Дівчата: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мій батько, який цілував її формально, що бентежило нас усіх, який залишав пляшки з-під пива на сходинках, як пастки для ос, і бив себе по голих грудях уранці, щоб мати здорові легені. Він заповзято ставився до своєї зовнішності, високі шкарпетки в рядочок виглядали над його черевиками, він навіть наносив на них сухі кедрові парфуми, які тримав у себе в шухляді. Як він жартома розглядав своє відображення на капоті авто. Я намагалася нагромаджувати те, про що можна було б розповісти йому, подумки перебирала інформацію, отриману за останні дні, яка могла б викликати бодай вогник його зацікавленості. Я ніяк не могла збагнути, аж доки не стала дорослою, як могло бути так, що я знала так багато про нього, коли він, здавалось, про мене не знав нічого. Я знала, що він любив Леонардо да Вінчі, бо той винайшов сонячний двигун і народився в бідній сім’ї. Він міг визначити марку будь-якого автомобіля лише за звуком двигуна і думав, що кожен повинен знати всі назви дерев. Йому подобалося, коли я погоджувалася, що бізнес-школа — це шахрайство, або кивала, коли він казав, що підліток з міста, який намалював на його автомобілі «знаки миру», — зрадник. Якось він сказав, що я маю навчитися грати класичну музику на гітарі, хоч я ніколи не чула, аби він слухав ще бодай якусь музику, окрім ковбойських груп, які вистукували смарагдовими чоботами і співали про жовті троянди. Він уважав, що його зріст був єдиною причиною, яка завадила йому досягти успіху.

— Роберт Мітчем також низький на зріст, — якось сказав він мені. — Його змушують ставати на ящики з-під апельсинів.

Як тільки я побачила дівчат, які йшли навпростець парком, вони одразу ж привернули мою увагу. Темноволоса зі своїм супроводом, їхній сміх я сприйняла як докір за свою самотність. Я чекала чогось, навіть не знаючи, чого саме. А тоді це сталося. Швидко, та все ж я побачила це: дівчина з темним волоссям потягнула вниз виріз сукні на частку секунди, виставивши напоказ червоний сосок її оголених грудей. Просто посеред парку, переповненого людьми. Перш ніж я змогла до кінця повірити в це, дівчина смикнула сукню назад. Вони всі сміялися грубо і легковажно; жодна з них навіть не глянула, що на них, можливо, хтось дивиться.

Дівчата вийшли на алею поруч із рестораном, далі минули гриль. Вправні і спокійні. Я не могла відвести погляду. Найстарша серед них підняла кришку контейнера для сміття. Рудоволоса присіла, і темноволоса скористалась її коліном, як сходинкою, щоб піднятись і перестрибнути через борт. Вона шукала щось усередині, але я уявлення не мала, що саме. Я зупинилася біля бака зі сміттям, щоб викинути серветки, і спостерігала. Темноволоса дівчина передавала речі з контейнера іншим: кульок із хлібом, ще запакованим, в’ялу капусту, яку вони нюхали і викидали назад. Здавалося, це був добре налаштований процес — невже вони справді будуть їсти цю їжу? Коли темноволоса дівчина піднялася востаннє, перелізла через борт і гепнулася на землю, вона тримала щось у руках. Воно мало дивну форму, колір моєї шкіри, і я підступилася ближче.

Коли я зрозуміла, що це була сира курка, в блискучому кульку, я, мабуть, дивилася надто завзято, оскільки темноволоса дівчина повернулась і вловила мій погляд. Вона посміхнулась, і мій шлунок опустився. Здавалося, щось промайнуло між нами, ледь уловимий помах повітря. Вона дивилася мені в очі відверто і безсоромно. Але повернулася, коли раптом відчинились сітчасті двері ресторану. Звідти з криком вийшов здоровань, проганяючи їх, неначе собак. Дівчата схопили кульок з хлібом і курку, зірвалися з місця і побігли. Чоловік зупинився і дивився їм услід якусь мить, витираючи свої великі руки об фартух. Його груди важко здіймалися.

Дівчата вже були за квартал від нього, їхнє волосся майоріло, немов прапори, чорний шкільний автобус, що їхав повз, уповільнився, і вони всі троє зникли всередині.

Дівчата; курка жахливої якості; вишенька соска дівчини. Усе це мене сильно вразило і, мабуть, тому я безупинно думала про них. Я не могла скласти все це докупи. Навіщо цим дівчатам їжа з контейнера? Хто був за кермом автобуса, і що за люди могли пофарбувати його в такий колір. Я побачила, що дівчата дорожать одна одною, що вони дотримуються сімейного контракту — вони переконані в тому, що вони разом. Мами і Сел не було, довга прийдешня ніч несподівано здавалася нестерпною.

Тоді я вперше побачила Сюзен — її чорне волосся, яке вирізняло її серед інших навіть на відстані, її усмішку до мене, пряму і оцінювальну. Я не могла собі ніяк пояснити, чому зустріч з нею викликала в мене такі душевні муки. Вона видалася мені такою ж дивною і вразливою, як ті квіти, що вибухають цвітом раз у кожні п’ять років, кричущо, поколюючи подразнення, що можна було порівняти з красою. А що побачила дівчина, дивлячись на мене?

Я сходила до туалету в ресторані. «Так тримати» — нерозбірливо написано маркером. «Тесс Пайл смокче член!» Супроводжувальні ілюстрації було закреслено. Усе це дурнуваті, загадкові помітки людей, які змирилися, що їх закрили. Помічено стрілочками недбалий порядок речей. Хтось хотів виразити певний невеличкий протест. Найтьмяніше написано олівцем: «Фак».

Миючи руки, витираючи їх цупким рушником, я розглядала себе в дзеркалі над раковиною. Якусь мить я намагалася подивитися на себе очима дівчини з темним волоссям або навіть хлопця в ковбойськім капелюсі, вивчаючи свої риси за вібрацією під шкірою. Зусилля було помітно в мене на обличчі, і мені стало соромно. Воно й не дивно, що хлопець, здавалося, відчув відразу: він, мабуть, побачив у моїх очах палке бажання. Побачив, що моє обличчя виражало нужденність, як порожня тарілка сироти. І це те, що відрізняло мене від темноволосої дівчини, — її обличчя відповідало на всі її власні питання.

Я не хотіла знати цього про себе. Я хлюпнула водою собі в обличчя, холодною водою, як мені одного разу сказала зробити Конні.

— Від холодної води закриваються пори, — і, мабуть, це була правда: я відчула, як моя шкіра натягнулася, вода стікала вниз по обличчю і шиї. Як відчайдушно ми з Конні вірили, що якщо ми проводитимемо ці ритуали — вмиватимемо обличчя холодною водою, за статичними переконаннями, перед сном розчісуватимемо волосся щіткою з шерсті дикого кабана — то певні проблеми розв’язуватимуться самі по собі, а перед нами розкриватиметься нове життя.

Клац-клац — з гаража Конні чулося клацання гральних автоматів, неначе в мультику, риси обличчя Пітера освітлювало її рожеве світло. Старшому брату Конні було вісімнадцять, і його передпліччя мали колір тоста. Його друг завжди був поруч. Конні вирішила, що вона була закохана в Генрі, тож наш вечір п’ятниці мав бути присвячений сидінню на лавці для качання преса, з припаркованим біля нас, наче призове поні, помаранчевим мотоциклом Генрі. Ми мали дивитись, як хлопці грали на автоматі, пили дешеве пиво, яке батько Конні тримав у холодильнику в гаражі. Згодом вони стрілятимуть по порожніх пляшках із пневматичної зброї, радісно вигукуючи за кожним разом, як розлітатиметься скло.

Я знала, що побачу Пітера того вечора, тож одягла вишиту сорочку, волосся забризкала лаком. Я вкрила прищик на підборідді бежевим тональним від Мерл Нормана, але він скотився по краю і лише додав блиску. Доки моє волосся залишалося незворушним, я мала гарний вигляд чи принаймні так думала. Я заправила сорочку, щоб виставити напоказ верхню частину своїх маленьких грудей, спеціально створивши тугим ліфчиком улоговину між ними. Відчуття оголення дарувало схвильовану насолоду, що змушувала мене стояти рівніше, тримати голову на шиї, як яйце в чашці. Намагалась якомога більше бути схожою на темноволосу дівчину з парку, копіюючи її простий вираз обличчя. Конні примружила очі, коли побачила мене, м’язи її рота смикнулися, але вона нічого не сказала.

Пітер уперше заговорив особисто зі мною лише два тижні до того. Я чекала Конні внизу. Її кімната була набагато менша, ніж моя, будинок убогіший, але ми проводили більшість часу там. Дизайн будинку було виконано в морському стилі, хибна спроба її батька наблизитися до жіночного декору. Мені було шкода батька Конні: після нічних чергувань на молокозаводі він нервово стискав і розтискав руки, хворі на артрит. Мати Конні жила десь в Нью-Мексико, поруч з гарячим джерелом, у неї була двійня хлопчиків та інше життя, про яке ніхто ніколи не говорив. Якось на Різдво вона прислала Конні пудреницю з потрісканими рум’янами і трикотажний узорчастий светр, такий маленький, що жодна з нас не могла просунути голову крізь горловину.

— Гарні кольори, — сказала я підбадьорливо.

Конні лише знизала плечима.

— Вона сука.

Пітер зайшов у вхідні двері і кинув книжку на кухонний стіл. Він спокійно кивнув до мене і почав робити бутерброд — витягнув шматок білого хліба і яскраво-кислотну баночку гірчиці.

— Де принцеса? — запитав він. На губах яскраво-рожеві тріщини, злегка вкриті, як я припустила, смолою гашишу.

— Бере куртку.

— А-а. — Він склав хліб навпіл і вкусив. Жував і дивився на мене.

— Добре виглядаєш останнім часом, Бойд, — сказав він, а тоді важко проковтнув. Його комплімент так мене збентежив, що я навіть подумала, що, можливо, мені почулося. Чи змогла я щось сказати у відповідь? Я вже вивчила це речення напам’ять.

Тоді він повернувся на шум, який надходив від входу, обрис дівчини у джинсовій куртці затіняв сітчасті двері. Це була Памела, його дівчина. Вони були безперечною парою, буквально були пронизані одне одним; однаково одягалися, мовчки проглядали газету, лежачи на дивані, або дивились «Людина з «U.N.C.L.E»». Здували пушинки одне з одного, немов з самих себе. Я бачила Памелу в старшій школі, коли їздила на велосипеді повз сірувато-коричневу будівлю. Прямокутні ділянки майже висохлої трави, низькі, широкі сходинки, де завжди сиділи старші дівчата в чоловічих сорочках, тримаючись за мізинці, ховаючи в руках пачки «Кент». Подих смерті серед них, хлопці у вологих джунглях. Вони були неначе дорослі, навіть струшували попіл із сигарет із клацанням у зап’ясті.

— Привіт, Іві, — сказала Памела.

Деяким дівчатам легко вдається бути милими. Пам’ятати твоє ім’я. Памела була гарна, це правда, вона поглинаюче приваблювала, як усіх нас приваблює краса. Рукава її джинсової куртки були підсунені до ліктів, а очі, підведені олівцем, справляли враження одурманеного погляду. Її ноги були засмаглі й голі. Мої ж власні ноги були вкриті слідами від укусів комарів, які я роздряпувала до ран, мої ікри вкривалися світлими волосинами.

— Крихітко, — сказав Пітер з повним ротом і підбіг до неї, щоб обійняти, зарившись обличчям їй у шию. Памела скрикнула і відштовхнула його. Вона засміялася, виставивши напоказ свій кривий зуб.

— Ні стида, ні сорому, — прошепотіла Конні, увійшовши до кімнати. Але я мовчала, намагаючись уявити, як то воно, коли хтось знає тебе настільки, що ти стаєш з ним фактично одним цілим.

Трохи згодом ми нагорі курили травку, яку Конні вкрала в Пітера. Щілину під дверима закрили товстим рушником. Вона постійно поправляла скручений папір пальцями, ми обоє курили з усією серйозністю і в абсолютній тиші. Я бачила авто Пітера за вікном, припарковане криво, неначе він був змушений так його залишити. Мене завжди цікавив Пітер, як і інші хлопці його віку, саме їх існування потребувало уваги. Але мої почуття раптом стали сильнішими і напруженішими, і я їх сприймала з таким же перебільшенням і неминучістю, якими здаються події у снах. Я забивала собі голову банальностями щодо нього, футболками, які він одягав почергово, ніжною шкірою на шиї, що ховалася під комірець сорочки. Якщо в його спальні звучали «Пол Ревір і Райдери» у той час, як він блукав з гордовитою, відвертою таємничістю, то я вже знала, що він прийняв кислоту. Знову і знову наповнював склянку водою на кухні з надмірною обережністю.

Доки Конні приймала душ, я зайшла до кімнати Пітера. У ній тхнуло тим, що я згодом порівняла з мастурбацією, викидом вологи в повітря. Усе його майно вкривала таємнича значущість: його низький диван, целофановий кульок, наповнений чимось, схожим на обгорілі шишки, поруч з подушкою. Посібник, як стати стажером механіка. Склянка на підлозі з відбитками пальців, наполовину заповнена, схоже, застояною водою, а також на комоді низка гладких річкових камінців. Дешевий мідний браслет, який я не раз бачила, що він одягав. Я розглядала все, наче могла надати особисте значення кожному предмету, скласти воєдино внутрішню будову його життя.