Саша ледь чутно попрощалася. Зариваючись під крило Джуліана, вона неначе ховала обличчя від мого співчуття. Вона вже втратила себе, я знаю, перейшла в те вигадане нею місце, де Джуліан був милий і добрий, а життя було веселе, а якщо не веселе, то цікаве, хіба це не було дорогоцінне, хіба це не означало щось? Я спробувала усміхнутися до неї, швидко відправити повідомлення по невидимій павутині. Але я ніколи не була такою, якою вона хотіла.
У Кармелі туман був щільніший, спускався на територію моєї школи, неначе буря. Шпиль каплиці, поруч море. У вересні я почала навчання, як і мала. Кармель було старомодним місцем, а мої однокласниці здавалися набагато молодшими, ніж були. У сусідки по кімнаті була колекція мохерових светрів, упорядкованих за кольорами. Стіни гуртожитку, пом’якшені гобеленами, що починали повільно насуватися під час комендантської години. Шкільний буфет, у якому учениці старших класів продавали чіпси, содову і цукерки. А як поводилися всі дівчата, неначе це була вища ступінь вишуканості і свободи, якщо тобі дозволили їсти в буфеті з дев’ятої до одинадцятої тридцять на вихідні. З їхніх розмов, хизувань і улюбленої музики було видно, що мої однокласниці були ще дітьми, навіть та, що приїхала з Нью-Йорка. Інколи, коли шпилі каплиці ховалися в тумані, деякі дівчата не могли зорієнтуватись і губилися.
Протягом перших кількох тижнів я спостерігала, як дівчата перегукувалися через увесь плац, несучи свої рюкзаки на спині чи в руках. Здавалось, вони рухалися за склом, як добре вгодовані й улюблені шибеники з детективних серіалів, зав’язуючи хвостики стрічкою і одягаючи картаті сорочки на вихідні. Вони писали листи додому і розповідали про улюблених кішечок і люблячих молодших сестер. Кімнати для відпочинку були володінням домашніх капців і халатів, дівчат, які їли «Чарльстоун Чю» з мініатюрних холодильників і юрмились біля телевізорів, аж доки, здавалось, психологічно поглинали катодні промені. Чийсь хлопець загинув під час скелелазіння у Швейцарії: усі зібралися навколо неї, охоплені сильним почуттям трагедії. Їхня драматична показна підтримка підкріплювалася заздрістю — погана вдача була досить рідкісною, щоб бути принадною.
Я переймалася, що дуже видавала себе. Що моя полохлива скритність була помітною. Але сама будівля школи — її особливості, фактично муніципальні ознаки — здавалось, прорізувалася крізь сутінки. На мій подив, у мене з’явилися друзі. Дівчина з гуртка поезії. Моя сусідка по кімнаті, Жасмін. Мій страх інші сприймали, як розріджене повітря, мою ізоляцію, як результат безрадісного життєвого досвіду.
Жасмін була з містечка, яке спеціалізувалося на вирощуванні великої рогатої худоби біля Орегону. Старший брат присилав їй комікси, де жінки-супергерої в замалих костюмах займалися сексом з восьминогами чи мультиплікаційними собаками. Жасмін казала, що він брав їх у друга з Мексики, і їй подобалося безглуздо бешкетувати, звисаючи головою з краю дивана.
— Цей просто здуріти можна, — фиркнула вона, кинувши комікс мені. Я намагалася приховати незрозуміле нездужання, спровоковане розбризканою кров’ю, мої груди важко здіймалися.
— Я на дієті, яка передбачає просто поділ їжі, — пояснила Жасмін, даючи мені один з «Меллоумарс», які вона тримала в шухляді письмового столу. — Я відкладала половину всього, але тоді в гуртожитку завелися миші і я більше не могла цього робити.
Вона нагадала мені Конні, яка так само сором’язливо відтягувала футболку від живота. Конні, яка навчалася зараз у старшій школі в Петалумі, ходила низькими сходами, їла ланч на тріснутому столику для пікніка. Я не знала, що думати про неї тепер.
Жасмін з неймовірною цікавістю слухала мої історії про дім, уявляючи, що я жила в тіні напису «Голівуд». У будинку рожевих мрій, де садівник підмітає тенісний корт. І не важливо, що я була зі звичайного містечка і говорила про це: інші факти були важливіші, такі, як ким була моя бабуся. Жасмін зробила висновок, що я мовчала від початку року саме через усе це — я дозволила собі вийти за межі. Я розповідала про хлопця, як про одного з багатьох.
— Він був відомий, — казала я. — Я не можу сказати, хто саме, але я жила з ним якийсь час. У нього пурпуровий член, — говорила я, здавлюючи сміх, і Жасмін сміялася теж. Кидаючи погляд у мій бік, її охоплювали заздрість і подив. Мабуть, так само, як я дивилася на Сюзен. Як легко було підтримувати постійний потік історій, бажаних розповідей, у яких запозичувалось усе найкраще в ранчо і складалось у нову форму, неначе орігамі.
З французької в мене була вродлива, нещодавно заручена вчителька, яка дозволяла дівчатам приміряти її каблучку. З малювання — міс Кук, яка працювала із заповзятістю першої роботи. Лінія макіяжу, яку іноді було видно на її підборідді, викликала в мене співчуття, проте вона намагалася бути доброю до мене. Вона не робила критичних зауважень, коли помічала, що я витаю десь у космосі, або схилила голову на складені руки. Якось вона взяла мене за територію коледжу, щоб з’їсти по хот-догу і випити гарячого шоколаду, який на смак був, як тепла вода. Вона розповідала мені, як переїхала з Нью-Йорка, аби влаштуватися на роботу, як у великому місті розжарюється асфальт, як її сусідський собака паскудив по всьому сходовому марші, як вона стала трішечки божевільною.
— Я збиралася з’їсти лише частинку їжі моєї сусідки по кімнаті. І не помітила, як уся їжа зникла. Від того я аж захворіла, — окуляри міс Кук звужували її очі. — Я ніколи не була така засмучена, хоч на те й не було серйозної причини, розумієш?
Вона зачекала, очевидно, щоб я доповнила її історію своєю. Очікуючи на сумну, прийнятну розповідь про зраду хлопцю чи матері в лікарні, жорстокі нашіптування підлої сусідки, про ситуацію, яка могла б викликати героїчне почуття стосовно мене, що допомогло б сприйняти мене як старшу і розумнішу. Від думки про те, щоб розповісти правду міс Кук, мої уста напружились у фальшивій усмішці. Вона знала, що вбивць ще не знайдено — усі знали. Люди замикали двері на ключ, установлювали дверні засуви, купували сторожових собак за націнкою. Доведена до розпачу поліція нічого не змогла випитати в Мітча, який від страху полетів на південь Франції, проте його дім не можна буде розрушити ще протягом кількох років. Мандрівники почали проїжджати повз ворота, намагаючись уловити жах, як пар у повітрі. Автомобілі працювали на холостому ходу, аж доки сусіди, яким це вже набридло, проганяли їх.
За його відсутності детективи були змушені йти по сліду торговців наркотиками, шизофреників і домогосподарок. Навіть залучили екстрасенсів, які ходили кімнатами будинку Мітча, напружуючись, аби вловити вібрації.
— Убивця — самотній чоловік середніх років, — я чула, як це говорилось на одному із телевізійних шоу. — Так його було покарано за те, що він щось не зробив. Я бачу літеру «К» і місто Вальйо.
Навіть якщо міс Кук повірить у те, що я їй скажу? Що я не можу спати з серпня, бо дуже сильно боюся неконтрольованої території моїх снів? Що я не сплю, бо мені здається, що в кімнаті Рассел, я задушливо дихаю, позаяк мені здається, що його рука на моєму роті? Що на мені залишився відбиток страху: що водночас було інше царство, у якому тієї ночі не було, у якому я переконала Сюзен покинути ранчо. В якому білява жінка і її крихітка синочок штовхали візок між рядами супермаркету, плануючи недільний обід. В якому Ґвен замотувала своє мокре волосся в рушник, наносила заспокійливий лосьйон на ноги. Скотті чистив фільтри джакузі від нальоту, беззвучна дуга зрошувача, пісня долинала від радіо неподалік.
Листи, які я писала матері, були передусім умисним демонстративним проявом, а лише тоді правдою.
Уроки цікаві.
У мене є друзі.
Наступного тижня ми йдемо дивитися на медуз в акваріумі, спостерігатимемо, як вони розкриваються і вихиляються в освітлених резервуарах, зависають у воді, як витончені носовички.
До того часу я дійшла вже до найвіддаленішого куточка по косі, вітер посилився. Пляж спорожнів, не було ні тих, хто приїжджав на пікнік, ні тих, хто вигулював собак. Я переступала валуни на своєму шляху, повертаючись назад на піщаний пляж. Йшла по лінії між скелею і хвилями. Я ходила на таку прогулянку. Мені було цікаво, як далеко Саша і Джуліан і Зев заїхали тоді. Їм, мабуть, треба ще з годину, щоб доїхати до Лос-Анджелеса. Навіть не задумуючись, я знала, що Джуліан і Зев сиділи на передніх сидіннях, а Саша на задньому. Я уявляла собі, як вона час від часу нахилялась уперед, перепитуючи жарт чи вказуючи на якийсь кумедний дорожній знак. Намагалась нагадати про своє існування, але зрештою здалася і відкинулася на сидіння. Їхня розмова переходила для неї в безглуздий шум, а вона просто дивилася на дорогу і сади, що пролітали повз. Гілки миготіли срібними стрічками, що відганяли пташок.
Я проходила разом із Жасмін повз кімнату для відпочинку дорогою до буфету, коли мене покликала одна з дівчат.
— Внизу на тебе чекає сестра. — Я не підвела погляду; вона не могла говорити до мене. Проте говорила. Мені знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що відбувається.
Жасмін, здавалось, образилася:
— Я не знала, що в тебе є сестра.
Я знала, що Сюзен прийде до мене.
М’яку закляклість, якої я набула у школі, аж ніяк не можна було назвати неприємною, як не можна назвати неприємним, коли засне неслухняна дитина. Аж доки не смикнеться рука чи нога. Тоді з’явилося відчуття поколювання, колючки повернення, коли я побачила Сюзен, що схилилась у тіні біля входу гуртожитку. Її волосся нерозчесане, губи потріскані — її присутність
До мене все повернулося. Моє серце безпорадно вистрибувало з грудей, від металевого присмаку страху. Але що Сюзен могла зробити? Це був день, у школі повно свідків. Я бачила, що вона помітила метушню на території, вчителів, які прямували до своїх кабінетів, дівчат, що перетинали плац з тенісними сумками і плямами шоколадного молока на грудях, наочний доказ, що за ними не дивляться матері. На обличчі Сюзен була цікавість, надзвичайна віддаленість, оцінювання цього дивного, на її думку, місця.
Вона випрямилася, коли я наблизилася.
— Глянь на себе, — сказала вона. — Вся вимита і вичищена. — Я побачила нову різкість в її обличчі: кров’яний мозоль під нігтем.