І сили стративши, і кміт.
Блищало сім корчаг в промінні,
Як винесли їх всі на світ.
І не спочивши навіть миті,
У сакви вкинувши скарби,
Неслись в скачі несамовитім
Назад їздці через горби…
* * *
В світлиці Божа ніде стати —
Йде рада з ночі до світань.
Знов готи сунуть, яко таті!
Хто ж, де, коли поставить стан?..
Савур з торбаном там, де юрми,
Як доспіває, знов почне.
І загули роги і сурми!
Це ж віче кінчилось нічне!
Та змовкло все. І шанобливо
Савурові вклонився Бож,
Такий замислений, на диво,
Звернувся він до волхва тож:
— Наш славний старче, наш провидче!
Скажи, що жде нас в ратстві цім?
Кому пізніш, кому з нас швидше
Бог-Морок в “тойсвіт” дасть гінців?
Як нам вестись? Що пильнувати?
Де йти на смерть, щоб смерть звалить?
Що нам велить Мокіш-прамати?
І що нам бог-Перун велить?—
І стихло все. А старець думав
І врешті так повів на все: