Я нічого не говорила. Не могла. Увесь час торкалася кінчиків свого волосся. Воно було коротше — Жасмін підрізала його у ванній кімнаті навскоси, як у статті в журналі.
— Ти, схоже, рада мене бачити, — сказала Сюзен, усміхаючись. Я усміхнулась у відповідь, але усмішка ця була порожня. Здавалось, вона була двозначна, щоб догодити Сюзен. Я відчувала страх.
Я знала, що маю зробити що-небудь, — ми і далі стояли під навісом, що збільшувало шанс, що хтось зупиниться, аби запитати мене щось чи попросити познайомити з сестрою. Але я не могла змусити себе поворухнутися. Рассел та інші не могли бути далеко — чи дивилися вони на мене? Вікна будівлі, здавалось, ожили, у голові промайнула думка про снайперів і довгий пильний погляд Рассела.
— Покажи мені свою кімнату, — заявила Сюзен. — Я хочу подивитися.
Кімната була порожня, Жасмін ще не повернулася з буфету, і Сюзен проштовхнулася повз мене на дверях, перш ніж я змогла зупинити її.
— Просто чарівно, — вона говорила з притиском, копіюючи англійський акцент. Вона сіла на ліжко Жасмін. Погойдалася вверх-вниз. Розглядала плакат із гавайськими пейзажами, де нереальний океан і небо утворювали прошарки розкішного краю узбережжя. Комплект «Книги Світу», подарунок батька, який Жасмін жодного разу не відкрила. Жасмін тримала пачку листів у вирізьбленій дерев’яній коробці, і Сюзен негайно підняла кришку, порилася в них. «Співачка Жасмін» — прочитала вона на конверті. «Жасмін», — повторила вона. Грюкнувши, закрила кришку і встала.
— Тож це твоє ліжко, — вивчаючи, провела рукою по моєму вкривалу. У мене перехопило подих, я уявила нас на простирадлах Мітча. Її волосся, прилипле до чола і шиї.
— Тобі подобається тут?
— Нормально, — я досі стояла на дверях.
— Нормально, — усміхаючись, сказала Сюзен. — Іві говорить, що школа — це просто нормально.
Я не зводила погляду з її рук. Мене цікавило, яку участь зіграли саме вони, неначе процентне відношення мало значення. Вона простежила мій погляд: мабуть, знаючи, що я думаю, різко зірвалася.
— Тепер я маю тобі дещо показати, — сказала Сюзен.
Автобус був припаркований на узбіччі дороги, просто за воротами школи. Я бачила, що в автобусі була тиснява. Рассел, як і будь-хто інший з них, був поруч — я відчувала кожного. Вони перефарбували капот. Але все решта було без змін. Автобус огидний і непоборний. Моє несподіване переконання: вони оточать мене. Заженуть мене в глухий кут. Якби хтось побачив нас, як ми стояли там на схилі, то вирішив би, що ми друзі. Невимушена суботня розмова, руки в кишенях. Сюзен затіняла рукою очі від сонця.
— Ми збираємось у пустелю на деякий час, — заявила Сюзен, споглядаючи моє хвилювання, яке, мабуть, було очевидне. Я відчувала обмеженість свого особистого життя: зібрання того вечора у французькому клубі — мадам Гевел обіцяла пиріг з повидлом. Жасмін хотіла покурити затхлу траву після відбою. Невже, навіть знаючи те, що мені було все відомо, якась часточка мене хотіла поїхати? Бентежне дихання і холодна рука Сюзен. Спання на підлозі, жування кропиви, щоб зволожити горло.
— Він не злиться на тебе, — сказала вона, увесь час дивлячись просто у вічі. — Він знає, що ти нічого не скажеш.
І це була правда. Я не казала нічого. Моє мовчання тримало мене в царстві таємничості. Так, я була налякана. Частково можна було б пов’язати моє мовчання і зі страхом, який виникав навіть згодом, після того, як Рассел, Сюзен та інші були у в’язниці. Але було і ще дещо. Безпорадні думки про Сюзен, яка іноді фарбувала свої соски дешевою помадою. Сюзен, яка ходила з брутальним виглядом, неначе була переконана, що ти збираєшся щось від неї забрати. Я не розповідала нікому, бо хотіла, аби вона була в безпеці. Бо хто ще буде її любити? Хто тримав Сюзен коли-небудь на руках і говорив, що її серце вистрибує з грудей, хто мав собі таке на меті?
Мої долоні спітніли, але я не могла витерти їх об джинси. Я намагалася осмислити цей момент, затримати образ Сюзен у своїх думках. Сюзен Паркер. Атоми упорядковуються вперше з того часу, як я помітила її в парку. Як її уста усміхалися мені.
Ніхто по-справжньому не дивився на мене, крім Сюзен, тож вона встановила мій обрис. Її погляд пом’якшував мою внутрішню вісь так легко, що навіть, здавалось, її фотографії брали мене на приціл і загорались особистим значенням. Те, як на мене дивилася вона, сильно відрізнялося від того, як Рассел, бо поглядом вона охоплювала і його: це робило його і всіх інших меншими. Ми були з чоловіками, ми дозволяли їм робити, що завгодно. Але вони ніколи не дізнаються про ту часточку нас, яку ми приховували від них, — вони ніколи не відчують нестачі і навіть не дізнаються, що було ще дещо, чого їм варто було пошукати.
Сюзен була недобра особистість. Я розуміла це. Проте тримала це усвідомлення на відстані. Як висловився коронер, каблучка і мізинець лівої руки Лінди були відокремлені, оскільки вона намагалася захистити своє обличчя.
Сюзен, здавалось, дивилася на мене, неначе тому могло бути якесь пояснення, але тоді легке шарудіння за лобовим склом автобуса привернуло її увагу — навіть тоді вона реагувала на кожен порух Рассела — і її оповила атмосфера діловитості.
— Гаразд, — сказала вона, посилаючись на цокання невидимого годинника. Я фактично прагнула погроз. Бодай якихось ознак, що вона повернеться, що я повинна боятись її, чи щоб змалювала своє повернення певною комбінацією слів.
Відтоді я бачила її ще лише на фотографіях і в репортажах новин. Та все ж. Я ніколи не могла собі уявити її неповоротну відсутність. Сюзен та інші завжди існуватимуть для мене; я вірила, що вони ніколи не помруть. Що вони ширятимуть вічно на тлі буденного життя, кружляючи над автомагістралями і краями парків. Рухаючись завдяки силі, яка ніколи не стихне чи послабшає.
Сюзен злегка знизала плечима того дня, перш ніж спуститися по трав’янистому схилі і зникнути в автобусі. Її усмішка нагадала певну дивину. Неначе ми мали зустрітись у певний призначений час і місце, але вона знала, що я забуду.
Я хотіла вірити, що Сюзен викинула мене з машини, бо бачила, що ми різні. Бо їй було очевидно, що я не змогла б нікого вбити, для Сюзен було ясно, що в машині я через неї. Вона хотіла захистити мене від того, що мало статися. Це було легке пояснення.
Але був також і заплутаний факт.
Вона, мабуть, відчувала відразу, роблячи те, що зробила, завдаючи ударів ножем знову і знову, немов намагаючись захистити себе від шаленої нудоти: відразу, яка мені не здавалася незнайомою.
Відраза виникала легко. Безупинно змінювалася роками: незнайомець на ярмарку лапнув мене за промежину через шорти. Чоловік на тротуарі кинувся до мене, а тоді засміявся, коли я ухилилася. Вечір, коли старший чоловік запросив мене до ресторану, хоч я не була достатньо дорослою бодай для того, щоб любити устриці. Мені ще не було двадцяти. До нашого столика приєднався власник, а також відомий кінорежисер. Між чоловіками зав’язалася палка дискусія, абсолютно ігноруючи мене: я теребила в руках цупку серветку, пила воду. Вдивлялася в стіну.
—Їж свої овочі! — раптом накричав на мене кінорежисер. — Ти ж підліток.
Кінорежисер хотів дати мені зрозуміти те, що я і так знала: у мене не було влади. Він бачив мою нужденність і використав це проти мене.
Відраза до нього виникла в мене негайно. Неначе до першого ковтка зіпсованого молока, коли гнилизна вдаряє в ніздрі, заповнює усю голову. Кінорежисер сміявся з мене, разом з іншими і старший чоловік, який згодом покладе мою руку на свій член, коли підвезе мене додому.