Дівчата: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Моя мати перестала наполягати на регулярному прийомі їжі, залишаючи виноград у друшляку в раковині чи приносячи додому скляні банки з супом місо з кропом з курсів приготування вегетаріанської їжі. Салати з морської капусти з кількома краплями бурштинової олії.

— Якщо їстимеш оце на сніданок щодня, — сказала вона, — то забудеш про вугрі взагалі.

Я насторожилась і забрала пальці подалі від вугрів на лобі.

Часто до пізньої ночі мати засиджувалась із Сел, старшою жінкою, з якою познайомилася на курсах. Сел була в безкінечному розпорядженні моєї матері, приходячи в дивний час, з нетерпінням чекаючи на драму. Вона носила туніки з комірами-стійкою. Через сиве волосся вона мала коротку, вище вух стрижку, тому більше була схожа на старого парубка. Моя мати говорила з Сел про акупунктуру, рух енергій навколо точок меридіанів. Схеми.

— Я просто хочу трохи простору, — сказала моя мати сама до себе. — У цьому світі нам цього не вистачає, чи не так?

Сел почовгала своїм широким задом, кивнула. Покірно, як загнузданий поні.

Моя мати і Сел пили свій дерев’янистий чай з піал, нова манірність, яку підхопила моя мати.

— Це по-європейськи, — сказала вона, виправдовуючись, хоч я нічого не казала. Коли я зайшла до кухні, обидві жінки замовкли, а мама підвела голову. — Крихітко! — гукнула вона, кивнувши, щоб я підійшла ближче. Вона примружилася. — Прибери чубчик управо. Набагато краще.

Я загорнула так чубчика, щоб прикрити прищі, які стали шолудивими після того, як я їх подавила. Я замастила їх олійкою з вітаміном Е, але не могла стриматися, щоб більше їх не чіпати, тож покрила їх туалетним папером, аби той увібрав кров.

Сел погодилася.

— У неї кругла форма обличчя, — з переконливістю зазначила вона. — Їй узагалі не потрібен чубчик.

Я уявила собі, як то би воно було, якби перекинути Сел разом зі стільцем, і як швидко її тіло звалилося б на землю, як чай з кори розлився б по лінолеумі.

Вони швидко втратили до мене інтерес. Моя мати загорілася давно відомою історією, як приголомшений потерпілий після автокатастрофи. Опускаючи плечі, неначе для того, щоб підкреслити своє нещастя.

— А знаєш, що найсмішніше, — продовжувала моя мати, — що мені найбільше подобається? — вона усміхнулась і глянула на свої руки. — Як Карл заробив гроші, — сказала вона. — Він мав справу з валютою. — Вона знову усміхнулася. — Зрештою, це справді працювало. Але це були мої гроші, і з яких платили зарплату їй, — сказала вона. — Гроші з фільму моєї матері він тратив на ту дівку.

Моя мати говорила про Тамару, помічницю мого батька, яку він найняв, коли розпочав свій бізнес. Купівля іноземної валюти і торгівля нею, обмін достатню кількість разів, щоб тобі залишився, чого наполегливо домагався батько, чистий прибуток, спритність рук у великих масштабах. Ось чому в нього в авто була касета з вивчення французької мови: він намагався залучити до справи франки і ліри.

Тепер вони з Тамарою жили разом в Пало-Альто. Я зустрічалася з нею всього кілька разів: якось вона забирала мене зі школи, ще до розлучення. Ліниво махала зі своєї «Плімут Фурії». У свої двадцять вона була стрункою й життєрадісною, розповідала коротко про плани на вихідні, що їй хотілося б мати більшу квартиру, її життя складалося таким чином, який мені було важко навіть уявити. Її волосся було не просто білим, а аж сивим. Воно вільно спадало, а не було гладко зачесаним, як кучері моєї матері. У тому віці я дивилася на жінок з грубим і безпристрасним осудом. Оцінюючи нахил їхніх грудей, уявляючи, якими б вони були на вигляд оголеними в різних положеннях. Тамара була дуже вродлива. Вона підібрала волосся догори, закріпивши його пластмасовим гребінчиком, у неї в шиї чувся хрускіт, вона посміхалася мені, їдучи за кермом.

— Хочеш жуйку?

Я розгорнула дві срібні жувальні пластинки. Відчуваючи щось схоже на любов, поруч із Тамарою стегна плавно рухалися по вініловому сидінні. Лише дівчата можуть звернути особливу увагу одна на одну, увагу, яка прирівнюється до любові. Вони помічають те, що ми хочемо, щоб вони помітили. Саме так було і з Тамарою — я зреагувала на знаки, які вона подавала, на стиль її волосся, одяг, аромат парфумів L’Air du Temps, неначе це була важлива інформація, знаки, які відображали її внутрішній світ. Особисто я захоплювалася її красою.

Коли ми приїхали додому, під колесами авто потріскував гравій, вона попросилася в туалет.

— Звичайно, — сказала я, будучи дещо схвильованою, що змушена впустити її у свій дім, як перед візитом сановника. Я показала їй гарну ванну кімнату, поруч зі спальнею своїх батьків. Тамара крадькома глянула на ліжко і зморщила носа.

— Жахлива ковдра, — пробубніла вона під ніс.

Досі це була просто ковдра моїх батьків, але раптом мені стало соромно за свою матір, за жалюгідну ковдру, яку вона розстелила, і була до того ж такою дурною, що вона їй ще й подобалася.

Я сіла за обідній стіл і слухала приглушений звук, як Тамара мочилася і як текла вода з крана. Вона провела у ванній чимало часу. Коли Тамара нарешті вийшла, щось на ній було не так. Мені знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що вона нафарбована помадою моєї матері, а коли вона зрозуміла, що я це помітила, це було схоже, неначе я перервала фільм, який вона дивилася. Її обличчя напружилося від упередженості з якогось іншого життя.

Найбільше я любила фантазувати про снодійний засіб, про який читала в «Долині ляльок». Лікар спричиняє тривалий сон у лікарняній палаті, єдине рішення для бідної, вередливої Нілі, яка вже аж охрипла від димедролу. Це звучало ідеально — моє тіло живе, як спокійна, надійна машина, мій мозок відпочиває у водяному просторі, безтурботно, як золота рибка в склянім резервуарі. Я б прокинулася за кілька тижнів. І навіть якби життя повернулося назад на своє невтішне місце, я б досі відчувала відчуття манірного напруження небуття.

Школа-пансіонат мала відігравати виправну роль, бути поштовхом, який мені був потрібен. Мої батьки, навіть поринувши у свої окремі світи, були в мені розчаровані, засмучені через мої задовільні оцінки. Я була звичайною дівчинкою, і це стало найбільшою причиною розчарування — у мені не стало жодного проблиску величі. Я була недостатньо доброю навіть для тих оцінок, які отримувала, я сильно не дотягувала ані красою, ані розумом. Навіть якщо мене переповнювали відчайдушні пориви стати кращою, більше старатися, все одно нічого не змінювалося. Здавалося, тут відігравали роль інші містичні сили. Вікно біля моєї парти було відчинене, тож на уроках математики я розглядала, як тріпоче листя. Потекла ручка, тож я не могла записувати. Те, що в мене добре виходило, не мало справжнього застосування: підписувати конверти округлими, подвійними літерами, схожими на графіті, і малювати усміхнені створіння на розвороті. Робила густу каву, яку пила, знаючи про її пагубний вплив. Знаходила певну бажану пісню, яка звучала по радіо, так само, як медіум знаходить відомості про померлого.

Моя мати казала, що я схожа на бабусю, але це нагадувало сумнівну, бажану брехню, аби подарувати фальшиві надії. Я знала історію бабусі, яка повторювалась, як молитва. Гарріет, дочку фермера фінікового господарства, вирвали із запеченого сонцем невідання Індіго і привезли до Лос-Анджелеса. У неї було ніжне підборіддя і вологі очі. Маленькі зуби, рівні і злегка загострені, як у дивовижного, гарненького кота. Плекана студійною системою, годована молоком, збитим з яйцями, або печінкою, смаженою на відкритому вогні, і п’ятьма морквинами, тим самим моя бабуся вечеряла щодня протягом усього мого дитинства. Наша сім’я жила усамітнено на ранчо в Петалумі. Вийшовши на пенсію, бабуся вирощувала виведені Лютером Бербанком показні сорти троянд, а також тримала коней.

Коли вона померла, ми неначе перебували у своїй власній країні серед тих пагорбів, живучи на її заощадження, проте я могла їздити до міста на велосипеді. Це була більше психологічна віддаленість — будучи дорослою, я заздрила тій нашій ізольованості. Моя мати ходила навколо батька на пальчиках, як і я, — він дивився на нас скоса, заохочував їсти більше протеїну, читати Діккенса, дихати глибше. Він пив сирі яйця і їв солоні біфштекси, а також тримав тарілку з яловичим тартаром у холодильнику і їв його по кілька ложечок п’ять чи шість разів на день.

— Твоє тіло відображає твій внутрішній світ, — казав він і робив гімнастичні вправи на японському килимку біля басейну, п’ятдесят віджимань зі мною на спині. Це було дивовижно — підніматись у повітря, схрестивши ноги. Вівсюг, запах прохолодної землі.

Якби койот спустився з пагорбів і воював з нашим собакою — жахливе, різке шипіння, яке змушувало мене тремтіти, — мій батько застрелив би його. Усе, здавалось, було так просто. Коні, які я перемалювала з розмальовки, затінивши гриви графітом. Перекладала картинку з риссю, яка несе в щелепах полівку, гострі зуби природи. Пізніше я зрозумію, що увесь цей час там був наявний страх. Я ставала схвильованою, коли наша мати залишала мене саму з нянечкою Карсон, від якої заносило випивкою і яка сідала не на той стілець. Вони казали, що я увесь час розважаюсь, і неможливо було пояснити, що все було зовсім не так. Навіть слідом за щасливими моментами наставало розчарування — сміх батька, а тоді боротьба за те, щоб не відставати від нього, коли він, роблячи великі кроки, йшов далеко попереду. Руки моєї матері на моєму гарячому лобі, а тоді страшенна самотність у моїй кімнаті хворого, а мати в іншій частині будинку розмовляє по телефону з кимось, але по голосу я не могла упізнати, з ким саме. Піднос з крекером «Рітц» і охололий курячий суп з локшиною, бліде м’ясо виглядало над шаром жиру. Явно виражена порожнеча, яка сприймалася, навіть дитиною, як щось схоже на смерть.

Я навіть не задумувалася, що моя мати робить цілими днями. Що вона, мабуть, сиділа в порожній кухні, за столом, який пахнув цвіллю губки, чекаючи на мене, коли я притарабанюся зі школи, а також на прихід батька.