Читець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Згодом я запитував себе, чи тому вона лишила воду у ванні, що знала: я повернуся. І чи тому роздягалася, що знала: ця картина стоятиме в мене перед очима і приведе назад. А чи вона просто хотіла виграти це двоборство характерів. Покохавшись, ми лежали поряд, і я розповідав їй, чому сів у другий вагон замість першого, а вона підсміювалась наді мною:

— Хлопче, то ти хотів робити це зі мною навіть у трамваї? Ой, хлопче, хлопче!

Здавалося, наче привід нашої сварки не мав жодного значення.

Зате мав значення її результат. Я програв не тільки цю битву. Після недовгої боротьби я капітулював, коли вона погрожувала прогнати мене, спекатися мене. В наступні тижні я жодного разу не чинив навіть найменшого опору. Коли вона погрожувала, я миттю й без жодних умов складав зброю. Я в усьому звинувачував себе. Розповідав про помилки, яких я не скоїв. Признавався в намірах, яких я не мав. Коли вона ставала холодна та сувора, благав її, щоб знову була до мене ласкава, вибачила мені, любила мене. Інколи мені здавалося, ніби й сама вона страждає, дарма що зовні холодна та незворушна. Ніби вона тужить за палкістю моїх перепрошень, моїх запевнень і присяг. А інколи — ніби вона просто святкує перемогу наді мною. Але, так чи так, вибору я не мав.

Поговорити про це з нею я не міг. Розмова про нашу сварку призводила до подальших сварок. Раз або два я написав їй довгого листа. Та з її боку — жодної реакції, а коли я запитав про лист, відповіла запитанням:

— Ти знову починаєш?

11

Не те що після того першого дня великодніх вакацій Ганна і я вже ніколи не були щасливі. Навпаки, ми ніколи не були щасливіші, ніж у ті квітневі дні. Але та перша сварка і взагалі наші сварки притлумили всю ту радість, яку давав нам ритуал читання, миття під душем, кохання й лежання Поряд. Крім того, Ганна цупко вчепилася за свій закид, буцімто я не хотів признаватися, що я її знаю. Тож коли я захотів показатися з нею десь на людях, вона не мала жодних принципових заперечень. Принаймні хоч не казатиме й далі, мовляв, я не хочу, щоб мене бачили з нею. Отож одразу після Великодня ми поїхали в подорож на велосипедах, відвідавши за чотири дні Вімпфен, Аморбах і Мільтенберґ.

Нині я вже й не пам’ятаю, що я сказав батькам. Може, що їду в подорож зі своїм приятелем Матіасом? Може, з якоюсь групою? Чи, може, що їду в гості до одного колишнього однокласника? Мати, напевне, як і завжди, хвилювалась і пішла до батька, що як і завжди, сказав, що нема чого хвилюватися. Хіба я не успішно закінчив навчальний рік, хоча цього ніхто не сподівався?

Поки я хворів, я не витрачав своїх кишенькових грошей. Але їх не вистачило б, якби я хотів платити ще й за Ганну. Отож взяв свою колекцію марок і пішов її продавати у філателістичну крамничку коли церкви Святого Духа. То була єдина крамничка, на дверях якої висіло оголошення про купівлю колекцій. Продавець проглянув мій альбом і запропонував шістдесят марок. Я показав йому на свою гордість — єгипетську марку з рівними краями й зображенням піраміди, — проти якої в каталозі стояла ціна чотириста марок. Продавець тільки стенув плечима. Якщо мені така дорога моя колекція, то, мабуть, треба краще дбати про неї. Чи можу я взагалі її продавати. Що скажуть мої батьки? Я спробував торгуватись. Якби марка з пірамідою не була така вартісна, я б не продавав її. Але в такому разі він би дав мені всього тридцять марок. Отже, марка з пірамідою таки чогось варта? Зрештою я отримав сімдесят марок. Я почувавсь ошуканим, проте мені було байдуже.

Але не тільки мене охопила дорожня гарячка. На мій подив, і Ганна ще за кілька днів до подорожі вже втратила спокій. Вона прикидала і сяк, і так, що їй треба взяти з собою, пакувала й перепаковувала сідельні сумки й рюкзак, що я їх приніс для неї. Коли я хотів показати їй карту маршруту, яку я роздивлявся, сказала, що не хоче нічого ані чути, ані бачити:

— Я тепер надто збуджена. Думаю, хлопче, ти все робиш як слід.

Ми вирушили в понеділок. Сонце сяяло, й погода була сонячна всі чотири дні. Вранці ще стояла прохолода, а вдень ставало тепло — не надто тепло для велосипедної прогулянки, зате досить тепло для пікніка. Ліси обернулись на зелені килими з жовто-зеленими, яскраво-зеленими, темно-зеленими, синьо- й чорно-зеленими пасмами, плямами і поверхнями. В долині Рейну вже зацвітали перші фруктові дерева. У природному парку Оденвальд розпускалися форзиції.

Досить часто ми мали змогу їхати поряд. Тоді ми показували одне одному те, що бачили: замок, рибалку, пароплав на річці, намет, родину, що вервечкою тягнулася вздовж берега, американський лімузин з відкритим верхом. А коли повертали куди-небудь, я мав їхати попереду, бо їй не хотілося дбати про потрібні вулиці й напрями. А коли рух був досить інтенсивний, ми чергувалися: то вона їхала за мною, то я за нею. Її велосипед мав щитки, що прикривали шпиці, закриті зірочку та ланцюг, а довгий поділ її сукні тріпотів позаду на вітрі. Мені знадобився якийсь час, поки я перестав боятися, що сукня потрапить у шпиці або зірочку і Ганна впаде. Тому я з охотою пускав її їхати попереду себе.

Як я наперед тішився ночами! Я уявляв собі, як ми кохатимемось, потім заснемо, прокинемось, знову кохатимемось, заснемо, прокинемось і так далі, ніч у ніч. Але тільки першої ночі я ще мав трохи сили. Вона лягла плечима до мене, я нахилився над нею й поцілував її, вона перевернулася на спину, взяла мене в обійми і тримала: «Мій хлопче, мій хлопче!» Я так і заснув на ній. Решту ночей ми спали, не прокидаючись, виморені подорожжю, сонцем і вітром. А кохалися вранці.

Ганна полишила мені не тільки вибір напрямів і вулиць. Я шукав готелі, де ми зупинялися на ніч, записував нас у бланку реєстрації як матір із сином, вона тільки підписувалась, і вибирав з меню страви не тільки для себе, а й для неї.

— Мені хочеться бодай раз у житті ні про що не дбати.

Єдина наша сварка сталася в Аморбаху. Я прокинувся рано, тихесенько вдягнувся й навшпиньки вийшов з кімнати. Я хотів принести сніданок і глянути, чи не продають уже квіти, щоб купити Ганні троянду. — Написав їй записку й поклав на столику коло ліжка: «Доброго ранку! Я пішов по сніданок, скоро буду», — або щось таке. Коли я повернувся, вона, напіводягнена, тремтячи з люті, зі сполотнілим обличчям, стояла серед кімнати:

— Як ти міг отак просто піти!

Я поклав тацю зі сніданком і троянду й хотів обняти її:

— Ганно!

— Не чіпай мене!

Ганна, з вузеньким шкіряним ремінцем у руці, яким обперізувала сукню, ступнула назад і шмагонула мене ремінцем по обличчю. Губа репнула, я відчув смак крові. Боляче не було, проте я страшенно налякався. Вона замахнулася ще раз.

Але вдруге не вдарила. Рука її опустилася, ремінець випав, і вона заплакала. Я ще ніколи не бачив, як вона плаче. Її обличчя втратило всяку форму. Розірвані очі, роздертий рот, розпухлі після перших сльозинок повіки, червоні плями на щоках і на шиї. З вуст виходили якісь хрипкі та гортанні звуки, подібні до того безголосого крику, який вона видавала, коли ми кохалися. Ганна стояла і крізь сльози дивилася на мене.

Мені годилося б пригорнути її, але я не міг. Я не знав, що діяти. В нас удома ніхто так не плакав. Ніхто нікого не бив, навіть рукою, не те що шкіряним ремінцем. У нас про все говорили. Але що я мав їй сказати?

Вона ступила два кроки наперед, упала мені на груди, вдарилась об мене кулаками, вчепилася в мене. Тепер я вже міг її тримати. Її плечі здригалися, підборіддям вона ткнулася мені в груди. Потім глибоко зітхнула і пригорнулася до мене.

— Що, поїмо? — відірвалась вона від мене. — Господи, хлопче, на кого ти схожий!

Намочила рушника й витерла мені рот і підборіддя.

— І сорочка вся закривавлена!

Зняла з мене сорочку, потім штани, і ми кохалися.