Читець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми стояли голі навпроти одне одного, але, навіть якби вона була у формі кондуктора, її тверда відмова не стала б іще категоричніша. Я не розумів ситуації. Що їй до мене? Чи може, це стосується її? Якщо моя робота проклята, то її — це справжнє прокляття, — невже вона образилась? Але ж я й не казав, що її або моя робота проклята. Може, вона просто не хоче, щоб її коханий був невдахою? Але чи я її коханий? Що я для неї? Я поволі вдягався, тягнув час і сподівався, що вона щось скаже. Та вона мовчала. Я вже вдягнувся, а вона й далі стояла гола і, коли я обняв її на прощання, навіть не ворухнулась.

9

Чому мені стає так сумно, коли я думаю про тодішнє? Може, це туга за колишнім щастям, — і я таки був щасливий у наступні тижні, коли справді працював, мов проклятий, скінчив сьомий клас, і ми кохалися, немов більше нічого на світі не важило. А може, тому, що знаю, що сталося потім, хоча потім тільки виявилось те, що існувало й раніше?

Чому? Чому те, що було прекрасним, видається, коли озирнутися назад, крихким через те, що приховувало огидні істини? Чому спогад про щасливий рік, прожитий у шлюбі, стає затруєним, коли виявляється, що ваш шлюбний партнер цілий рік мав коханця? Чому в такому стані не можна бути щасливим? Адже ви мали щастя! Інколи спогад про щастя руйнується тільки тому, що кінець був сповненим страждань. Може, щастя стає справжнім щастям тільки тоді, коли триває вічно? Бо скінчитися стражданням може тільки те, що вже було сповнене страждань — неусвідомлених і невизнаних? Але що таке неусвідомлені та невизнані страждання?

Я думаю про тодішнє й бачу самого себе перед собою. На мені один з елегантних костюмів, що дісталися мені від багатого дядька разом із численними парами двоколірного взуття — чорно-коричневого, чорно-білого, з замші та шкіри. Я мав задовгі руки й задовгі ноги не для костюмів, що їх розпускала мати, а для координації своїх рухів. Мої окуляри були дешевої, поширеної моделі, а волосся скуйовдженою щіткою, щоби я проти цього не робив. В школі я вчився не дуже добре й не дуже погано; мені здається, чимало вчителів не зовсім розуміли мене, так само як і ті школярі, які задавали в класі тон. Мені не подобався мій вигляд, мій одяг і мої рухи, те, що я робив, і те, що шанував. Але скільки було в мені енергії, скільки віри, що коли-небудь я буду розумним і гарним, стану понад загалом і чутиму його захват, скільки сподівань на зустрічі з новими людьми та ситуаціями!

Невже саме це засмучує мене? Оте завзяття й віра, які виповнювали мене тоді і яким життя давало обіцянки, що їх воно ніколи не дотримало? Іноді в обличчях дітей і підлітків я бачу те саме завзяття й віру і дивлюся на них з не меншим смутком, ніж тоді, коли озираюсь подумки на свої молоді літа. Невже оцей смуток абсолютний? Невже це він опановує нас, коли премилі спогади стають у ретроспектив! крихкими, бо те пригадане щастя живилось не реальною ситуацією, а обіцянками, що ніколи не стали справджені?

Зате вона, — слід уже почати називати, її Ганною, бо і я тоді став називати її так, — жила не обіцянками, а тільки реальною ситуацією, і тільки в ній.

Я запитував Ганну про її минуле і вона відповідала, немов дістаючи його з укритої давнім порохом скрині. Народилась у Трансильванії, в сімнадцять років приїхала до Берліна. Працювала на заводі Сименса, а в двадцять один рік потрапила до війська. Відколи скінчилася війна, працювала на всяких роботах. Кондуктором у трамваї працює вже років два, їй подобаються кондукторська форма і рух, зміна картин за вікнами й гуркіт коліс під ногами. А загалом ця робота пригнічує її. Рідні в неї нема, їй тридцять шість років. Це все вона розповідала так, ніби то було не її життя, а якесь інше, яке вона знає не дуже добре і яке її не обходить. Того, про що я хотів дізнатися точно, вона не пам’ятала й не розуміла, чому мене так цікавить, що сталося з її батьками, чи мала вона братів і сестер, як жила в Берліні, та що робила у війську. «Усе тобі, хлопче, кортить знати!»

Так само було і з майбутнім. Звичайно, я не будував жодних планів про шлюб і родину. Але я дужче переймався почуттями Жульєна Сореля до мадам де Реналь, ніж його почуттями до Матильди де Лямоль. А Фелікса Круля мені більше кортило побачити в кінці в обіймах матері, ніж доньки. Моя сестра, що вивчала германістику, розповіла за вечерею про суперечку, чи існував любовний зв’язок між Гете і фрау фон Штайн, і я приголомшив свою родину, затято доводячи, що таки існував. Я уявляв собі, якими можуть бути наші стосунки через п’ять або десять років. Запитував і Ганну, як вона уявляє собі їх. А вона не хотіла думати навіть про Великдень, коли я на вакаціях намірявся поїхати з нею куди-небудь у подорож на велосипедах. Ми б змогли найняти спільну кімнату як мати й син і цілу ніч бути вдвох.

Дивно, що така уявна картина і пропозиція їхати вдвох аж ніяк не були прикрі мені. А подорожуючи з матір’ю, я завжди воював за окрему кімнату. Піти в супроводі матері до лікаря чи купувати з нею нове пальто, поїхати разом з нею в подорож — усе це видавалося мені вже не відповідним моєму вікові.

Коли матері було зі мною по дорозі й ми натрапляли на моїх шкільних товаришів, я завжди боявся, що мене вважатимуть за мамчиного синочка. А шанс показатися десь із Ганною, що, хоч і молода від матері на десять років, могла бути моєю матір’ю, нітрохи не бентежив мене. Я навіть пишався цим.

Коли тепер я дивлюся на тридцятишестирічну жінку, я бачу, що вона молода. А коли дивлюся на п’ятнадцятирічного хлопця, бачу дитину. Я дивуюся, скільки впевненості додала мені Ганна. Мої успіхи в школі привернули увагу вчителів, я знав, що вони поважають мене. Дівчата, з якими я спілкувався, помічали, що я не відчуваю страху перед ними, і це їм подобалось. Я добре почувався в своєму тілі.

Спогади, що яскраво висвітлюють у пам’яті перші зустрічі з Ганною й точно відтворюють кожну подробицю, сконденсували в одну картину тижні, які проминули між нашою розмовою і кінцем навчального року. Одна з причин такого злиття і згущення — регулярність, з якою ми зустрічалися і з якою минали наші зустрічі. Друга причина — доти мої дні ніколи не були такі наповнені, моє життя ще ніколи не було таке швидке та інтенсивне. Згадуючи, як я працював у ті тижні, мені здається, ніби я сів за свій стіл і не підводився доти, аж доки не надолужив усе пропущене під час жовтяниці, вивчив усі іноземні слова, прочитав усі тексти, довів усі математичні теореми й визначив усі хімічні зв’язки. А про Веймарську республіку й третій райх я читав ще під час хвороби. Так само й наші зустрічі злились у спогадах в одну довгу зустріч. Після тієї розмови ми завжди бачились пополудні: коли в неї була вечерня зміна — з третьої години до половини п’ятої, в інші дні — о-пів на шосту. О сьомій у нас удома сідали вечеряти, й Ганна спершу наполягала, щоб я не запізнювався. Але згодом нам уже не вистачало півгодини, і я вигадував усілякі причини, щоб пропустити вечерю.

А справжньою причиною було читання. Наступного дня після нашої розмови Ганна поцікавилась, що я вивчаю в школі. Я розповів про Гомерів епос, Цицеронові промови, Гемінґвеєве оповідання про старого й його боротьбу з рибиною серед моря. Вона хотіла почути, як звучать грецька й латинська мови, я прочитав їй уривок з «Одіссеї» і промову проти Катиліни.

— А німецьку ти вчиш?

— Тобто?

— Ти вивчаєш тільки іноземні мови чи, може, ще й рідну мову?

— Ми читаємо тексти. Поки я хворів, клас прочитав «Емілію Ґалотті» та «Підступність і кохання», а потім треба було написати твір про ці п’єси. Отож я мав прочитати їх обидві і читав тоді, коли виконував решту завдань. А що читав їх пізно і був утомлений, другого дня вже й не пам’ятав, про що вони, тож доводилося читати ще раз.

— Прочитай їх мені!

— Сама почитай, я принесу тобі.

— Хлопче, в тебе такий гарний голос, я краще тебе послухаю, ніж читатиму.

— Ет, я не вмію читати вголос.

Та коли наступного дня я прийшов і хотів поцілувати її, вона вивільнилась:

— Спершу ти повинен мені почитати.

Вона не жартувала. Я був змушений півгодини почитати їй «Емілію Ґалотті», перше ніж вона поставила мене під душ і взяла в ліжко. Тепер я радів навіть душеві. Адже жадання, з яким я приходив, минало, поки я читав. Читання п’єси, і то так, щоб можна було бодай трохи впізнати різних дійових осіб та увиразнити їхні образи, вимагає певного зосередження. Під душем жадання поверталося знову. Читання, душ, кохання і мить, коли можна трішечки полежати разом, — такими став ритуал наших зустрічей.

Ганна напрочуд уміла слухати. Її сміх, зневажливе форкання, обурені або схвальні вигуки не лишали жодного сумніву, що вона напружено стежить за дією і вважає і Емілію, й Луїзу за дурних дівчисьок. Нетерплячка, з якою вона інколи просила мене читати далі, була породжена сподіванням, що глупота нарешті вичерпається: «Таж такого не може бути». Інколи мені й самому кортіло читати далі. Коли дні стали довші, я довше й читав, щоб у сутінках полежати з нею в ліжку. Вона засинала на мені, замовкала пилка на подвір’ї, співав дрозд, а з усіх барв на кухні лишалися тільки світлі й темні відтінки сірої, я був цілком щасливий.

10

Першого дня великодніх вакацій я встав о четвертій ранку. В Ганни була ранкова зміна.

О чверть на п’яту вона поїде велосипедом у трамвайне депо, а о пів на п’яту виїде трамваєм на Шветцинґен. По дорозі туди, казала вона мені, трамвай майже завжди порожній. А от назад уже повний.

Я зайшов на другій зупинці. Другий вагон був пустий, а в першому біля водія стояла Ганна. Я повагався, сідати мені в перший, чи в другий вагон, і вирішив сісти в другий. Він обіцяв усамітненість, обійми, поцілунок. Але Ганна не йшла. Напевне ж, вона бачила, що я стояв на зупинці й сів у трамвай. Адже тільки тому він зупинився. Та вона й далі стояла біля водія, розмовляла і жартувала з ним. Я бачив те все.