Дівчата: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона знизала плечима, а тоді кинулася за пивом. Генрі затис її масою свого тіла, підсміюючись з того, як вона боролася. Пітер закотив очі. Йому не подобалися такого роду речі, водевіль під звуки ниття. У нього були старші друзі, які пропадали в непрохідних джунглях, у замулених річках. Які, повернувшись додому, базікають і захоплюються маленькими чорними сигаретами, дівчатами свого рідного міста, що зіщулюються в них за спиною, неначе виразні маленькі тіні. Я намагалася сісти рівніше, зробити дорослий вираз обличчя, начебто мені нудно, бажаючи, щоб це побачив Пітер. Мені подобалося в ньому те, що, я була переконана, Памела не могла помітити сліди смутку, які я іноді вловлювала в його погляді, чи прихована доброта, яку він якось виявив до Конні, взявши нас на озеро Ерроухед, того року, коли їх мати зовсім забула про її день народження. Памела не знала про ці речі, і я трималася за цей факт, як за важіль, що належить лише мені.

Генрі щипнув ніжну шкіру вище від пояса шортів Конні.

— Голодна останнім часом, га?

— Не торкайся до мене, збоченцю, — сказала вона, відбивши його руку. Вона злегка хихикнула. — Та пішов ти…

— Чудово, — сказав він, ухопивши Конні за зап’ястя. — Піду, з тобою. — Вона спробувала нерішуче висмикнути руки, і нила, аж доки Генрі нарешті не відпустив її. Конні потирала зап’ястя.

— Недоумок, — пробурмотіла вона, але насправді не була розсерджена. Це просто частина того, як бути дівчиною — так перевіряється твоя реакція. Якщо ти розсердилася, то ти божевільна, а якщо не відреагувала — то сучка. Єдине, що ти могла, — це посміхатися з кутка, у який тебе було загнано. Приєднуватися до жарту, навіть якщо жартують виключно з тебе.

Мені не подобався смак пива, гіркота гранульованого хмелю не мала нічого спільного з приємним, чистим, охолодженим батьковим мартіні, але я випила одну банку, а тоді ще одну. Хлопці годували гральний автомат з кулька, повного п’ятаків, до останньої монети.

— Нам треба ключі від автомата, — сказав Пітер, підпалюючи тоненьку сигарету з марихуаною, яку він витяг з кишені. — Щоб ми могли відкрити його.

— Я принесу, — сказала Конні. — Сильно не сумуй за мною, — монотонно проспівала вона Генрі, злегка помахавши ручкою, перш ніж піти. До мене вона лише підняла брову. Я зрозуміла, що це було частиною якогось плану, який вона вигадала, щоб привернути увагу Генрі. Піти, а тоді повернутися. Вона, мабуть, прочитала про це в журналі.

Думаю, це було нашою помилкою. Однією з багатьох помилок. Вірити, що хлопці живуть за логікою, яку ми могли б коли-небудь збагнути. Вірити, що за підсвідомими імпульсами їхні дії приховують якесь значення. Ми були як конспіратори, вбачаючи прикмети і знаки в кожній деталі, відчайдушно прагнучи бути достатньо значимими об’єктами для планування і роздумів, але вони були просто хлопцями. Нікчемними, юними і прямолінійними; вони нічого не приховували.

Пітер поставив важіль автомата у висхідне положення і поступився назад, щоб передати чергу Генрі й обмінятися сигаретою з марихуаною. Вони обоє одягнені в білі футболки, які вже стали тонкими від прання. Пітер усміхнувся у відповідь на карнавальний шум, коли гральний автомат з брязкотом висипав купу монет, але, здавалось, його увага була розсіяна, він допивав уже другу банку пива, допалив косяк, аж доки той став прим’ятим і засмаленим. Вони говорили тихо. Я чула лише уривки їхньої розмови.

Вони говорили про Віллі Потерейк: ми всі його знали, першого хлопця в Петалумі, який добровільно завербувався на військову службу. Його привіз батько, щоб внести до реєстру. Я бачила його пізніше в «Гамбургер Гамлет» з маленькою брюнеткою, з чиїх ніздрів текли соплі. Вона називала його виключно повним іменем, Віль-ям, неначе додатковий склад був таємним паролем, який мав би перетворити його на дорослого, відповідального чоловіка. Вона причепилася до нього, як реп’ях.

— Він постійно на під’їзній алеї, — сказав Пітер. — Вимиває авто, ніби нічого не змінилося. Мені навіть не віриться, що він не може більше водити.

Це були новини з іншого світу. Мені стало соромно, побачивши обличчя Пітера, за те, що я лише розігрувала справжні почуття, які йдуть у світ через пісні. Пітера фактично могли забрати, він фактично міг померти. Він не мав почуватися так, як ми з Конні під час емоційних вправ: що б ти зробила, якби твій батько помер? Що б ти зробила, якби завагітніла? Що б ти зробила, якби твій учитель захотів переспати з тобою, як містер Ґаррісон і Патріція Белл?

— Його протез був увесь зморщений, — сказав Пітер. — Рожевий.

— Жах, — сказав Генрі, не відриваючись від автомата. Він не відірвав очей від зображень вишеньок, що прокручувалися перед ним. — Перш ніж хотіти вбивати людей, краще будь готовий, що ці люди відірвуть тобі ноги.

— До того ж він пишається цим, — сказав Пітер, він починає говорити голосніше після того, як викидає недопалок косяка на підлогу гаража. Він стежить, щоб той згас. — Божевілля в тому, що він хоче, аби люди побачили цей протез.

Драматизм їхньої розмови змусив мене теж розхвилюватись. Я була збуджена від алкоголю, у грудях дедалі більше пекло, аж доки я перестала бути підвладна сама собі. Я встала. Хлопці цього не помітили. Вони говорили про фільм, який бачили в Сан-Франциско. Я впізнала назву — його не показували в місті, оскільки він міг викликати розбещеність, однак я не могла згадати чому.

Коли я, подрослішавши, нарешті подивилася фільм, очевидна невинність сексуальних сцен здивувала мене. Ганебна складка жиру над вкритим волоссям лобком акторки. Як вона сміялася, коли притягла обличчя яхтового капітана до своїх обвислих, милих грудей. У цьому фільмі було показано добродушну властивість вульгарності, неначе еротична ідея обов’язково мала супроводжуватися веселощами. На відміну від фільмів, що з’явилися пізніше, де дівчата корчать гримаси, а їхні ноги гойдаються, мов неживі.

Генрі тріпотів повіками, язиком у ротовому отворі, пародіюючи деякі сцени з фільму.

Пітер засміявся:

— Хворий.

Вони голосно виражали цікавість, чи справді актрису трахали. Здавалося, вони не зважали на те, що я там стояла.

— Можна сказати, їй подобалося, — сказав Генрі. — О-о! — він вигукнув високим жіночим голосом. — О-о, так, м-м-м. Він гупнув стегном по гральному автоматі.

— Я теж його бачила. — Я спершу говорила, а тоді думала. Я хотіла приєднатися до розмови, навіть якщо для цього мені довелося збрехати. Вони обоє глянули на мене

— Та ну, — сказав Генрі. — Примара нарешті заговорила.

Я зашарілася.

— Ти бачила його? — виразив сумнів Пітер. Я переконувала себе, що він говорив заступницьким тоном.

— Так, — сказала я. — Доволі дикий.

Вони обмінялися поглядами. Невже я справді думала, що вони повірять, що я якимось чином їздила до міста? І що я ходила дивитися те, що було, по суті, порнографією?