Читець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але мати перебила брата:

— Лікар казав, ще три тижні.

— Коли він через братський цвинтар може дійти до Горіхового провалля й повернутися звідти додому, то може піти й до школи. Йому бракує не сили, а клепки.

Коли ми з братом були малі, то постійно билися між собою, а трохи підрісши, обзивали і кривдили один одного. Брат був на три роки старший, тож брав наді мною гору і в бійках, і в лайках. Згодом я перестав відповідати йому, і його войовничий запал марнувався впорожні. Відтоді він тільки чіплявся до мене та бурчав.

— А ти що скажеш? — звернулася мати до батька. Батько поклав ніж і виделку на тарілку, відхилився назад і склав на колінах руки. Він помовчав і видавався замисленим, як і щоразу, коли мати питала його щось про дітей чи господарство. А я щоразу запитував себе, чи він справді думає про те, що питала мати, чи про свою роботу. Напевне, він спробував замислитись і над материним питанням, але, тільки-но поринувши в роздуми, міг думати лише про свою роботу. Батько був професор філософії, і мислення було його життям — мислення, читання, писання й викладання.

Інколи мені видавалося, ніби для батька ми, його родина, — немов хатні тварини. Собака, з яким можна гуляти, кіт, із яким можна гратись, а також кіт, що скручується клубочком на колінах і, муркочучи, дає себе гладити, — все це може бути милим, цього можна навіть потребувати, а проте купувати харчі тваринам, вичищати котячий туалет і ходити до ветеринара — це вже забагато. Бо життя — це щось інше. Я був би щасливий якби ми, його родина, могли бути його життям. Інколи мені хотілося, щоб і мій задерикуватий брат, і моя зухвала менша сестра були трохи іншими. Але ввечері я раптом проймався до них усіх великою любов’ю. Молодша сестра. Мабуть, їй нелегко бути наймолодшою з чотирьох дітей, тож без певного зухвальства вона не могла утвердити себе. Старший брат. Ми з ним жили в одній кімнаті, що для нього було безперечно важчим, ніж для мене, крім того, він був змушений, поки я хворів, зовсім звільнити мені кімнату і спати на дивані у вітальні. Тож як йому не бурчати? І, нарешті, батько. Чому ми, діти, маємо бути його життям? Невдовзі ми виростемо, станемо великі й покинемо цей дім.

Мені здалося, ніби ми востаннє сидимо разом навколо круглого столу під п’ятирукою і п’ятиламповою латунною люстрою, ніби востаннє їмо зі старих тарілок із зеленою хвилястою каймою, востаннє так щиро розмовляємо. Я немов прощався з усіма. Я був і ще тут, і вже десь далеко.

Я сумував за батьками, за братом і сестрами й тужливо линув до жінки.

Батько глянув на мене:

— Завтра я знову піду до школи, — здається, ти так сказав, правда?

— Так.

Очевидно, він помітив, що мої слова були звернені в першу чергу до нього, а не до матері, і що я не сказав, що гадаю, чи піти мені знов до школи.

— Гаразд, — кинув згодом батько, — ми дозволяємо тобі йти до школи. А як набридне, знову можеш лишатися вдома.

Я зрадів. Одразу з’явилось відчуття, ніби я щойно попрощався з родиною.

8

Кілька наступних днів жінка працювала на ранковій зміні. Поверталася о дванадцятій, і я день у день тікав з останнього уроку, щоб чекати її під дверима на сходовому майданчику. Ми милися під душем і кохались, а за кілька хвилин до половини другої я похапцем одягався й вибігав. О-пів на другу ми обідали. А в неділю обідали вже о дванадцятій, та й ранкова зміна починалась і закінчувалася пізніше.

Я любісінько обходився б і без душу. Але вона ретельно дбала про чистоту, щодня приймала душ, а мені кортіло вдихнути пахощі парфуму, свіжого поту й трамвая, що їх вона приносила з роботи. Проте жадав я і її мокрого, намиленого тіла; я охоче давав їй намилити себе й залюбки милив її, а вона навчила мене робити це не соромлячись, із самоочевидною, впевненою докладністю. Та й коли ми кохалися, вона, зрозуміла річ, опановувала мене. Її вуста хапали мої, її язик грався з моїм, вона казала мені, де і як я маю торкнутися її, а коли сідала на мене верхи, аж, поки доходила краю, я існував для неї тільки тому, що зі мною й на мені вона діставала насолоду. Не те що вона не була ніжна й не давала насолоди і мені. Але робила це задля своєї жартівливої втіхи, аж поки і я навчився володіти нею.

Але це було згодом. Засвоїти до решти ту науку я не зміг. Хоча досить довго мені й не бракувало її. Я був молодий і воно швидко находило на мене, а коли згодом я поволі знову набирався сили, я охоче давав їй володіти мною. Я роздивлявся її, коли вона сиділа наді мною: її живіт із глибокою складкою над пупком, груди, права трішечки більша за ліву, обличчя з розтуленим ротом. Вона впиралася руками мені в груди і останньої миті рвучко піднімалася вгору, закидала голову й видавала глухе, гортанне пронизливе схлипування, що першого разу налякало мене, хоча згодом я вже пожадливо чекав його.

Потім ми знесилювались. Вона часто засинала на мені. Я чув вищання пилки на подвір’ї й гучні крики столяра, що працював коло неї й перекрикував її. Коли замовкала пилка, на кухню ледь чутно долинав вуличний шум із Бангофштрасе. А коли чулися звуки дитячого галасу та ігор, я знав, що уроки скінчилися, вже по першій. Сусіда, що опівдні повертався додому, розсипав на своєму балконі зерно для птахів, прилітали та вуркотіли голуби.

— Як тебе звати? — запитав я на шостий чи сьомий день. Вона була заснула на мені й саме прокинулась. Доти, звертаючись до неї, я уникав уживати «ви» або «ти».

— Що? — аж підскочила вона.

— Як тебе звати?

— А навіщо тобі? — Недовірливо подивилась вона на мене.

— Ти і я… я знаю твоє прізвище, але не знаю твого імені. Я хочу знати твоє ім’я. Що тут, зрештою…

— Нічого, хлопче, — засміялась вона, — тут немає нічого дивного. Я звуся Ганна.

Вона сміялась і далі, невпинно, тож засміявся і я.

— Ти так кумедно подивилась.

— Я ще спала наполовину. А як звати тебе?

Я гадав, що вона знає. Тоді було якраз модно носити шкільне причандалля вже не в портфелі, а під пахвою, і коли я клав його в неї на кухонний стіл, зверху стояло моє ім’я, написане і на зошитах, і на книжках, які я навчився загортати в цупкий папір, а зверху наклеював етикетку з назвою книжки і своїм прізвищем. Але вона не звернула на те уваги.

— Мене звуть Мікаель Берґ.