Варіанти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— До чого ви хилите? — з погордою озвався містер Герой. — Хіба я можу зарадити, якщо ви не тямите, що робите?

— Миттю повертайтеся назад у басейн колективного несвідомого! — наказав Чоловік.

Містер Герой зневажливо щез.

— А тепер ми знову там, звідки починали, — зазначив Мішкін.

— Це були мої слова, — заявив робот.

— Заткнися! — кинув Чоловік із тисячею подоб. — Мені треба подумати.

— Він сів на скелю — високий, похмурий русявий чоловік із вусами й страшенно привабливим способом спілкування з жінками. Його довгі сильні пальці бралися зморшками, коли він стукав ними по кощавому коліну. В його очах-жаринах ховалися темні тіні. Він був красень. Проте не мав щастя. Ні, він не мав щастя. Можливо, ніколи й не матиме. Хіба доктор Ліфшульц не сказав йому одного разу: «Щастя — це просто річ, яку звуть Джо». А Чоловіка з тисячею подоб звали не Джо. Тож він не був щастям і навіть не прагнув його і не тішився ним.

Частина друга

69. «Отже, сміливі друзі, ще раз у пролом!»

Проа ковзала по прозорій воді затоки, керована вправним веслом літнього даяка, що майстерно вів крихке судно вздовж бамбукової пристані, яка пов’язувала село Омандрик із зовнішнім світом.

Білий чоловік — американець,— убраний у взуття, яке захищало від москітів, у бриджі, білу сорочку з плямами поту й пом’ятий крислатий капелюх, спостерігав прибуття тубільного судна з відносної прохолоди веранди свого дому, яка відкидала довгу тінь. Неквапом підвівся й перевірив патронник свого револьвера Cross & Blackwell калібру 9,5 мм, який він звичайно носив у добре змащеній замшевій кобурі, пристебнутій під правою пахвою. Потім, легко рухаючись у задушній тропічній спеці, рушив на пірс.

Першим чоловіком, що вийшов зі старого пароплава, був високий араб у спадному білому вбранні та жовто-білому капелюсі області Хадрамаут. За ним вийшов напрочуд гладкий чоловік невизначеного віку в червоній фесці, пожмаканому білому шовковому костюмі й сандалях. Гладуна можна було б взяти за турка, але пильний спостерігач, помітивши ледь скошені зелені очі, майже втоплені в складках жиру, припустив би, що це угорець із карпатських степів. За ним ступав невисокий, виснажений приблизно двадцятирічний умовний англієць, чиї надміру швидкі жести й тремтячі руки виказували споживача амфетаміну на останніх стадіях, а під його джинсовою курткою можна було помітити темно-сіру ребристу поверхню ручної гранати. Останньою з човна вийшла дівчина, елегантно вбрана в барвисту бавовняну сорочку, з довгими темними косами, які спадали їй на плечі, гарні риси її обличчя не засвідчували жодного натяку на емоційність.

Новоприбулі кивнули американцеві на пристані, проте не обмінялися жодним словом, аж поки всі зібралися на веранді, лишивши пілота гелікоптера прив’язувати його повітряне судно за допомоги кількох зичливих тубільців.

Усі сіли в бамбукові фотелі, слуга в білому жакеті приніс тацю крижаного джину пахіт. Гладун підняв свій келих на знак вітання і сказав:

— Джеймісоне, ви, здається, чудово влаштувалися.

— Не можу заперечити,— відповів американець із суворим обличчям.— Знаєте, я єдиний торговець у цих місцях. Я роблю чесний бізнес зі смарагдами. Крім того, тут є рідкісні птахи та метелики, а також трохи золота в алювіальних відкладах річок у внутрішніх регіонах, інколи до мене потрапляє якась дрібничка з Хомарських могил. І, звичайно, вряди-годи я підбираю всякі інші речі.

— Можна лише дивуватися, що у вас, на вашу превелику вигоду, тут немає конкурентів, — промовив араб бездоганною англійською з ланкаширським акцентом.

Американець невесело всміхнувся:

— Навколишні тубільці не дозволили б. Знаєте, я тут наче Бог для них.

— Я щось чув про це, — сказав гладун. — Ходять чутки, ніби ви допливли сюди шість років тому, радше мертві, ніж живі, геть без речей, крім пакунка, де було п'ять тисяч доз протичумної сироватки.

— Я чув те ж саме, — додав араб. — А через тиждень половина населення злягла від бубонної чуми.

— Мені тоді пощастило, — мовив, не всміхаючись, американець — Я був просто радий допомогти.

— Слава Богу, сер! — проказав гладун. — Я п’ю до вас! Я захоплююсь людиною, яка сама будує своє щастя.

— Що ви маєте на увазі під цими словами? — запитав Джеймісон.

Настала коротка лиховісна пауза. Напругу розірвав сміх дівчини.

Чоловіки глянули на неї. Джеймісон спохмурнів і, здавалося, от-от запитає про її недоречну легковажність. Потім помітив, що англійський наркоман тримає свою праву руку дуже близько до білого кістяного руків’я довгого ножа, якого він носив під сорочкою в білих шкіряних піхвах між своїми худезними лопатками.

— Синку, в тебе щось свербить? — запитав Джеймісон з убивчою лагідністю.

— Якщо й так, я повідомлю вам, — відповів хлопець, спалахнувши синіми очима. І моє ім’я не «синок», я Біллі Бентервіль. Ось хто я є і сподіваюсь бути, і будь-хто, хто каже інакше, — брудний брехун, тож я б із насолодою розшматував його, розшматував його, розшматував його... О Господи, моя шкіра сповзає, що діється з моєю шкірою, хто підпалив ґноти моїх нервів, чому кипить мій мозок? Мені болить голова, я мучусь, мучусь!

Гладун глянув на араба й непомітно кивнув. Араб дістав із пласкої чорної шкіряної валізки шприц для підшкірних ін’єкцій, наповнив його безбарвною рідиною з пластикової ампули і вправно впорснув розчин у руку хлопця. Біллі Бентервіль усміхнувся й відкинувся назад у фотелі, наче гутаперчева лялька, його зіниці розширилися так, що годі було бачити білки, на худому, напруженому обличчі проступив вираз несказанного щастя. Ще мить — і він знепритомнів.

— Слава Богу, позбулися, — мовив Джеймісон, що мовчки спостерігав ту сцену. — Навіщо ви морочитесь із таким типом, як цей?