Вона нічого не сказала. Коли я нарешті просунулася вздовж сидіння і вийшла, Сюзен навіть не завагалася. Пірнула назад до авто і зачинила двері, світло на стелі вимкнулося і повернуло їх у темряву.
А тоді вони поїхали геть.
Я розуміла, що залишилася сама, хоч і мала наївне бажання — вони повернуться, це лише жарт, Сюзен ніколи не залишила б мене так, нізащо — я знала, що мене покинули. Я могла лише віддалитися, здійнятися десь над посадкою дерев і подивитися вниз на дівчину, яка стояла сама в темряві. Я такої не знала.
Першими днями ширилися різні чутки. Говард Смітет говорив, але помилково, що Мітча Льюїса було вбито, проте це було відкореговано швидше, ніж інші плітки. Девід Брінклі розповів про шість жертв, порізаних і підстрелених і залишених на газоні. Тоді кількість змінилася на четверо людей. Брінклі був перший, хто заявляв про наявність там і каптурів, і петель, і сатанинських символів, почалася ця плутанина через серце на стіні вітальні. Намальоване кінчиком рушника, вмоченим у кров матері.
Така плутанина була виправдана — звичайно, вони надавали мерзенне значення фігурі, вважали, що ця мазанина передавала якусь таємничість і приреченість. Було легше уявити, що це був слід після чорної меси, ніж фактично повірити в правду: що це всього-на-всього було серце, яке кожна закохана дівчина машинально малює в блокноті.
Пройшовши з милю дорогою, я підійшла до закритої станції «Тексако», що була неподалік. Я виходила на світло ліхтарів і ховалася назад у темряву, які утворювали звук, неначе смажили бекон. Я похиталася на пальчиках, розглядаючи дорогу. Коли я нарешті зрозуміла, що за мною ніхто не їде, то набрала номер батька з таксофона. Відповіла Тамара.
— Це я, — сказала я.
—Іві, — сказала вона. — Дякувати Богу. Де ти? — я уявила, як вона на кухні звиває шнурок, збираючи його у спіраль. — Я знала, що ти скоро зателефонуєш. Я так і казала твоєму батьку.
Я пояснила, де перебуваю. Вона, мабуть, чула ламкість мого голосу.
— Я вже виїжджаю, — сказала вона. — Залишайся на місці.
Я сіла на бордюр і чекала, прихилившись до колін. Повітря було прохолодне, що було першим провісником осені, сузір’я фар по 101-му шосе, великі вантажівки піднімалися вгору, набираючи швидкість. Я вигадувала виправдання для Сюзен, якесь пояснення її поведінки й одразу ж усе відкидала. Але не було нічого, окрім жахливого, безпосереднього усвідомлення — ми ніколи не були близькими. Я нічого не означала.
Я відчувала, що на мене дивилися з цікавістю водії вантажівок, які купували пачечки з соняшниковим насінням на автозаправці і хвацько плювали тютюн на землю. Знайома хода і ковбойські капелюхи. Я знала, що вони оцінюють факти моєї самотності. Мої голі ноги і довге волосся. Від мене, мабуть, надходили хвилі люті, які забезпечували мій захист, відлякуючи їх — вони не чіплялися до мене.
Нарешті я побачила, що наближається білий «Плімут». Тамара не глушила мотору. Я сіла на пасажирське сидіння, вдячність за знайоме обличчя Тамари змусило мене зашарітися. Її волосся було мокре.
— Не було часу його сушити, — сказала вона. Погляд, яким вона на мене глянула, був добрий, проте таємничий. Було помітно, що вона глянула на мене, щоб поставити кілька питань, проте, мабуть, знала, що я не пояснюватиму. Прихований світ, у якому живуть підлітки, які повертаються час від часу, лише коли вимушені, привчаючи своїх батьків очікувати на їхню відсутність. Я вже зникала раніше.
— Не хвилюйся, — мовила вона. — Він не сказав твоїй мамі, що ти пішла. Я казала йому, що ти з’явишся, тож вона буде лише зайвий раз хвилюватися.
Моє горе було подвоєне, особистий сенс відсутній. Сюзен покинула мене, назавжди. Вільне падіння, шок, отриманий від пропущеної сходинки. Тамара рилася в сумочці однією рукою, аж доки не знайшла маленьку золотисту коробочку, покриту рожевою тисненою шкірою. Схожа на коробочку для візиток. Всередині був невеличкий косяк, і вона кивнула на бардачок — я знайшла запальничку.
— Батьку не скажеш? — вона зробила затяжку, не зводячи очей з дороги. — Він може сваритися зі мною теж.
Тамара говорила правду: батько не зателефонував матері, і хоч його трясло від гніву, проте він був збентежений теж, неначе його донька — це домашня тваринка, яку він забув погодувати.
— Тобі могли завдати шкоди, — сказав він, неначе актор, який намагається пригадати слова.
Тамара спокійно поплескала його по спині, по дорозі на кухню, а тоді налила собі коли. Покинувши мене з його гарячим, знервованим диханням, його переляканим виразом обличчя. Він розглядав мене з іншого кінця вітальні, його стурбованість сходила нанівець. Те, що відбувалося, не викликало в мене страху — просто батьків гнів. Що міг він мені зробити? Що міг у мене забрати?
А тоді я повернулася до своєї спокійної кімнати в Пало-Альто, світло лампи — безбарвне світло для бізнесменів, що подорожують.
Коли я вийшла наступного ранку, апартаменти були порожні. Мій батько і Тамара вже були на роботі. Хтось один з них — мабуть, Тамара — залишив фен увімкненим, схожі на штучні кімнатні рослини коливались від потоку повітря. Зостався всього тиждень до того, як я мала їхати до школи-пансіонату, і сім днів здавалися надто довгими, як для перебування в квартирі батька, відбути сім обідів, хоч водночас зовсім мало — у мене не буде часу на звички, на умовності. Я мала лише чекати.
Я увімкнула телевізор, слухала спокійний саундтрек, риючись на кухні. Коробка рисових пластівців у шафі зліва мала прозоре покриття: я їла їх повними жменями, а тоді розплющила порожню коробку. Я налила склянку холодного чаю, насипала купку крекеру, який мав гарний розмір і товщину покерних фішок. Перенесла їжу на диван. Перш ніж встигла відкинутися, я застигла перед екраном.
Неймовірна кількість фотографій, які подвоювалися і розширювалися.
Пошуки злочинця чи злочинців досі не дали результатів. Диктор сказав, що Мітч Льюїс не міг давати коментарів. Під моїми мокрими руками крекер перетворювався на крихти.
Лише по закінченні перегляду та ніч набула тепер відомої форми. Кожна деталь і кожен кадр вносили ясність. Настала мить, коли я спробувала припустити, яку роль я могла б відіграти. Як далеко могла б зайти. Найлегше було думати, що я не робила б нічого, що я б зупинила їх, моя присутність була б якорем, який би стримував Сюзен у царстві живих. Це було бажання, беззаперечне міркування. Але було й інше внутрішнє припущення, насуплене і завзяте. Як привид під ліжком, змія на верхівці сходів: можливо, я б теж робила щось.
Можливо, це було б легко.
Вони поїхали прямо до Мітча після того, як залишили мене на узбіччі дороги. Ще тридцять хвилин у машині, тридцять хвилин, мабуть, пожвавлені моїм вигнанням, об’єднали компанію у справжню колонію. Сюзен, сплівши руки, обперлася на переднє сидіння, втрачаючи амфітаміни, які забезпечували впевненість. Ґай звернув з шосе на дорогу на дві смуги, перетнув лагуну. Низькі обштукатурені мотелі біля з’їзду, обриси евкаліптів, гострота повітря. Гелен заявляла під час своїх свідчень на суді, що це був перший момент, коли вона виразила іншим свої застереження. Але я в це не вірю. Якщо в когось і виникали питання, то вони не випливали на поверхню, як плівчаста бульбашка, яка занурювалась і лопалась у їхніх мізках. Їхні сумніви слабшали, неначе подробиці сну. Гелен згадала, що залишила вдома свій ніж. Сюзен кричала на неї, проте вони відкинули ідею повертатися за ним. Вони вже були в екстазі, у полоні великої рушійної сили.
Вони припаркували форд на дорозі, навіть не переймалися тим, щоб заховати його. Коли вони підійшли до воріт Мітча, їхній розум, здавалось, застиг і зосередився на одному, неначе єдиний організм.
Я могла уявити загальну картину. Дім Мітча, яким його видно з гравійної дороги. Спокійна затока, загострений виступ вітальні. Їм усе це було знайоме. Вони жили з Мітчем протягом місяця ще до нашого знайомства, збільшували кредитні рахунки і підхоплювали молюсків через вологі рушники. Та все ж. Думаю, тієї ночі дім справив на них нове враження, гранований і яскравий, мов льодяник. Його мешканці були приречені, настільки приречені, що вони фактично співчували їм. Їхній повній безпорадності перед великими переміщеннями, їхні життя вже списані, неначе записаний заново шум на плівку.