Чини Божі мають оберегти людину, щоб вона не звернула з дороги покликання в тісну долю, а також берегти цілий край, ціле королівство від нещасть, від руїни, від знищення. А діяння людські – це заледве діяння, не чини. Те, що висипалося раз звідти, раз звідси і випадково набуло такої форми, хоч не зовсім такої. Важко розрізнити – хмари чи глина, постать дракона чи жаби. Бог задумав, людина виліпила, як такий муляр, що ліпить раз із павутини, раз зі здохлих мух, а раз із сухого листя. А той третій, певний Хтось, головний попсуй-майстер, зіпсував, скільки міг. Треба чесно визнати, часом зайшов у псуванні так далеко, що аж виправив.
Текст із правої сторони мимохіть занотовує, що славетне полювання князя з Довбушем – це таке собі полювання з відкритої історії з лівої сторони тексту. А те, що буде зараз, як княгиня з холодними очима приїхала з братом, – це полювання на людину.
Вони прибули дорогою, яка веде з Кутів у верхів’я Річки і проходить над Білою Рікою ясними місцями, без пущі, без тіні, поки не поверне через перевал Ватонарку до Чорної Ріки, у морок і ляк лісу, і доводить до Буркута. Туди вже у XVIII столітті їздили влітку розбагатілі вірмени з Кутів, їздили й пани справжніми караванами до купелі до цілющого джерела, про яке пішла слава. Називається воно з угорської Боркут, що означає винне джерело чи просто вино зі скелі.
Цього разу князь і княжна – так їх називали, і тримаймося цього, бо інших імен ніхто не знав, а ті, що знали, тим більше затаїли, – приїхали набагато більшим почтом, ніж перед тим сам князь. Більшим, ніж будь-коли йшов цією дорогою будь-який караван. Великі загони кінноти очолювали і замикали почет. Драгуни на важких конях, аж земля здалеку двиготіла громом. Гусари – ще важчі, їм на щастя, ще й з крилами, бо якби серед верхів, окрилених смереками, забрати в них крила, крилаті люди і крилаті коні змаліли б у військо грубих гусениць без прийдешності метеликів. І легкі відділи, чиї коні та люди швидкістю й ударом перевищували лісову звірину, навіть найдикішу і найхижішу: татари, що слідкують вовчим кроком, по-вовчому тікають і вовчою лавою загрібають. Козаки, що чаяться в рисячому наскоку, коли втікають – душать, коли от-от потраплять під постріли засідки – роздирають і втікають.
Уперше нам показало себе королівство, до якого наш край належав зі сторони людської історії, як дитина належить до землі, на якій стоїть його колиска. Намагалося показатися нам зі сторони чинів Божих королівство, зване Посполита Річ, бо сам Бог стільки народів, віддалених племен та вір покликав для взаємної поваги, для спільної справи, для братньої злагоди. Так, а не абияк, покликав Господь, хай славиться ім’я Його, і хай підіграє – то будячи зі сну, то заколисуючи до сну, нам найтихішим, хасидам з правої чи з лівої сторони чистої ріки Черемошу, Його святу ноту для участі у Його чинах Міфелот-Елогім. Нині верстви історії присипали і привалили осіб і покоління, як скелі та піски ховають давніх істот. І вже поховані груди, колись велетенські, й уламки історії так їх стиснули, що якби викопати їх із цих насипів, здається, що вони такі ж вузькі, як і груди тих, що ще живуть.
Ще перед тим Ілько чи, може, хтось інший за його намовою, бо і це скрито, повідомив Довбуша про важливу зустріч і аби чекав лише з двома або трьома найближчими товаришами над Ватонаркою, на царинці, оточеній густим лісом. Довбуш прибув лишень з Іванком Рахівським. Хто пам’ятає цю царинку, знає, що й нині там можна було б влаштувати зустріч, про яку буде небагато відомостей у людській історії. Спочатку лука зароїлася людьми не набагато менше, ніж травами та квітами, і незабаром спорожніла. Численна служба натягнула в самій середині царинки величезний малиновий намет. На чубку намета повісили штандарт з архангелом і зразу ж покинули луку. Тільки на краю лісу виставили через кожних кілька кроків військові пости, непомітні з лісу.
Блакитні очі, занадто відкриті для того, щоби вбирати, а тоді розсіювати якнайбільше світла, з’явилися на луці. Не покидали Довбуша до кінця життя. Княжна зіскочила з коня й віддала віжки невідомо кому, звикла, щоб на кожному кроці про неї турбувалися. Та це ж сама вона, Параска? свята П’ятниця! Як засвідчує стільки образів святих, очі ті вдарили колись двох цезарів на троні, аж ті осліпли. Й відразу стали благати про чудо прозріння. Ударили й Довбуша, як цілий трибунал поглядів, гроно суддів – і то таких, яких сам визнаєш і схиляєшся перед ними. Він затремтів. Чи ж не тоді перший раз об’явилося йому, що як розбійник він щось знає, не бажаючи знати: що чекає його наприкінці такий суд, про який, властиво, він ніколи не помишляв? Здається, що ні. Бо щоразу в очах жінки відблиск долі, яка призначена від створення світу, припікає остаточним вироком, тобто стратою, шибеницею, сокирою, палею. Тож для цього зовсім не треба бути розбійником. І таке пояснення непотрібне. Він або вона, то була чиста тривога, а не тривога з приводу чогось. Дзвін не той чи оцей, а дзвін остаточний.
Довбуш гаркнув, як звір у небезпеці, «помірятися з нею!». Але очі були холодні, непроникні. Довбуш поривався: «Але ж це лише жінка, скочити, обійняти, розпалити, роззброїти від вироку!»
Але тут же долинув до нього лагідний голос княжни, хоч і здалека, але дуже близький, давно знаний, свій.
Але що вона каже? Чи можливо зрозуміти? Сестра запитала брата, чи він уже розповідав Довбушеві, про що йдеться. Брат стурбовано заперечив. Сестра глянула з тихим докором: «Але ж чому?» Брат виправдовувався: «Це треба б написати, викласти, обґрунтувати. Цілий трактат і контракт, з посилання на – і на – (Довбуш не зміг вловити цих слів), а наш приятель Довбуш читає іноді, так, читає святе Письмо, але цього читати не буде». Відкрили широкий вхід до намету, княжна ввійшла першою, а князь разом із Довбушем, тримаючи його під руку. І відразу заслонили вхідну завісу. Залишилися самі втрьох. Не самі. Посеред намету на купі подушок лежав буханець подільського хліба, величезний і ясний, як сонце. Довбуш низько вклонився хлібові. Довкола стояли, наче приготовані крісла, стоси округлих подушок, синіх і золотистих, по три в купі. Не сідали, чекали. Невдовзі почулися повільні кроки по траві. Троє в каптурах завели когось, хто був у пурпуровому каптурі, дуже високий і міцний. Вклонилися йому до пояса і вийшли. Перш ніж зняти каптур, прикритий повернувся до сестри і до брата. Обоє вклонилися йому до пояса, після чого князь поспішно зняв каптур із голови гостя і став перед ним на одне коліно. Високий гість був повний, з пухким білим обличчям, з довгою, штучно завитою чуприною, що спадала до рамен на блискучий півпанцир. Він дивився на Довбуша лагідно, заохотливо, як людина, що ніколи в житті не зазнала ні страху, ні найменшого ляку. Довбуш, який знав не одну тривогу й умів найдикішу тривогу спутати, мов шаленого коня, якраз на це мав особливе око. Такого він ще не бачив. «Звідки такі беруться?» Не знаючи, як почати, він і далі стояв випростуваний, наче застиглий, поки князь відрекомендовував його товстому панові: «Ваша королівська величність! Найясніший і милосердніший пане, оце приятель наш, про якого Вам відомо. Хоч такої неочікуваної кондиції, він покликаний до важливих чинів, сподіваймося, що обраний до великих».
Довбуш зрозумів більше, ніж половину. Те зрозумів точно, що йдеться про щось дуже важливе і що ніколи нічого подібного йому й не снилося. А може, снилося, але дуже давно. Він приглядався до ласкавого пана, побачив, що той, власне кажучи, не товстий, а радше дуже сильний. Силач небачений! Довбуш знався на цьому особливо добре. Сильний цей пан, страшенно сильний, але і це знічев’я, ніби йому це не потрібно, мов і це чемно прийняв з ласки.
Як же таке можливе? Така сила… Довбуш занепокоївся. Ледь глянувши на пана, миттю сам зрозумів: «Цей ніколи нікого не потребував, ані не потребує, бо все діється для нього». Довбуш переступав з ноги на ногу, ніби йому ступні буковий жар палив. «Чи ж може бути така людина?» Якось його надто припікали ті вуглі під ногами. Випередив пана, випалив, як з гарячки:
– Найясніший пане королю, яка ж то мати на цьому світі вас породила? І яке ж то дитя сміє називати вас батьком? Ви подобаєтеся мені, аж дух запирає. І хай понад роси, понад води, броди і перешкоди, на кожнім плаєчку, на кожнім перескочку провадить вас святий Бог, амінь.
Король примружив очі, потім знову прояснив їх ґречністю та ласкою, а Довбуш далі стояв на вуглях, і пекли його такі думки: «Що б я сам сказав, будучи хлопцем, якби побачив такого у буковинках під Варатиком над Білою Криницею? Не втік би. Упав би на землю перед ним, бо з неба. І на такого в той час найбільше я чекав. І подивіться: є такий».
Король зробив до князя такий рух, що Довбуш прислухався: до якої він музики? А може, йому тільки причулося? Букові вуглі пекли під стопами, а думки втікали, як стадо з розвіяними гривами. Він їх заспокоював: «Шу, шу, не шалійте». Оглядав убрання короля: воно було темно-сіре, як у будь-якого пана. Не кравець вимайстрував цю гідність, це ясно. Якби роздягнути цього пана догола, він буде так само рухатися, більше того, його вкриє прозора і плинна завіса. Король сів на високу купу подушок. З якої землі цей сон? Що ж знають про це наші бідарі? Це є власне найбільшою кривдою, що такого чоловіка ніколи не бачили.
Утім Довбуш почув, що говорить княжна. Очі її були широко відкриті і стяли. Холодні? Хтозна. Вона підняла голову і тихо та гордо споглядала покірно і звідкись дуже звисока. Кожне слово для того, щоби його записати, а записаний листок вкласти до євангелії:
– Найясніший пане, я чула пророцтво про неочікуваного, з несподіваного роду і такого заняття, яке кожен осудить. Тепер зрозуміла.
Княжна сказала щось таке, як говорять у латинському костелі. «Королівству нашому загрожують звідусіль, воно тріщить зсередини. Якщо не будемо поспішати… А ось людина».
Потім князь щось таке говорив поспішно, ніби книжку читав, просто нічого не можна було зрозуміти. Слова шелестіли, а до вуха не вміщалися. Довбуш уловив лише, тільки тому, що це було закінчення: «Зі слабкістю покінчимо, сильна королівська влада, для сваволі сильна рука, широкі права для народу». (Яка це слабкість, яка сваволя і рука, Довбуш не міг додуматися). Після цього всі троє подивилися на Довбуша, аж йому зробилося спочатку смішно, а потім ніяково. Король шепнув: «Так». Потім махнув рукою, вказуючи на заслону, і князь вийшов. За хвилю троє в каптурах увійшли разом із князем, ведучи людину в голубому каптурі. Вклонилися в пояс королеві і вийшли. Новий гість поволі зняв каптур, вклонився королеві, але тільки головою і тримав її довго схиленою. Іншим лиш кивнув мимоходом. Довго роздивлявся Довбуша, ні доброзичливо, ні неприязно. Довбуш дивувався, зрозумівши, що цей блідий суворий чоловік із гострою борідкою в широкому білому комірі, що спадав на плечі, був жидом. Очі гостя бігали з допитливою тривогою, і в них застигла непохитна гордість. Мабуть, королівський жид, самого короля підданий і побратим? А може, жидівський король? Він наче трясся, весь час хвилювався, то чимось задоволений, то вже незадоволений. Хоч високий і гордий, був похилений, бо постійно згинався.
Тут текст згадує так переконливо, наче Довбуш сам йому це передав.
«Похилений, – розумів Довбуш, – бо згинався невідомо як довго, ідучи підскальним плаєчком. Прийшов звідти, від вічного суду, це називається якось у їхній мові: Сафед».
Король привітав гостя так само ласкаво.
– Ми б хотіли, щоб майстер Рафаель познайомився з покликаним, коли мова йде про таку велику допомогу з його боку.
В очах майстра Рафаеля горів тихий вогник чи то завзяття, чи цікавості. Він закинув цей вогник Довбушеві всередину, мабуть, кудись під корінь печінки. А може, ще глибше. Поглядом нещадним, але спокійним. Довбушеві якось не сподобався цей вогник, бо не годиться заходити туди, куди не запрошують. Розбійників також не запрошують, тому їх називають не майстрами, а розбійниками, хоча вони ніколи не лізуть туди, де не їхня справа. Але невдовзі майстер розпогодився. За весь час він так і не сів, а, стоячи, височів над усіма. Схилився над королем, цідячи кожне слово з особливим задоволенням.
– Слова ясновельможного князя надихають, а княжна – слухати її робить честь кожному, на кого подивиться. Однак ми побоювалися, що зустрінемо родову величину ґатунку Богдана… Спокусу величі, якої ніхто не приймає, тому без мети, і через це мстивої. Пам’ятаємо, що ми маємо завдяки тамтому, і це ще не кінець, найгірше висить над головою. А тут? Прошу хвилину уваги. В Талмуді є такий вдалий вислів, – майстер урочисто підвищив голос, – жінка вродлива без очей. – Майстер знову притишив голос. – І що це означає? Адже очі є виразом душі. Це означає: сама не бачить своєї краси. Справжня цінність не знає себе самої, не може бути поза собою. А звідки це береться? Коли вчитель говорить про речі незначні, просто звичайні, скажімо навіть грубо – такі, що зі смітника, розумний учень слухає найстаранніше, знає, що тоді щось починається, самі із себе народжуються слова молоді, як нові діти. Старі слова – це копії, нехай і зі славетного тексту. А оце слово, яке нам доручив розгадати наш Учитель, молоде, не копія.
Довбуш перестав розуміти, тільки відчував, що чимось сподобався майстрові. Слухаючи міркувань майстра, король примкнув очі. Коли майстер закінчив, він відкрив їх з таким усміхом, що Довбуш був готовий – на що? Протанцювати просто до моря і через море! Король запитав густим голосом, замшілим, як повна пляшка старого вина:
– Довбуше, чи ти б наважився, – король виправився, – чи ти знаєш, де є Чорне море?
У Довбушеві щось стало дибки. І він одразу натягнув віжки, похилив голову, напружив пам’ять. Подумавши, відповів:
– Наші потоки та ріки знають, де його шукати. Спиняють свій біг у моі, яке називається Дуже і Дужне*. Наші писанки на Великдень потрапляють звідси через море до рахманів. І я знайду, коли звідти покличуть.
Підхопився Довбуш, наблизився до короля. Тим часом король пошепки запитав щось у майстра, майстер безпорадно знизав плечима, потім, з виразом особливої пошани, заговорив притишеним голосом до короля: