— Колись на цьому ранчо знімали рекламу автомобіля, — сказала Гелен дитячим голосом. — Давненько, та все ж.
Донна підштовхнула мене ліктем.
— Дике місце, правда?
— Як ви взагалі його знайшли? — запитала я.
— Тут жив старий чоловік, але він був змушений переїхати звідси через поганий дах, — Донна знизала плечима. — Ми його відремонтували так-сяк. Його внук здає його нам.
Вона пояснила, щоб заробляти бодай якісь гроші, вони доглядають лам і працюють у сусіднього фермера, зрізуючи латук ножиками, і продають його продукцію на ринку. Соняхи і баночки мармеладу, липкі від пектину.
— Три долари за годину. Непогано, — сказала Донна. — Та грошей ледь вистачає.
Я кивнула так, ніби в тому щось тямлячи. Я побачила маленького хлопчика чотирьох чи п’яти років, який мчав до Руз і звалився їй на ноги. Він був сильно засмаглий, його волосся вигоріло і стало білим, до того ж, здавалося, він був надто дорослий, аби досі носити підгузок. Я зробила висновок, що цей хлопчик був дитиною Руз. Чи був батьком Рассел? Від думки про секс нудота підкотилася мені до горла. Хлопчик підвів голову, як собачка, прокинувшись від сну, і подивився на мене нудним підозрілим поглядом.
Донна нахилилася до мене.
— Ходімо, я познайомлю тебе з Расселом, — мовила вона. — Він тобі сподобається, присягаюся.
— Вона познайомиться з ним на вечірці, — сказала Сюзен, перериваючи нашу розмову. Я не помітила, коли вона підійшла: її наближення спантеличило мене. Вона подала мені мішок з картоплею, а сама взяла картонну коробку. — Спершу нам треба віднести це на кухню. Для приготування бенкету.
Донна надулася, але я пішла за Сюзен.
— Бувай, лялечко! — крикнула вона, махаючи тоненькими пальчиками і доброзичливо сміючись.
Я йшла слідом за темноволосою Сюзен, проштовхуючись між незнайомців. Земля була нерівна, схил, що збивав з пантелику. Стояв важкий, запах, було задимлено. Мені лестило те, що Сюзен попросила мене про допомогу, неначе це підтверджувало те, що я одна з них. Там юрмилися молоді люди, хто босоніж, хто в черевиках, їхнє волосся було скуйовджене вітром і вигоріле на сонці. Я підслуховувала запальні висловлювання з приводу вечірки сонцестояння. Я не знала ще цього, але на ранчо дуже рідко робота була така ефективна. Дівчата одягли своє найкраще дрантя з комісійного магазину і носили музичні інструменти на руках так дбайливо, неначе немовлят. Сталь гітари вловлювала сонячне проміння і подрібнювала його на чарівні діаманти світла. Бубни безтактно деренчали в їхніх руках.
— Ці суки кусають мене всю ніч, — мовила Сюзен, ляснувши рукою настирливого ґедзя, який кружляв навколо нас. — Я прокидаюся уся в крові від того, що розчухую укуси.
Позаду будинку землю вкривали валуни і проріджені дуби, стояло кілька старих, розбитих і покинутих авто. Мені подобалася Сюзен, але я ніяк не могла позбутися почуття, що намагаюся щосили бути на рівні з нею: у тому віці я часто пов’язувала симпатію до людини з почуттям знервованості в її присутності. Хлопець з голим торсом, масивною срібною пряжкою свиснув, коли ми проходили повз.
— Що у вас там? Подарунки до сонцестояння?
— Заткни рота, — мовила Сюзен.
Хлопець вульгарно посміхнувся, але я спробувала усміхнутись у відповідь. Він був молодий, з довгим і темним волоссям, його середньовічний уклін головою видався мені досить романтичним. Гарний, з жіночною смаглявістю кіношного лиходія, хоч згодом я дізналася, що він був просто з Канзасу.
Це був Ґай. Хлопець з ферми, який утік з авіабази «Травіс», коли зрозумів, що там таке ж лайно собаче, як у будинку батька. Він трохи попрацював в Біґ Сюр, тоді переїхав північніше. Там приєднався до бродячої групи біля кордонів з Хейч, прихильників сатанізму, які носили більше прикрас, ніж дівчинка-підліток. Медальйони у вигляді скарабея і платинові кинджали, червоні свічки і гарна музика. Тоді Ґай наткнувся на Рассела, який якось грав на гітарі в парку. Рассел був в одязі з оленячої шкури, що, мабуть, нагадало Ґаю про пригодницькі книги з його дитинства, чоловіків, які знімались у серіалі, де вони, вичинивши оленячу шкуру, переходили вбрід холодні річки Аляски. Відтоді Ґай з Расселом.
Трохи згодом того літа саме Ґай повезе дівчат. Затягне свій власний ремінь на зап’ястях сторожа так, що велика срібляста пряжка, в’ївшись у ніжну шкіру, залишить дивної форми відбиток, схожий на тавро.
Але того першого дня своїм похмурим поглядом хлопець нагадав мені чаклуна, тож я глянула на нього у відповідь з трепетом.
Сюзен зупинила дівчину, що проходила повз:
— Скажи Руз, щоб відвела Ніко назад у притулок. Він не повинен бути тут.
Дівчина кивнула.
Сюзен глянула на мене, коли ми пішли далі, зчитуючи моє збентеження.
— Рассел не хоче, щоб ми надто прив’язувалися до дітей, особливо своїх. — Вона похмуро посміхнулася.
— Вони не є нашою власністю, розумієш? Ми не повинні стискати їх лише тому, що нам хочеться щось обійняти.
Мені знадобився якийсь час, аби перетравити думку, що в батьків немає права. Це раптом видалося мені кричущою правдою. Те, що мати народила мене, не означає, що я її власність. Що вона може відправляти мене до школи пансіонату, бо так їй хочеться. Можливо, це був і кращий вибір, але не мій. Бути частиною цього незрозумілого угруповання — вірити, що любов може прийти з будь-якого напрямку. Тоді ти не будеш розчарованим, якщо її не буде достатньо з того напрямку, з якого ти очікував…
…