Сюзен. Сюзен опустилася до землі, простягнувши до нього руки.
— Ходи сюди, — сказала вона. — Ну-бо.
Про ці деталі ніде не описувалось, проте я уявляла собі їх найбільше.
Як руки Сюзен, мабуть, були вже забризкані кров’ю. Свіжий медичний сморід плоті від її волосся і одягу. Я можу це уявити, бо знаю всі вирази її обличчя. Спокійну містичну ауру навколо неї, неначе вона рухалась у воді.
— Ну-бо, — сказала вона востаннє, і хлопчик повільно посунувся до неї. Згодом він був у неї на колінах, вона його тримала, дала йому ніж, немов подарунок.
Я не встала, аж доки репортаж новин не закінчився. Диван, здавалось, відділився від решти квартири і опинився в задушливому просторі. Образи здувались і розгалужувалися, неначе повзучі рослини з нічних жахіть. Байдуже море за будинком. Кадри поліцейських у сорочках, які крокують від вхідних дверей Мітча. Я бачила, що вони не поспішали, на те не було жодних причин — усе закінчилося. Уже нікого не врятуєш.
Я розуміла, що ці новини були сильніші за мене. Що я сприймала лише перший спалах побаченого. Я кренилася до виходу, вигадувала хитрощі: можливо, Сюзен відділилася від них, можливо, вона не брала в тому участі. Проте всі ці шалені бажання мали особисту відповідь, що відбивалася відлунням. Звичайно, вона робила це.
Ймовірностей ставало дедалі менше. Чому Мітча не було вдома? Як я могла пересікатися з тим, що наближалося. Як я могла проігнорувати будь-які ознаки. Моє дихання було вимушене від зусиль, які я докладала, щоб не заплакати. Я могла собі уявити роздратування Сюзен через мою стурбованість. Її спокійний голос.
Чому ти плачеш? — запитала б вона.
Ти ж навіть нічого не робила.
Було дивно уявляти, за який відрізок часу було розкрито вбивства. Що ця справа коли-небудь існувала окремо від Сюзен та інших. Проте для великого світу — існувала. Їх не спіймають ще протягом багатьох місяців. Злочин — такий близький від дому і такий жорстокий — викликав у всіх істерику. Будинки набули нового змісту. Раптом стали незахищеними, фамільярність укривала обличчя власників, неначе піддражнюючи їх, — ось вам вітальня, кухня, бачите, як мало це допомогло, уся ця фамільярність. Зрештою, дивіться, як мало це означає.
Новини волали під час вечері. Я постійно поверталася на мерехтіння в кутику ока, але це всього лише мінялися кадри в телевізорі або світло фар, що пропливало повз вікно апартаментів. Батько, дивлячись, почухував шию, його обличчя мало вираз, незнайомий для мене — він боявся. Тамара теж була небайдужа.
— Дитина, — сказала вона. — Все було б не так погано, якби вони не вбили дитину.
У мене була заклякла переконаність, що вони помітять це на мені. Зміни на моєму обличчі, очевидне мовчання. Але вони не помітили. Мій батько замкнув двері квартири, а тоді перевірив ще раз перед тим, як лягати спати. Я не спала, холодні на дотик руки спліталися при світлі лампи. Чи сталася бодай найменша помилка? Якби яскраві планети змінили свою орбіту чи змінна течія зруйнувала узбережжя — чи стало б це мембраною, яка відділяла б світ, у якому я мала чи не мала зробити це? Коли я спробувала заснути, всередині щось шалено крутилось і змусило мене розплющити очі. І ще дещо, якийсь фоновий шум — незважаючи ні на що, я сумувала за нею.
Логіка вбивств була надто спотворена, щоб її зрозуміти, було надто багато граней, надто багато хибних доказів. Усе, що в поліцейських було, — це тіла, окремі сцени смерті, неначе безладно розкидані картки. Це була випадковість? Чи був мішенню Мітч? Чи Лінда, чи Скотті, чи навіть Ґвен? Мітч був знайомий зі стількома людьми, як і кожна знаменитість, мав чимало ворогів і ображених друзів. Ім’я Рассела теж згадувалося Мітчем, але як одне з багатьох. До того часу, як поліція нарешті перевірила ранчо, вони вже покинули будинок і їхали на автобусі спусками і підйомами вздовж узбережжя, щоб заховатись у пустелі.
Я не знала, наскільки заплутаним було розслідування, поліцейські звертали увагу на усякі дрібниці — брелок на газоні, який, як зрештою виявилося, належав хатній робітниці, перевірили колишнього менеджера Мітча. Смерть надавала речам вимушеного значення, її зашифроване світло перетворювало все на докази. Я знала, що сталося, тож, здавалось, що поліція теж має знати і я очікувала на арешт Сюзен, на день, коли поліція прийде і шукатиме мене — тому що я залишила там свою сумку. Через Тома, того студента з Берклі, який, мабуть, зіставить убивць і шиплячу розповідь Сюзен про Мітча і звернеться в поліцію. Мій страх був сильний, проте безпідставний — Том знав лише моє ім’я. Можливо, він справді говорив з поліцією, як чемний громадянин, однак нічого з того не вийшло, їх завалювали дзвінками і листами різні люди, вимогами виконання обов’язків чи повідомленнями певних особистих відомостей. Моя сумка була звичайною сумкою, без особливих розпізнавальних ознак. Усередині — одяг, книга про «Зеленого лицаря», тюбик «Мерлі Норман». Власність дитини, що хоче бути дорослою. До того ж дівчата, мабуть, перебрали її, викинули непотрібну книжку, одяг узяли собі.
Я часто говорила брехню, але тут я більше мовчала. Я задумувалася про те, щоб розповісти Тамарі. Розповісти батьку. Але тоді я уявляла Сюзен, уявляла її покороблені нігті, її несподіваний різкий погляд на мене. Я нікому нічого не сказала.
Страх, що з’являвся за пильнуванням убивць, було неважко викликати. Я була зовсім одна тиждень перед школою-пансіонатом, ходила слідом за Тамарою і батьком з кімнати до кімнати, виглядала з вікон, шукаючи чорний автобус. Я не спала всю ніч, неначе моє нічне чергування могло б урятувати нас, години моїх страждань, проведених сам на сам. Це, здавалось, неймовірним, що Тамара чи батько не помічали, якою я була блідою, як несподівано розчарована в їхньому товаристві. Вони очікували, що життя йде впевненим кроком далі. Були речі, які було треба виконати, і я пов’язувала їх логічність із заціпенінням, яке заполонило все, що робило мене Іві. Моя любов до карамельок з корицею, мої сни — усе це змінилося на нове, зміни, у тому, що я кивала, коли до мене говорили, мила і витирала посуд після вечері, руки червоніли від гарячої води.
Я мала скласти речі у своїй кімнаті в будинку матері перед від’їздом до школи пансіонату. Мама замовила мені каталінську форму — я застала дві темно-сині спідниці і блузку з відкидним коміром, складені на ліжку, тканина мала запах увімкненого пилососа, як узята напрокат скатертина. Я навіть не поміряла одяг, склала його до невеличкої плоскої валізи зверху на кросівки. Я не знала, що ще складати і, здавалось, не сильно тим переймалася. Я роздивлялась кімнату, перебуваючи в трансі. Усі ті речі, які колись любила, — вініловий щоденник, амулет з моїм каменем, книга для малювання олівцем — здавалися нічого не вартими і непотрібними, неначе втратили надихущу силу. Було важко уявити дівчину, якій раніше подобалися ці речі. Яка завжди носила амулет на зап’ясті чи робила записи про свій день.
— Тобі потрібна більша валіза? — запитала мати, стоячи в мене на дверях і пильно дивлячись на мене. Її обличчя здавалося зім’ятим, а по запаху я могла визначити, скільки вона скурила. — Можеш узяти мою червону, якщо хочеш.
Я думала, що вона помітить зміни в мені, хоч батько і Тамара і не змогли. Дитяча кругловидість зійшла з мого обличчя, сильно загостривши мої риси. Але вона не звертала увагу ні на що.
— Цієї досить, — сказала я.
Мама зробила паузу, щоб оглянути мою кімнату. Майже порожню валізу.
— Форма підійшла? — запитала вона.
Я її навіть не міряла, проте кивнула, знову мовчки погодившись.
— Гаразд, гаразд, — коли вона усміхнулася, її уста розімкнулись, і я зрештою розслабилася.
Я ставила книжки до стінної шафи і знайшла два розмитих поляроїди, захованих під купою старих журналів. Несподівана поява Сюзен у моїй кімнаті: її запальна, дика усмішка, невеличкі груди. У мені могла виникнути відраза до неї за вживання декседрину і спітнілість під час жорстокого вбивства, проте в той же час я безпорадно піддалася дрейфу — це була Сюзен. Я розуміла, що мені краще позбутися фото, яке тепер могло бути звинувачувальним доказом. Але не могла. Я перевернула фото, заховавши його в книжці, якої більше ніколи не читала. На іншому фото була чиясь відвернена жирна потилиця, і я довго вдивлялась у нього, перш ніж зрозуміла, що то моя.
Частина четверта
Саша, Джуліан і Зев поїхали рано, і я залишилася сама. Дім став знову таким, як був. Окрім ліжка в сусідній кімнаті, де зім’яті простирадла увібрали в себе запах сексу, ставши ознакою чиєїсь присутності. Виправши простирадла в машині в гаражі, я склала їх на полиці шафи, підмела кімнату, надавши їй колишнього стану порожнечі.
Того дня я гуляла по холодному піску, поцяткованому подрібненими черепашками і рухливими дірками, де ховалися піщані краби. Мені подобався шум вітру у вухах. Вітер розганяв людей — студентки перших курсів університету кричали, тоді як їхні хлопці наздоганяли зубчасте покривало. Сім’ї, зрештою, здавалися і прямували до своїх автомобілів, несучи з собою складені стільці і вже поламані дешеві повітряні змії. Я була одягнена у дві спортивки і це дарувало мені захист, мої рухи були повільніші. Що кілька метрів натрапляла на величезні, скручені водорості. Сплетені і товсті, як пожежний шланг. Очищення від чужорідного об’єкта, здавалось, не від цього світу. Це були бурі водорості, хтось ще сказав, молочні водорості. Від того, що я знала їхню назву, це не робило їх менш дивними.