери, де мешкають дракони, як чорні печери Єгипту, де дракони облаштовують собі лігва. Як чорні озера, поверхню яких тривожать фантастичні місяці... Як думаєте, він говоритиме ще?
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Не стійте тут, царівно. Молю вас, не стійте тут.
САЛОМЕЯ:
Який він змарнілий! Схожий на тонку скульптуру зі слонової кістки. На срібну статую. Я певна, він такий самий незайманий, як і місяць. Він схожий на місячний промінь, на срібну стеблину. Плоть його, мабуть, холодна, неначе слонова кістка. Я хочу подивитися на нього зблизька...
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Ні, ні, царівно.
САЛОМЕЯ:
Я мушу побачити його зблизька.
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Царівно! Царівно!
ЙОКАНААН:
Хто ця жінка, що дивиться на мене? Нехай не дивиться, бо я цього не хочу. Пощо вона дивиться на мене своїми золотавими очима з-під позолочених повік? Я не знаю, хто вона. І не бажаю знати. Хай вона йде. Не з нею я волію говорити.
САЛОМЕЯ:
Я — Саломея, донька Іродіяди, царівна Юдеї.
ЙОКАНААН:
Геть, донько Вавилона! Не підступай до обранця Господнього. Мати твоя наповнила землю вином своїх злочинів, і крик гріхів її долинув аж до слуху Божого.
САЛОМЕЯ:
Говори ще, Йоканаане. Твій голос для мене — немовби вино.
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Царівно! Царівно! Царівно!
САЛОМЕЯ: