Вона глянула, аби переконатися, що я слухаю, і, переконавшись, була задоволена. Сказала, що місце, куди ми прямували, було способом їхнього життя. Рассел учив їх, як знаходити шлях до правди, як звільнити своє власне «я», якщо заплуталися десь усередині. Вона розповідала ще про когось на ім’я Ґай, який колись тренував соколів, але приєднався до них і тепер хоче стати поетом.
— Коли ми зустріли його, він був на якомусь дивному шляху, їв лише м’ясо. Він думав, що він диявол, чи щось таке. Але Рассел допоміг йому. Навчив його любові, — сказала Донна. — Кожен може любити, може переступити через лайно, але так багато речей стають нам на заваді.
Я не знала, як уявити Рассела. У мене був обмежений орієнтир чоловіків, як мій батько або хлопці, у яких я закохувалася. Дівчата говорили про Рассела зовсім інакше, вони схилялися перед ним без жартів чи відомої мені дівочої туги. Їхня переконаність була непохитною, вони посилалися на могутність і чарівність Рассела так, неначе це був загальновідомий факт, такий, як залежність припливів від тяжіння Місяця чи земна орбіта.
Донна сказала, що Рассел не був схожий на інших людей. Що він міг отримувати сповіщення від тварин. Що він міг зцілити людину своїми руками, видалити нарив так само чисто, як пухлину.
— Він бачить тебе наскрізь, — додала Руз. Так, неначе це було дуже добре.
Здатність здорово мислити покинула мене, витіснивши будь-які хвилювання і питання, які могли виникнути з приводу Рассела. У тому віці я насамперед оцінювала себе, і це було рушійною силою під час взаємодії з іншими людьми.
На їхніх обличчях був очевидний натяк на секс, коли вони говорили про Рассела з легковажністю випускного балу. Я зрозуміла, хоч ніхто мені того не казав, що всі вони спали з ним. Від такого перебігу подій я зашарілася, у глибині душі навіть була шокована. Здавалось, ніхто ні до кого не ревнував.
— Серцю не належить нічого, — дзвінким голосом мовила Донна. — Любов — це зовсім інше, — сказала вона, стиснувши руку Гелен, між ними промайнув погляд. Хоч Сюзен здебільшого мовчала, сидячи осторонь від нас, я побачила, що її обличчя змінилося при згадці про Рассела. В її очах була ніжність, властива дружині, яку я теж хотіла б відчувати.
Я, мабуть, усміхнулася в глибині душі, коли побачила знайому картину міста, яким ми проїжджали, автобус з тіні виїхав на сонце. Я виросла в цьому місці, знання про нього сильно викарбувалися в моїй пам’яті, навіть не знаючи назв вулиць, я орієнтувалась по архітектурних пам’ятках, які бачила або пригадувала. Ріг, на якому моя мати підвернула ногу, будучи в бузковому брючному костюмі. Гайок, який завжди здавався похмурим, неначе там панувало зло. Аптека з порваним тентом. З вікна цього незвичайного автобуса, із задертого старого килима під ногами моє рідне місто, здавалось, стерло мою присутність. Мені було легко залишати його позаду.
Вони обговорювали плани на вечірку з приводу сонцестояння. Гелен стала на коліна, розтягуючи свої кіски, що було її веселою, жвавою звичкою. Вони збуджено описували сукні, у які переодягнуться, якісь тупі пісеньки про сонцестояння, які написав Рассел. Хтось сказав, що Мітч дав достатньо грошей, щоб купити алкоголь. Донна промовила його ім’я із незрозумілим акцентом.
— Ти знаєш, — повторила вона. — Мітч. Тобі подобається Мітч Льюїс?
Я не знала Мітча, але чула його групу — я бачила їх по телевізору, вони грали при яскравому освітленні в душному павільйоні, на чолі в них виступав піт. На блискучому фоні сцена поверталася так, що члени групи крутилися, немов балерини у скриньці для прикрас.
Я продемонструвала байдужість, але насправді все було інакше: світ, про існування якого я завжди підозрювала, світ, де музикантів називають на ім’я.
— Мітч провів сеанс звукозапису з Расселом, — Донна розповіла мені. — Рассел просто вразив його. — Він був у захваті від Рассела.
Знову це захоплення Расселом, їхня впевненість у ньому. Я заздрила такій підтримці, коли хтось міг з’єднати порожні часточки твого життя в єдине ціле так, щоб ти міг відчути, що під тобою сітка, яка й далі сплітається щодня.
— Рассел хоче стати відомим, — додала Гелен. — У нього вже є контракт. — Вона говорила так, неначе розповідала казку, і навіть краще, позаяк вірила, що це станеться.
— Знаєш, як Мітч називає Рассела? — Донна мрійливо змахнула руками. — Маг. Хіба ж не дивовижно?
Пробувши якийсь час на ранчо, я помітила, що всі говорили про Мітча. Про неминучий контракт Рассела. Мітч був їхнім покровителем, він присилав молочну продукцію «Кловер» на ранчо, щоб діти отримували кальцій, надавав фінансову підтримку. Всю історію я почула вже набагато пізніше. Мітч зустрів Рассела на Бейкер Бітч, на якійсь тусовці хіпі. Рассел був одягнений у костюм з оленячої шкіри, а на спині звисала мексиканська гітара. Разом зі своїми жінками просив милостині, наспівуючи біблійні пісні. Холодний, темний пісок, багаття, Мітч вийшов на перерву між записами. Хтось у м’якому капелюсі з плоскою, круглою тулією і загнутими догори крисами нахилився до каструлі з тушкованими молюсками.
У Мітча, як я зрозуміла, була криза — суперечка за гроші з менеджером, що був другом дитинства, арешт за марихуану, який було знято, та все ж Рассел, мабуть, видався йому жителем реальнішого світу, розпаливши в Мітча почуття провини за золоті платівки, вечірки біля вкритого оргсклом басейну. Рассел запропонував містичний засіб спасіння душі, маючи на увазі підтримку молодих дівчат, які, покірно схиливши голови, поопускали очі, коли Рассел говорив. Мітч запросив усю компанію до себе в дім у Тібуроні, дозволивши їм виїсти все з холодильника і вломитися до гостьової кімнати. Вони висушували пляшки з апельсиновим соком і рожевим шампанським і залишали бруд на ліжку, безтурботно, як окупантська армія. Вранці Мітч відвіз їх назад на ранчо: до того часу Рассел зачарував Мітча, ніжно говорячи про правду і любов, ці чари особливо ефективні для шукачів багатства.
Я вірила у все, що говорили мені дівчата того дня, вони розповідали про блискучість Рассела з метушливою, згуртованою гордістю. Як скоро він не зможе вийти на вулицю, щоб його не оточувала юрба. Як він зможе розповідати усьому світу, як воно бути вільним. І це була правда, що Мітч уклав контракт з Расселом. Можливо, прізвисько, що Мітч дав Расселу, додало його аурі цікавості й актуальності. Я не знала цього дуже довго, аж до зустрічі, на якій усе пройшло не зовсім добре, легендарної невдачі. Це було ще до того, як усе сталося.
Іноді люди, яким удалося врятуватися під час катастрофи, починають свою розповідь про неї не з попередження про торнадо чи повідомлення про відмову двигуна, а з подій, які відбувалися ще раніше: твердять, що їм видалося дивним сонячне світло того ранку чи був надмірний шелест їхніх газет. Безглузда сварка з хлопцем. Неначе передчуття катастрофи було пов’язане зі всім, що відбувалось доти.
Чи пропустила я якийсь знак? Якесь внутрішнє передчуття? Бджоли, які виблискують, повзаючи в ящиках із помідорами? Надто мало машин на дорозі? Пам’ятаю, як Донна поставила питання мені в автобусі недбало, майже машинально.
— Ти коли-небудь чула що-небудь про Рассела?
Я не надала цьому питанню великого значення. Я не зрозуміла, що вона намагалася довідатися, чи знала я про якісь чутки: про оргії, про шалений дурман, про підлітків, які втекли з дому і були змушені обслуговувати літніх чоловіків. Про собак, яких приносили в жертву на пляжах під місячним світлом, про козячі голови, які розкладалися на піску. Якби в мене ще були друзі, окрім Конні, я, мабуть, чула б про Рассела на вечірках, попліткувавши з кимось нишком на кухні. Можливо, знала б більше, аби бути обережною.
Але я лише похитала головою. Я нічого не чула.
Навіть пізніше, навіть знаючи те, що я знала, було неможливо в той перший вечір розгледіти перспективу. Сорочка з оленячої шкури Рассела пахла плоттю і гниллю, але була м’яка, як оксамит. Усмішка Сюзен розцвітала в мені, як феєрверк, з його кольоровим димом, його милими, дрейфуючими окалинами.
— Дім на просторах, — казала Донна, коли ми того дня вийшли з автобуса.
Мені знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, де я. Автобус від’їхав далеко від шосе, звернувши на розбиту ґрунтову дорогу, яка закінчувалася на світлих літніх пагорбах, на верхівках, укритих дубами. Старий дерев’яний будинок: круглі вікна і гіпсові колони робили його схожим на таємничий замок. Він був частиною їхніх дивних володінь, що містили, як я зрозуміла, сарай і болотистий ставок. Шість вовнистих, дрімаючих у загоні лам. Трохи далі кілька осіб вирубували кущі вздовж паркана. Вони підняли руки, щоб привітатися, а тоді знов повернулися до роботи.
— Річечка мілка, однак скупатися можна, — сказала Донна.
Я не могла повірити, що вони насправді живуть тут усі разом. На стіні сараю догори поповзли каракулі, одяг на шворці колихав вітерець. Притулок для брудних дітей.