– Звідти, з іншого кінця кам’яного коридора, який недалеко від цього місця досягає меж вашого королівства, найясніший пане, – Рада тих, що присяглися справедливості, з великою увагою споглядає народження справедливості між злочином і танцем. Чинить опір обом сміхам, перш ніж вони об’єднаються: сміхові того, хто сміється зі світу, і того, з кого сміється цілий світ. Рада нагадує по-братськи: нехай суддя сяде на вугільний жар, а радник хай стане у граді погроз, які сильніше б’ють по ньому, ніж по тому, хто просить поради. Рада із вдячністю цінує внутрішній голос, що закликає до прямих дій, а також зворотні дії, тому що злочинна кривда вивільняє справедливість, хоч би й в обуренні. Але молиться зі смиренною тривогою, щоб із цього не зродилися нові злочини, які з гордині посилаються на справедливість. Я спостерігаю за цим молодиком, як будять його вночі думки про бідарів. Часом навіть удень не дає йому ковтнути куска хліба це усвідомлене видіння: як же ж мало людей їдять досита, як багато – недоїдають і голодують та, принижуючись через це аж до землі, забувають, за чиєю подобою вони створені. А крихітна жменька людей об’їдається на шкоду всім. Він це знає, бо щоденно бачить, наче має перед собою аркуші та звіти з багатьох королівств. І звідки ж це? Це є для світлої ясної Ради предметом подиву, роздумів, розмов. Раз у раз печуть його вуглі, жар для вогнища справедливості. Ясній Раді відомо також те, що хоч він не вбив нікого безборонного й нікого без застороги, але вбивав не раз. І тепер убиває з гніву, із мстивого завзяття, і це здається його заняттям. Але тут Рада молиться, щоби врахували, що цим він випалює з себе шлак ненависті та злопам’ятливості. Бо потім знову розгоряється пекуче знання про бідних та нужденних. Він навіть робить спроби нагодувати, а відомо, що хто годує ближніх без власної користі, без найменшої думки про винагороду, має за це винагороду негайну, неначе годує вогонь власної справедливості, і цим випалює всякий тягар, бо обтяжена шалька легко підскакує до неба. Рада постановила, що можна і треба забрати його з коридора долі до діянь, – майстер показав рукою вверх, – настроїти для нього музику, нехай він буде, як ті, що в шабат беруть розгін до Господа самим танцем.
Княжна повторила:
– Самим танцем.
Король мовив твердо:
– Так. – Підвівся і сказав: – Постановляємо. Хай сприяє нам ласка діянь. Амінь.
– Амінь, – повторили майстер, княжна і князь.
Довбуш не зрозумів, але також сказав:
– Амінь.
Він відчув легкий подув, ніби пройшов біля вітрового гнізда, де цілим пташиним племенем причаїлися молоді вітри, які ще не розправили крила.
– Панове побратими, – сказав він весело, – кінь на торзі не знає, який торг іде за нього, але чує, коли торг успішний, і я також, але ж я не кінь. Хочу знати.
Король весело засміявся, потім задумався, подарувавши Довбушеві усміх. Звідки взяв такий? І Довбуш уже більше нічого не прагнув. Та король не шкодував слів. Сказав так:
– Наша княжна, що має бистрі думки, взяла все на себе. Тільки жінка може дати життя тому, що ми бачимо на далекому обрії. А тепер ходімо, – подивився вдячно на всіх і на кожного. І цим уже всіх обдарував, усі отримали винагороду завчасно й над міру. Княжна встала, вклонилася королеві, Довбуш також. Король вийшов, за ним вийшли майстер і князь.
Ще стоячи, княжна простягнула вперед руки у блакитних рукавах золото-блакитної ризи, як свята П’ятниця. Тримала їх перед собою, мов до танцю. Довбуш уже хотів подати руки, коли княжна промовила:
– Сідайте, Довбуше, біля мене. (Чому такі знайомі ці слова?).
Довбуш приніс стос подушок, сіли попліч, голова біля голови, чорна біля золотої. Як хлопець і дівчина, над якими час зупинився, бо відкривається майбутнє і щастя. Княжна говорила, кожне слово смиренне і кожне безповоротно виразне.
Довбуш слухав її, як свого віщуна, і ще з більшою охотою, бо щасливіше.
– Довбуше, – сказала вона, – найясніший пан прагне, аби ви стали гетьманом на всі його краї і далі на схід сонця, там, де ще немає слова, сила якого в самій вірності та повазі, а тому немає ладу свобідного. Одного від вас вимагає: заприсягніть на святій книзі, що будете лагідним, як батько, до всякої мови та віри, яких мати дітей навчила, ніби то була ваша власна мати.
– Панно ясна, – відповів Довбуш, – присягну на вірність кожній вірі, мові та родові. Білий чи чорний, строкатий чи зелений, бо така є мудрість і ласка королівська. Але як, де, коли?
Княжна жваво сказала:
– Це якраз найважливіше. Тому скажу вам ще більше: король дивиться далеко, дасть вам усе, як первородному синові. Подбає про війська, кораблі та про великі гроші, щоб не жебрати в сейму, підлещуватися до панів і підпанків. Щоб не зшивати абияк однодумної згоди і довіри, а щоб зродилася сама.
Довбуш нетерпляче закричав:
– Король, а має підлещуватися? Що ж то за світ! Отака згода і довіра зизувата? Як учую того, хто чекає, аби найясніший король виляв до нього хвостом, вгачу його топором, як блискавкою.
Княжна тихо посміхнулася:
– Почекайте, так блискавично не буде. І дитина не народжується за наказом чи бажанням, лише з призначення і коли прийде час. Найясніший пан прагне, аби не було гетьмана понад вас, аби слава перед вами полинула, аби ви повели народи до моря й поза море. Тоді згода народиться сама.
Княжна важко ковтнула і додала:
– Ось слова самого короля: «Щоб ані один псячий голос не смів загавкати».
Довбуш засміявся:
– Хай гавкає пес, вітер розвіє.
Княжна говорила дедалі швидше:
– Йдеться не тільки про це. Як ви знаєте, король не може призначити свого наступника, бо його має вибрати весь народ. Однак, коли прославиться такий звитяжний і молодий гетьман, який звідусіль вижене неволю, а біду до трону пригорне, виберуть його напевно. Але…