Читець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я чекав біля порога. Вона перевдягалась у кухні. Двері були ледь прочинені. Вона скинула халат і стояла в яскраво-зеленій сорочці. На спинці стільця висіли дві панчохи. Вона взяла одну й, по черзі перебираючи руками, згорнула її у валик. Балансуючи на одній нозі, вперлася п’яткою другої ноги в коліно першої, нахилилась, надягла скручену панчоху на пальці ноги, поставила пальці на стілець, натягла панчоху на литку, коліно і стегно, нагнулась убік і пристебнула панчоху до пояса. Випросталася, зняла ногу зі стільця і взяла другу панчоху.

Я не міг відвести очей від неї. Від її потилиці та плечей, від грудей, що їх сорочка не так приховувала, як огортала, від попи, де напиналася сорочка, коли вона впиралася ногою в коліно й сідала на стілець, від ноги, спершу голої та білої, а потім шовковисто-лискучої в панчосі.

Вона відчула мій погляд. Зупинилася, беручи другу панчоху, обернулася до дверей і подивились мені у вічі. Я не знаю, як вона дивилася, — дивуючись, питаючи, розуміючи, дорікаючи. Я почервонів. Якусь мить ще стояв, хоч обличчя палало. Потім не витримав, вискочив за двері й помчав сходами вниз, вилетів із будинку.

Я йшов не кваплячись. Бангофштрасе, Гойзерштрасе, Блюменштрасе — кілька років я повертався цією дорогою зі школи. Я знав кожен будинок, кожен садок і паркан — і той, який фарбували щороку, і той, який так посірів і струхлявів, що я міг розкришити його рукою, — а також залізну огорожу, вздовж якої в дитинстві я бігав із палицею, видзенькуючи на її прутті, й високий цегляний мур, за яким мені уявлялося щось дивовижне й жахливе, аж поки я зміг видертись на нього й побачив нудні рядки занедбаних грядок і клумб. Я знав бруківку й гудронове покриття вулиць і чергування камінних плит, хвилястих базальтових кубиків, гудрону й жорстви на тротуарах.

Усе було знайоме мені. Коли серце вже не калатало, а обличчя не пломеніло, та подія між кухнею і порогом стала вже чимсь далеким. Я сердився на себе. Я втік, мов хлопчисько, замість виявити самовладання, якого я сподівався від себе. Мені ж не дев’ять, а вже п’ятнадцять. Щоправда, з’ясувати, як саме мало виявитись моє самовладання, я не зміг.

Ще однією загадкою була й сама та подія між кухнею і порогом. Чому я не міг відвести очей від неї? Вона мала сильне й розкішне жіноче тіло, пишніше, ніж у дівчини, яка мені подобалась і до якої я придивлявся. Я був певен, та дівчина не помітила, коли я розглядав її в басейні. А ця жінка була оголена теж не більше за тих дівчат і жінок, що я їх уже бачив у басейні. Крім того, була набагато старша за дівчину, про яку я мріяв. Мабуть, їй за тридцять. Дуже важко оцінити, коли не маєш того віку за собою або не бачиш, як він підступає до тебе.

Минуло багато років, і я здогадався, що не міг відвести від неї погляду не тому, що мене вабила її постать, а тому, що прикипів до її постави та рухів. Я просив своїх подружок одягнути панчохи, але не хотів пояснювати свого прохання, не розповідав їм про загадку події між кухнею і порогом. Отож моє прохання вважали за прагнення підв’язок та мережив, еротичної екстравагантності, що й виконували його в кокетливій позі. Але це було зовсім не те, від чого я не міг відвести погляду. Вона не позувала, не кокетувала. Не пригадую, щоб вона бодай коли-небудь удавалася до кокетства. Зате пам’ятаю, що її тіло, її постава та рухи інколи видавалися незграбними. І не тому, що була вайлувата. Радше здавалося, ніби вона увійшла в глибини свого тіла, віддалася йому і його власному, не порушеному жодним наказом мозку неквапному ритмові й забула про зовнішній світ. Оте забуття світу й проступало в її поставі та рухах, коли вона натягала панчоху. А незграбності тоді я не бачив, жінка була пластична, зваблива, спокуслива, і та спокуса виявлялася не в грудях, попі чи нозі, а в запрошенні забути у глибинах тіла про світ.

Тоді я ще не знав про це, бо знаю тільки тепер і не тільки пояснюю, а й уявляю собі ту подію. Згодом, коли я міркував, що довело мене до такого збудження, воно повернулося. Щоб розв’язати цю загадку, я пригадав подію, і дистанція, яку я створив собі, обернувши її на загадку, зникла. Я знову побачив усе перед собою і знову не міг відвести погляду.

5

Минув тиждень, і я знову стояв під її дверима.

Цілий тиждень я намагався не думати про неї. Але не було нічого, що могло б зацікавити мене та відвернути від неї: лікар ще не дозволяв ходити до школи, книжки після кількох місяців читання вже набридли мені; щоправда, інколи заходили друзі, але я так довго хворів, що їхні візити вже не могли налагодити зв’язків між моїм та їхнім повсякденням і ставали дедалі коротші. Я мав ходити на прогулянки, щодня трохи далі, але не напружуватись. А мені, певне, зарадили б якісь напружені зусилля.

Що за чарівлива пора, коли хворієш у дитинстві або в юності! Зовнішній світ, світ забав на подвір’ї, в садку чи на вулиці долинає до кімнати хворого тільки приглушеним шумом. А в кімнаті буяє світ історій і постатей з книг, що їх читає хворий. Гарячка, ослабивши сприйняття та загостривши фантазію, перетворює кімнату хворого на новий, водночас близький і незнайомий простір: на візерунках штор і шпалер проступають гримаси страховиськ, а стільці, стіл, книжкові полиці та шафа зростають до розмірів гір, будинків або кораблів, що постають і ніби на відстані руки, і водночас у незмірній далечині. Довгі нічні години хворого супроводять бамкіт годинника на церковній вежі, гуркіт поодиноких авто на вулиці та сліди їхніх фар, що сунуться по стінах і по стелі. Це години без сну, та аж ніяк не безсонні години, не години, коли чогось бракує, а години наповненості. Тужливі прагнення, спогади, страхи і жадання споруджують лабіринти, де хворий губить себе, знаходить і знову втрачає. То години, коли стає можливим усе: і добре, й лихе.

Але ці стани минають, коли хворий одужує. Та якщо хвороба триває досить довго, кімната хворого насичується тим усім, тож навіть тоді, коли неміч уже відступає й немає гарячки, він і далі блукає в лабіринтах.

Я прокидався щоранку з нечистим сумлінням, інколи з мокрими або вкритими плямами піжамними штанами. Картини і сцени, що снилися мені, були непристойні. Я знав, що мати, пастор, який здійснював обряд моєї конфірмації й давав мені духовні настанови і якого я поважав, і старша сестра, якій я звіряв таємниці свого дитинства, не лаяли б мене. Але, сповнені любові, вони дбайливо повчали б мене, а то було ще гірше за лайку. Надто непристойним було те, що ті картини і сцени, якщо вони не снилися мені пасивно, я активно вифантазовував.

Не знаю, звідки я набрався духу піти до фрау Шміц. Може, моє моральне виховання якось повернулося саме проти себе? Якщо погляд, сповнений пожадання, — таке саме зло, що й задоволення того пожадання, якщо активні фантазії — не менше зло, ніж учинок про який фантазують, то чому ж не перейти до задоволення і до вчинку? День у день я пересвідчувався, що не можу позбутися гріховних думок. Отож мені закортіло й гріховних учинків.

Були, щоправда, й дальші міркування. Похід до неї може виявитись небезпечним. Але ж, власне, та небезпека навряд чи реалізується. Фрау Шміц здивовано привітала б мене, почула б вибачення за мою дивну поведінку і приязно попрощалася б зі мною. Куди небезпечніше не піти до неї, бо ж існував ризик, що я не зможу позбутися своїх фантазій. Отож, пішовши, я вчиню слушно. Вона б нормально поводилась, я б нормально поводився, і все знову було б нормальним.

Ось на такі раціональні міркування спиравсь я тоді, обернувши своє жадання на основу дивовижних моральних обрахунків і змусивши замовкнути своє нечисте сумління. Але не це дало мені сміливості піти до фрау Шміц. Додала мені духу думка, що мати, шановний пастор і старша сестра, докладно поміркувавши, мали б не відраджувати мене, а вимагати, щоб я таки пішов до неї. Та справді піти до неї — це річ зовсім інша. Не знаю, чому я так вчинив. Але тепер у своїй тодішній поведінці я бачу модель, до якої я все своє життя припасовував або не припасовував власні думки та вчинки. Я міркував, доходив якогось результату, твердо спирався на цей результат у своїй постанові, а пересвідчувався, що дії — це щось самодостатнє, тож постанови можна дотримуватись, але дотримуватись її не обов’язково. Дуже часто у своєму житті я робив те, чого не вирішував заздалегідь, і не робив того, про що вже вирішив. Отож, і таке може статися завжди, дії відбуваються самі по собі: я їду до жінки, дарма що вже не хочу бачити її, виголошую у присутності начальника заувагу, за яку можна поплатитися головою, курю й далі, хоча постановив не курити, і припиняю курити, збагнувши, що був і лишуся курцем. Не думаю, що наші думки й постанови мають якийсь вплив на наші дії. Та й дії відбуваються зовсім не так, як ти поміркував і надумав діяти. Дії мають свою власну причину і є моїми діями з не меншим ступенем незалежності, ніж моє мислення — моїм мисленням, а мої постанови — моїми постановами.

6

Її не було вдома. Двері під’їзду були прочинені, я піднявся сходами, подзвонив і зачекав. Подзвонив ще раз. У квартирі всі двері були відчинені, я бачив їх крізь вічко вхідних дверей і впізнав у передпокої дзеркало, гардероб і дзиґарі. Навіть чув, як вони цокають.

Я сів на сходинку і чекав. Я не відчував полегшення, яке — коли рішучість млява і є страх перед наслідниками вчинку — інколи відчувають, зрадівши, що й виконали свій намір, і не треба відповідати за наслідки. Не був я й розчарований. Я твердо вирішив побачити її і чекати, аж поки вона прийде.

Дзиґарі в передпокої пробамкали чверть години, півгодини, а потім і цілу годину. Я спробував дослухатись до тихого цокання й нарахувати дев’ятсот секунд від одного удару дзиґарів до наступного, але думки всякчас відвертали мою увагу. На подвір’ї вищала пилка столяра, будинок наповнювали звуки музики з однієї квартири, десь прочинилися двері. Потім я почув, як хтось розміреною, повільною, важкою ходою піднімається сходами вгору. Я сподівався, що то якийсь пожилець із третього поверху. Адже якщо мене побачать — як я поясню, чому я тут? Але кроки на третьому поверсі не зупинились. Вони чулися й далі. Я підвівся.

То була фрау Шміц. В одній руці вона несла відро з вугіллям, у другій — кошик із брикетом. На ній була форма, жакет і спідниця, і я збагнув, що вона трамвайний кондуктор. Вона помітила мене тільки тоді, як дійшла до сходового майданчика. Глянула на мене ані сердито, ані здивовано, ані глузливо — не так, як я боявся. Здавалася втомленою. Коли вона поставила вугілля й шукала ключа в кишені жакета, на підлогу дзенькнуло кілька монет. Я підібрав їх і дав їй.

— Там унизу, в підвалі, стоять ще два відра. Може, набереш їх і принесеш? Двері не замкнені.

Я збіг сходами вниз. Двері в підвал були відчинені, світло горіло, а в кінці довгих підвальних сходів я побачив дерев’яну перегородку з дверима, двері були тільки причинені, а відкритий круглий замок висів на засуві. Приміщення було велике, й вугілля громадилось аж до люка під стелею, крізь який з вулиці засипали в підвал вугілля. Коло дверей з одного боку був охайно складений брикет, а з другого — стояли два відра.

Не знаю, що я зробив не так. Удома я теж носив вугілля з підвалу й ніколи не мав клопоту. А втім, вугілля вдома не лежало такою високою купою. Перше відро я набрав без пригод. Та коли взяв за ручку друге відро і хотів підібрати їм з підлоги вугілля, купа заворушилася. Підскакуючи, полетіли малі шматки, повагом застрибали великі, а нижче посунула вже вся купа, розповзаючись і котячись по підлозі. Хмарою знялась чорна курява. З переляку я не міг зрушити з місця, ухилився від кількох чималеньких шматків і опинився майже по кісточки у вугіллі.

Коли купа заспокоїлась, я витягнув ноги, набрав друге відро, пошукав і знайшов віника, яким зібрав вугілля, що потрапило за перегородку, замкнув двері й поніс обидва відра нагору.

Вона скинула жакет, попустила краватку, розстебнула верхнього ґудзика й сиділа зі склянкою молока за кухонним столом. Побачивши мене, спершу стримано хихикнула, а потім розреготалася. Тицьнула на мене пальцем, а другою рукою ляснула по столу:

— На кого ти схожий, хлопче!

Тоді вже і я побачив своє чорне обличчя в дзеркалі над раковиною і теж засміявся.

— Так тобі додому не можна. Я приготую тобі купіль і витрушу речі. — Вона підійшла до ванни й відкрутила кран. Вода, паруючи, задзюрчала у ванну. — Обережно скинь свої речі. Мені не треба на кухні цього чорного пороху.