Варіанти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звичайно, ви отримаєте її. Кожен отримує. У нинішньому дедалі складнішому світі справді марно сподіватися, що люди самі вирішуватимуть свої проблеми. Вони б тоді не мали часу ні на що інше. Люди мусять робити свої справи. Наша справа — постачати все потрібне, щоб вирішити проблеми інших людей. Ваша справа, мабуть, якась інша. Ми робимо свою справу, а ви маєте змогу робити свою справу. У такому разі кожен задоволений.

— Це звучить надто добре, щоб бути правдою, — зауважив Мішкін.

— Атож, — підтвердив містер Монітор.

— Річ, яка потрібна мені, — заявив Мішкін, — це запасна частина до двигуна, її номер L-1223A.

— Почути — це виконувати. Ви готові платити за цю запчастину?

— Усі витрати моїм коштом.

— Ви клієнт, який мені до серця. Запчастина номер L-1223A до двигуна вже їде до вас.

Містер Монітор показав Мішкіну високі оцінки своєї праці у виданнях The New York Times, New York Magazine і Village Voice. Усі вони були несамовитим вихвалянням. Чи могли бути ще кращі рекомендації? Містер Монітор пішов.

Мішкін сів на колоду й чекав. Через кілька годин він почув гуркіт мотоцикла. Побачив чоловіка в шкіряній куртці з бахромою й замшевій шапочці, який їхав по лісу. До багажника мотоцикла був прив’язаний великий пакунок.

За п’ятдесят метрів від Мішкіна мотоцикліст наїхав на наземну міну. Вибух розшматував чоловіка, мотоцикл і пакунок.

— Як прийшло, так і пішло, — підсумував Мішкін.

26

Мішкін ішов, дуркуючи, по лісу, вбираючи краєвиди, запахи і звуки, відчуваючи повітря, справді роблячи прогулянку великою й духовною. На вустах він мав пісню без слів, а його пальці клацали в такт із незбагненним ритмом. Саме в такому настрої він натрапив на чоловіка, що зіперся на дерево.

Очі чоловіка були заплющені. Він, схоже, не дихав, але й мертвим не здавався. Його груди були голі, і на них видніла невелика бронзова табличка. На ній був напис: «УВІМКНІТЬ МЕНЕ». Над табличкою був тумблер.

Мішкін увімкнув тумблер.

Очі чоловіка негайно розплющилися. Він схопився за чоло й хитнувся, не контролюючи себе, і впав би, якби Мішкін не піймав його і не поклав лагідно на землю.

— Дякую, любий сер, — проказав чоловік. — Моє ім’я, можливо, Алекс Ґонкін, і я дуже вам винен, хоча було б, напевно, краще, якби ви вимкнули мене, бо тепер, коли я опритомнів, мій страх загрожує зруйнувати моє непевне психічне здоров’я.

— А в чому проблема? — запитав Мішкін.

— Я почув голос, який сказав: «Щоб убити його, ми повинні вбити всі його Я». Я одразу збагнув, що секрет виживання — приховати факт, що людина має багато Я. Це можна було б назвати першою лінією оборони. Друга лінія оборони — наявність Я та їхнє спілкування. Я від початку знав, що мої Я треба вбити одночасно, або якомога ближче до одночасності, щоб не дати їм дізнатися, що сталося, і вжити належних захисних дій. Ви розумієте, що я кажу?

— Думаю, так, — кивнув Мішкін.

— Тоді ви божевільні, і я відмовляюся пояснювати. А тепер ми трохи поговоримо з моїм обвинувачем.

Обвинувач зліз із дерева і з докором став перед Мішкіним, гризучи яблуко.

— Ти не мав умикати те, що було вимкненим, — повчав обвинувач.

— Слухай, — відповів Мішкін, — якби Господь не хотів, щоб цього чоловіка вмикали, то не поставив би тумблер на його грудях.

— Це правда... Але Господь у своїй несказанній мудрості зробив так, щоб тумблер можна було вимкнути.

— Але Господь ще й помістив табличку йому на груди з написом «Увімкніть мене».

— Екзегеза — небезпечне марнославство, — дорікнув обвинувач.

— Я й не збирався вдаватись до неї, — захищався Мішкін. — Але мораль тут досить очевидна, а саме: людей із тумблерами на грудях не слід залишати тобі.

— Що це було? — гаркнув обвинувач. — Що ти сказав? Ти абсолютно з’їхав з глузду?

— А що я сказав? — запитав Мішкін. — Що сталося? Де я?