— Просто довезімо її до міста, — сказала Сюзен.
Вона говорила жваво, так, неначе я була якимось непотребом, від якого треба позбутися. Нехай так, я все одно була рада. Я звикла думати про людей, які ніколи не думали про мене.
— Ми сьогодні влаштовуємо вечірку на честь сонцестояння, — сказала Донна.
Я не хотіла повертатися до матері, до нещасної опіки над самою собою. У мене було відчуття, що якщо я упущу Сюзен, то більше не побачу її знову.
—Іві хоче поїхати, — сказала Донна. — Можу сказати, що вона тільки за. Ти ж хочеш повеселитися, чи не так?
— Припини, — сказала Сюзен. — Вона дитина.
Мені стало ніяково.
— Мені шістнадцять, — збрехала я.
—Їй шістнадцять, — повторила Донна. — Тобі не здається, що Рассел хотів би, щоб ми були гостинні? Думаю, він би засмутився, якби я сказала, що ми не були гостинні.
У голосі Донни не було погроз, лише прохання.
Нарешті уста Сюзен розтягнулись у посмішці.
— Гаразд, — сказала вона. — Давай велосипед назад.
Я побачила, що з автобуса було все забрано і перероблено, усередині все було брудне і розставлене по-своєму — підлога вкрита східними килимами, сірими від бруду, звалені в купу подушки з комісійних магазинів. У повітрі стояв сильний запах китайської палички, об вікна цокали призми. Картон з видряпаними безглуздими фразами.
В автобусі було ще троє дівчат і вони повернулися і пильно мене розглядали — така відверта увага тішила. Вони міряли мене з ніг до голови, тримаючи в руках сигарети, тут панував дух веселощів і лихоліття. Мішок зеленої картоплі, несвіжі булочки для хот-догів. Ящик мокрих, перестиглих помідорів.
— Ми їздили по їжу, — сказала Донна, хоч я не зовсім зрозуміла, що вона мала на увазі. Мій розум був зайнятий думками про несподіване везіння, з-під пахв текли повільні струмки поту. Я досі чекала, що мене буде зганьблено, що мене сприймуть як незваного гостя, який їм не підходить. Моє волосся надто чисте. Легкі натяки на зовнішній вигляд і вихованість, яка, здавалось, не була притаманна більше нікому. Моє волосся несамовито розліталось у мене перед очима, оскільки вікна були відчинені, підсилюючи плутанину, несподіванку мого перебування в цьому дивному автобусі. Під дзеркалом заднього виду звисала пір’їнка з китичкою намистинок. На приладовій панелі лежало трохи сушеної лаванди, вигорілої на сонці.
— Вона йде на сонцестояння, — дзвінко сказала Донна, — літнє сонцестояння.
Це був початок червня, і я знала, що сонцестояння мало бути лише в кінці місяця, але нічого не сказала. Перше з багатьох замовчувань.
— Вона буде нашою пожертвою, — сказала Донна іншим, хихикаючи. — Ми принесемо її в жертву.
Я глянула на Сюзен — навіть наша коротка історія, здавалось, могла б бути підґрунтям для моєї присутності серед них — але вона сиділа осторонь, її увага була прикута до ящика з помідорами. Вона натискала на шкірку, щоб відділити гниль. Проганяла бджіл. Я збагну лише згодом, що Сюзен єдина, хто була проти того, щоб підібрати мене там на дорозі. Щось формальне і далеке було в її діях. Думаю, вона намагалась захистити мене. Сюзен бачила мою слабкість, яка була очевидна: вона знала, що буває зі слабкими дівчатами.
…
Донна відрекомендувала мені всіх. і я намагалася запам’ятати їхні імена. Гелен — дівчина, яка, здавалось, була приблизно мого віку, хоч, мабуть, це тому, що в неї були заплетені кіски. У неї була природна дівоча краса, кирпатий ніс, звичайні риси обличчя, було очевидно, що ця краса мине разом з молодістю. Руз.
— Коротко від Рузвельт, — пояснила вона мені. — Як Франклін Д. — Вона була старша за інших дівчат, її обличчя було кругле і рожевувате, як у казкової героїні.
Я не змогла запам’ятати ім’я високої дівчини, що була за кермом: я більше ніколи не бачила її з того дня.
Донна звільнила місце, пригладивши ґулі на вишитій подушці.
— Ходи сюди, — сказала вона, і я сіла на купу подушок, які викликали свербіж. Донна здавалася дивною, навіть трохи недоумкуватою, але мені вона подобалася. Уся її жадібність і ницість були помітні неозброєним оком.
Автобус рушив з місця: мої нутрощі стиснулись і напружились, але я взяла чашку з дешевим вином, коли вони передали її мені, розхлюпуючи його по руках. Вони здавалися щасливими, усміхненими, іноді вони починали співати коротенькі пісеньки, як навколо вогнища в таборі. Я вловлювала тонкощі — як вони трималися за руки без будь-якого почуття ніяковості й говорили такі слова, як «гармонія», «любов», «вічність». Як Гелен поводилася, наче дитина, заплівши свої кіски і говорячи дитячим голосом, різко опустилася на коліна Руз, неначе хотіла змусити ту погладити її. Руз не заперечувала: вона видалася мені флегматичною, милою. Ті рожеві щоки, її пряме, біляве волосся спадало на очі. Хоч пізніше я дійду висновку, що не все те золото, що блищить. Донна попросила мене розповісти про себе, так само й інші, безперервний потік питань. Я не могла не насолоджуватися тим, що була в центрі їхньої уваги, не знаю, як це сталось, але, здається, я їм сподобалася, і ця думка була для мене чужа й підбадьорлива, незбагненний подарунок, яким я не хотіла зловживати. Я змогла навіть знайти пояснення мовчанню Сюзен у привітному світлі, уявляючи, що вона така сама сором’язлива, як і я.
— Мила, — сказала Донна, торкаючись моєї сорочки. Гелен теж помацала рукав.
— Ти просто як маленька лялька, — сказала Донна. — Ти сподобаєшся Расселу.
Вона промовила його ім’я так недбало, неначе це було немислимо, щоб не знати, хто такий Рассел. Гелен хихикнула, коли прозвучало його ім’я, від задоволення вона згорбила спину, неначе смоктала цукерку. Донна побачила, що я кліпаю очима, нічого не розуміючи, і засміялася.
— Він тобі сподобається, — сказала вона. — Він не такий, як усі. Без усякого. Це кайф бути поруч з ним. Він, як сонце, чи щось таке. Великодушний і справедливий.