Дівчата: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я досі була стривожена і мені довелося докласти зусиль, аби розслабитися, вирівняти дихання. «Будинок у безпеці, — сказала я собі, — зі мною все гаразд». Раптом мені стало смішно, незграбна зустріч. Крізь тонку стіну я чула, як Саша і Джуліан облаштовувалися в іншій кімнаті. Скрип підлоги, рипання дверей шафи. Вони, мабуть, постелили простирадла на голий матрац, струсивши пил, що збирався роками. Я уявляла, як Саша розглядає сімейні фото на полиці. Малюк Джуліан тримає величезний червоний телефон. Одинадцяти- чи дванадцятирічний Джуліан на човні дивиться на китів. Його вкрите сіллю обличчя виражає подив. Вона, мабуть, подумки переносить усю ту простодушність і милість на майже дорослого чоловіка, який зняв шорти і поплескував по ліжку, закликаючи її приєднатися до нього. Нечіткі залишки аматорських тату вкривають усі його руки.

Я почула скрип матраца.

Для мене не було несподіванкою, що вони кохатимуться. Але тоді я почула голос Саші, яка кричала, як у порнографічному фільмі. Сильно, так, що аж кров холонула в жилах. Хіба вони не знали, що я просто за сусідніми дверима? Я повернулася спиною до стіни, заплющивши очі.

Джуліан ричав.

— Ти сука? — казав він. Спинка ліжка товкла по стіні.

— Еге ж?

Згодом у мене виникне думка, що Джуліан, мабуть, знав, що я все чула.

Це був кінець шістдесятих чи літо перед кінцем, і таким, здавалось, воно і було — безкінечним і безформним. Хейт заповнювали одягнені в біле члени Процесу, що роздавали буклети каштанового кольору, і жасмин вздовж дороги того року цвів особливо буйно і рясно. Всі були здорові, засмаглі й переодягнені в костюми, а якщо ти не був переодягнений, теж нічого — ти міг бути якимось прибульцем з Місяця, шифон навколо абажурів, на розкритому кітчарі, страві, яка наповнювала сильним ароматом куркуми всі інші наїдки.

Але все відбувалося в іншому місці, не в Петалумі з її ранчовими чотирисхилими будиночками. Криті фургони стало розмістилися перед рестораном «Хай-Хо». Пішохідні переходи вигоріли на сонці. Мені було чотирнадцять, але здавалася набагато молодшою. Люди часто казали це мені. Конні присягалася, що я виглядала на шістнадцять, але ми часто брехали одна одній. Ми дружили протягом усіх років навчання в середній школі. Конні чекала на мене під дверима класу, як вірний собачка. Наші стосунки можна було назвати театралізацією дружби. Вона була огрядна, але не одягалася відповідно. Вона носила короткі котонові сорочки з мексиканською вишивкою і надто вузькі спідниці, які залишали червоний ободок на верхній частині стегон. Вона мені подобалася, але я над тим навіть не задумувалася, як і над тим, що в мене є дві руки.

Настане вересень, і мене відішлють до тієї ж школи-пансіонату, до якої ходила моя мама. Навколо старого монастиря в Монтерей було побудовано нову школу-інтернат з доглянутими похилими газонами на території. Смуги туману вранці, близькі короткі сплески солоної води. Це школа для дівчат і мені доведеться носити форму — туфлі на низьких підборах, жодного макіяжу, матроски з пришитими темно-синіми краватками. Це справді огороджена, оточена кам’яною стіною територія, у межах якої проживали милі, круглолиці дівчата. До табору «Запальних дівчат» і «Майбутніх учителів» посилали вчитися стенографії і писати по 160 слів за хвилину. Давати мрійливі, палкі обіцянки, бути одна одній дружкою на королівських гавайських весіллях.

Мій неминучий від’їзд віддаляв мене на критичну відстань від дружби з Конні. Я почала помічати певні речі просто всупереч своїй волі. Конні казала: «Найкращий спосіб забути кого-небудь — це знайти когось іншого», неначе ми були продавчинями в Лондоні, а не недосвідченими підлітками з фермерського району округу Сонома. Ми лизали батарейки, щоб відчути, як метал на язику здригається, бо чули, що так можна відчути одну вісімнадцяту оргазму. Мені було страшно уявити, що про нашу парочку думали інші, говорячи про нас, що ми підходимо одна одній. Це особливості безстатевих середніх шкіл.

Щодня після уроків ми непомітно переключатимемося на післяобідній монастирський навчальний цикл. Марно гаятимемо час на виконання клопітких завдань: слідуватимемо порадам Відала Сассуна з приводу цілющого засобу із сирих яєць, щоб зміцнити волосся, чи колупатимемо вугрі кінчиком стерильної голки для шиття. Постійні практичні заняття самих дівчат, здавалось, потребували додаткової ретельної уваги.

Будучи дорослою, я розумію, як доцільно витрачала час. Нас учили, що готуватися треба і до бенкету, і до голоду, вести зворотний відлік у журналах, який передбачав тридцятиденну підготовку до першого дня навчання в школі.

День 28-й. Наклади маску з авокадо і меду.

День 14-й. Спробуй, який вигляд має твій макіяж при різному освітленні (природному, в офісі, у сутінках).

До того ж, я була така налаштована на увагу. Я носила відвертий одяг, опускаючи лінію декольте якомога нижче. Коли я виходила в людні місця, то завжди озброювалася мрійливим поглядом, що передбачало багато глибоких і багатонадійних думок, якщо раптом хтось побачить. Ще коли я була дитиною, то одного разу брала участь у благодійній виставці собак і представляла милу колі на повідку, з шовковою хустинкою навколо її шиї. Як я хвилювалася під час останнього виходу: коли підходила до незнайомих людей, щоб вони помилувалися собачкою, моя усмішка виражала таку ж толерантність і вірність, як у продавщиці, і яке я відчула полегшення, коли все закінчилося, коли більше вже не потрібно було нікому дивитися на мене.

Я чекала, коли хтось скаже щось добре про мене. Пізніше, коли я це чула, то дивувалася, чому на ранчо набагато більше жінок, ніж чоловіків. Увесь час я готувалась, читала статті, які вчили, що життя — це кімната для очікування, у якій ти чекаєш, доки тебе хтось помітить, — хлопці тим часом формувалися по-своєму.

Того дня в парку я вперше побачила Сюзен та інших дівчат. Я під’їхала на своєму велосипедові туди, до диму, що надходив від гриля. Ніхто не озивався до мене, окрім гамбургерів, які нудно, волого шипіли, коли чоловік притискав їх до решітки. Тіні дубів відступили від моїх оголених рук, я заїхала велосипедом на край трави. Коли старший хлопець у ковбойському капелюсі побіг на мене, я навмисно уповільнилася, щоб він не влетів у мене знову. Так Конні іноді жартувала зі мною, неначе виконуючи нападаючий маневр.

— Що з тобою? — пробурмотів він. Я відкрила рота, щоб перепросити, але хлопець вже відійшов. Неначе його й не цікавило, що я скажу.

Літо зяяло переді мною — дні розсіювалися, години минали, моя мати снувала по будинку, неначе чужа. З батьком я кілька разів говорила телефоном. Здавалось, йому це теж було неприємно. Він ставив мені напрочуд формальні питання, неначе далекий дядечко, якому розповіли про мене деякі факти: Іві чотирнадцять, Іві низька на зріст. Можливо, було б краще, якби наше мовчання супроводжувалося сумом чи жалем, але все було набагато гірше — я чула, який він був щасливий, що пішов.

Я сиділа на лавці сама, розстеливши серветку на колінах, їла свій гамбургер.

Це вперше я їла м’ясо за тривалий час. Моя мати, Джін, перестала їсти м’ясо через чотири місяці після розлучення. Вона перестала робити багато речей. Більше не було тієї матері, яка перевіряла, чи купила я собі нову білизну кожного сезону, матері, яка скручувала мої білі шкарпетки в милі яєчка. Яка шила піжами моїм лялькам, такі самі, як мені, з точністю до перламутрових ґудзиків. Вона була готова взятися за своє життя з такою самою наполегливістю, з якою школярка береться за розв’язання важкої математичної задачі. Вона розтягувалася кожну вільну хвилину. Ходила навшпиньках, щоб працювали її ікри. Вона запалювала фіміам, який купувала загорненим у фольгу і від якого в мене на очі виступали сльози. Вона почала пити новий чай з якоїсь ароматної кори і човгала ногами по будинку, п’ючи його маленькими ковточками, мимовільно торкаючись горла, неначе після затяжної хвороби.

Недуга була сумнівна, та й лікування було специфічне. Її нові друзі порадили їй масаж. Вони порадили камеру сенсорної деривації з солоною водою. Порадили Е-метр, ґештальт, їсти лише їжу з високим вмістом мінералів, посаджену тільки в період повного місяця. Я не могла повірити, що моя мати прислухатиметься до цих порад, але вона слухала всіх. Вона заповзято ставилася до своїх цілей і планів, вірячи, що відповідь можна отримати в будь-який час, з будь-якого напрямку, варто їй лише дуже сильно постаратися.

Вона знаходила все, що лише можна було знайти. Астролог з Аламеди довів її до сліз, розповівши, про несприятливу тінь, що падає на її висхідний знак. Методи лікування, які включали в себе вриватися до кімнати з м’якими оббитими стінами, наповненої незнайомцями, і кружляти, аж доки об щось не вдаришся. Вона приходила додому з темними слідами під шкірою, забоями аж до живого м’яса. Я бачила, як вона торкалась їх з певною ніжністю. Вгледівши, що я стою і дивлюся, вона збентежилася. Її волосся було заново висвітлене, воно мало сильний запах хімікатів і штучний аромат троянд.

— Тобі подобається? — запитала вона, злегка торкнувшись пальцями підстрижених кінчиків.

Я кивнула, хоч колір робив її шкіру такою, наче вона була хвора на жовтяницю. Вона й далі змінювалася день за днем. Маленькі дрібнички. Вона купила сережки ручної роботи в жінок на своїй груповій зустрічі, повернулася, розмахуючи примітивними шматочками деревини на вухах і покритими емаллю браслетами кольору м’ятних драже, які тріпотіли в неї на зап’ястях. Вона почала підводити очі олівцем, попередньо потримавши його над полум’ям запальнички, аж доки той не пом’якшувався, і вона могла малювати стрілки на очах, що робило її погляд сонним і єгипетським. Вона зупинилася у дверях моєї кімнати, коли виходила, щоб іти спати, одягнена в блузку томатно-червоного кольору, яка оголювала її плечі. Вона й далі потягувала рукави вниз. Її плечі були вкриті блиском.

— Чи не хочеш підфарбувати очі, люба?

Але я нікуди не збиралась іти. Хто має побачити, що мої очі стали більшими чи яскраво-блакитними?

— Я, мабуть, повернуся пізно, тож на добраніч. — Моя мати перехилилася, щоб поцілувати мене в маківку голови. — У нас все добре, правда? В обох нас?

Вона поплескала мене, усміхаючись, так, що, здавалось, її обличчя лусне і відкриються всі її вади. Якась часточка мене справді почувалася добре, чи то я сплутала фамільярність зі щастям. Тому що це відчуття не обов’язково супроводжувалося любов’ю — зв’язок сім’ї, простої звички і дому. Була така незбагненна кількість часу, проведеного вдома і, можливо, — це було найкраще, що можна було отримати — відчуття безкінечного контуру, це як шукати кінчик скотчу і не могти його знайти. Ані рубчиків, ані розривів — лише орієнтири твого життя, так глибоко заховані, що їх навіть важко розпізнати. Надщерблена тарілка із малюнком вербових котиків, яка стала моєю улюбленою, я вже й забула, з яких причин. Шпалери в коридорі, відомі мені настільки, що це просто неможливо передати, — кожен вицвілий листочок пальм пастельних тонів, кожен квітучий гібіскус я ототожнювала з певною особистістю.