Він усюди мав своїх танечних побратимів. Зустрічався з ними всюди, іноді аж у Сеґеті, куди ходив на ярмарки, а ще в Полянах Угорських, у Косові та Вижниці. Коли зустрічалися побратими, то так витанцьовували, що музикантам аж пальці пухли. А Фока з побратимом танцював і танцював, то приспівуючи, то стріляючи для втіхи. І так цілу ніч до ранку, а потім ще до полудня і ще трішки до вечора, а затим знову цілу ніч.
І що ж вони танцювали? Зображали давні пригоди своїх предків і свої історії. Замахувалися один на одного бартками, танцюючи і присідаючи, ніби погрожували, перекидали бартки один одному, ніби викликаючи до бою. Потім, наче після бою, єдналися, обіймалися за шиї і танцювали у злагоді. А потім кудись разом мчали з піднятими бартками, дивлячись удалечінь, шукаючи ворога. Так ніби разом мчали через гори, здобували міста, втікали від погоні. Потім дріботіли майже на місці, рівно, помаленьку, але вперто просуваючись уперед, увесь час до кола, наче показували спокійне пастуше життя. Знову музика зривалася, як водоспад, ніби зашуміла вода зі спущеної загати. Лунали викрики, а танцюристи в тому нестримному ритмі ледь похитувалися, міцно стоячи на ногах, ніби під ними несеться річкою дараба. Танець постійно змінювався, не був однорідним. Повторював усілякі історії – давні й теперішні.
Біда була тільки в тому, що Фока затанцьовував до знемоги кожного побратима, кожного здолав у танці, вимучив до краю. Слава про це рознеслася повсюди.
Аж одного разу з’явився у Сиґеті молодший від Фоки леґінь, родом з угорського боку, якийсь злидар і вбраний бідно, але що то шкодило Фоці! Звали його Мись, а жартома кликали «Мись чи Моцак», бо хлопець був сильний. Він витримував Фоків крок. Чого лиш Фока не пробував… І музик замінював, щоб були незаморені, свіжі. Й аркана танцював годинами, також замінюючи танцюристів, танцював так, аж підлога ламалася. І круглєка так само. Ніщо не допомагало. Мись танцював невтомно. І здобув слави у Сиґеті. Загірські люди пишалися, що один із них може дорівнятися у танці самому Фоці.
Та прийшла черга й на Міся. Якось до Сиґета на ярмарок прибув молодий Матійко з Криворівні, син Федора, побратима Фоки. То був справжній молоденький міцний бук, а не хлопець. Він постійно літував серед пущ під Чорногорою. Як приходив на полонину, то так собі об заклад мірявся силою і носив у зубах повну бербеницю бриндзи. Заклад вигравав, але виграшу не брав. Ніколи не шукав сварки, але хай би його тільки хтось зачепив! То був простий і щирий хлопець, ні на кого не ображався, але зачіпки нікому не прощав. Так ніби то теж був заклад: Ти до мого лоба берешся? Гей, дай і свого спробувати! Треба було мати здорові кості для таких спроб, до бійки з Матійком, бо сам він мав такий міцний череп, немов зі сталі. Стільки разів його рубали і били по ньому обухом, а він ставав щораз твердішим та міцнішим. Насправді він ніколи не думав про бійку. Матійкові думки були поглинуті худобою. Він постійно думав про всіх тих корів, про баранів і цапів, яких пас, з якими проводив своє життя. Весь час згадував їх, наче товаришів.
Коли Матій прийшов до Сиґета, то ніби жартома спробував позмагатися у танці з Мисьом. Ой, і взнали закарпатські люди, які то леґіні чорногірські з Лядчини! Переміг він Мися в танці. Змагатися із самим Фокою не насмілився, але вважалося, що і його здолав.
Матійко стидався про те розводитися, натомість сам Фока казав, що в танці йому рівня Мись чи Моцак із-за гір, а кращий за нього і на цілі гори перший танцюрист – то Матійко з роду Іванкових-Зеленчуків.
Наймолодший з усіх, Матійко пережив усіх, дожив аж до новіших часів. Усе своє серце присвятив маржині – добре жилося на світі тій худібці, яку пестував Матійко, – а всю відвагу та хоробрість віддав битві з ведмедями. До глибокої старості не спав, борони Боже, в хаті жодного літа. Його голова з пасмами, як у старого орла, покарбована ударами, і в серці вирізані глибокі карби давнини. Він сердечно згадує і людей, що жили колись, і колишню худобу. З його пам’яті, як із багацької комори, ми не раз черпали ті скарби, перекази старовіку.
Отак танцював Фока. Люди довго згадували ті танці, ніби останній поблиск сонця, давнього щастя, давньої свободи…
Від вісімдесятилітньої бабці, Марії Чорниш, однієї з останніх зі згасаючого покоління, я чув колись, яку велику пристрасть мав молодий Фока до танцю. Бабця розповідала жваво, з чарівною посмішкою: «Я тоді мала, мабуть, років з десять. Видивлялася на Фоку, не могла надивитися. Ніколи не забуду, як він виглядав у великому старовіцькому високому капелюсі, які колись носили опришки. А капелюх той був обвитий широкою мосяжною бляхою, а з-за бляхи стирчали і високо розвівалися павині пера. Коли він танцював і нахилявся у танці, то на широчезному поясі, набитому цвяшками, дзвеніли й бренькотали ланцюжки та пістолети. А він був такий гарний і привітний. Куди б не зайшов, де б не з’явився, така була радість, вітали його, як великого пана. Ет, навіть не так – скоріш як самого цісаря. І ґазди, і пани, і старшина, урядники й жиди – всі йому раділи, всі посміхалися, вітали його сердечно. Таку мав шану! І все мандрував. Та що там казати, – розповідала стара, – хоч що згадай, не було славнішого за нього! Були такі, що хотіли його наслідувати, але нікому то не вдавалося. А Фока що слово мовив, що співанку заспівав на толоці – й розходилося, розліталося по усіх горах».
Фока танцював і в старшому віці. Танцював з останнім із роду Василюків з Голів, поважним ґаздою, як сам Фока, але мовчазним, серйозним, неприступним для чужих. Танцювали собі потихеньку, поважно, мовчки. І з Дмитром Шекєриком з Красноїлля – ґаздою порядним, говіркиим, щирим. Балакали, розповідали щось один одному, не могли наговоритися, попивали потрошки, весело танцювали, знову говорили, розповідали без кінця.
Наймити
Наймити родини Шумеїв пишалися тим, що їй служили. Хто своє відслужив, той отримав ґрунт, багато хто з них стали добрими ґаздами. Довго згадували доброту і лагідність старого Максима, щедрість і мудрість Фоки.
Якось, коли худобу зігнали з високих полонин, один вівчар, що звався Трофимко, не допильнував овець. Вовки роздерли майже двісті голів. Було це перед самим відходом із полонини. Сам ґазда Фока, спокійний за все, поїхав додому на день раніше, щоб приготувати прийняття на свято повернення з полонини. Для будь-якого ґазди то була б чимала шкода, а для Фоки ще й справа честі. Бо всі вважали, що наймит, котрий попрацював у Фоки, вийшов із доброї школи. Для недбалих та лінюхів у Шумеїв не було місця. Кожен вчився для себе.
Приходить вівчар Трофимко до Ясенова, розказує, що з ним сталося. Просить людей у дворі, щоби хтось із них переказав Фоці. А з ним ніхто навіть говорити не хоче. Вівчар не знає, що йому робити. Хата повна, там якісь люди, ґазди і пани сидять коло господаря. А в кухнях і на подвір’ях такий рух, як на весіллі. Варяться бануші, голубці, пироги, ковбаси, юшки, вже чекають бочки з пивом. Сьогодні святкують щасливе повернення з полонини. Тому вся родина Фоки, і вся служба, і сусіди мають разом вечеряти. Вівчар іде далі, заходить до хати, де сидить Фока, звертається до господаря. Кожен у дворі думає – ого, пропав вівчар, пропало його ґаздування. Фока сидить, попихкуючи люлькою, розмовляє з гостями. Наймит стоїть на порозі, мовчить.
– Ну, що там, братчику Трофимку, ти тут? Дроб’єта миром? Усе добре? – питає мимохідь Фока, зайнятий розмовою.
– Нє. Дуже зле, біда, – каже, затинаючись, вівчар.
– А то чому? – насупився Фока. Обернувся.
– Дві сотки овець вовки забрали, відразу після розлучіння.
– Скільки?
– Дві сотки…
У хаті запала тиша. Фока підвівся з лавки, сильно затягнувся файкою, задумався. Дивиться на вівчаря. Бачить, що той пригнічений, змучений, мало не плаче. Усі поглядають на Фоку.
Фока сів. Не вигнав вівчаря. За хвильку сказав:
– Сьогодні будеш вечеряти окремо.
І ото всієї кари було для вівчаря.
Із Трофимком були й інші клопоти, але вони теж скінчилися добре. Річ у тім, що Трофимко не вмів жити з товаришами, з іншими наймитами. То були справді такі наймити, яких тепер і не буває, але люди через це не хвалили Трофимка.
Коли Фока виплекав багато отар, часом було важко впильнувати їх на полонинах. Тоді старий Максим позичив йому свого слугу Семена. Що тут скажеш. Як і багато давніх ґаздів у ті часи, коли так важко було знайти наймитів, Максим теж тримав до послуг «такого», одним словом, щезника. Яку він мав із ним симбрилю і чи мав якусь – того ніхто не знає. Але треба лиш зауважити, що про Максимка ніхто злого слова не мовив.
Ходили чутки, що Семенко перший сказав Максимкові, де Фока, коли той утік до Венеції. Від того часу Максимко дедалі більше любив старого слугу. Давніше, коли наймитів ще було менше, Семенко немало гарував у Максимовому господарстві. Добряче послужив Шумеям. Коли ґазда Максим сам годував худобу, люди дивувалися, як спокійно і впорядковано це відбувається: бики були спокійні, барани стримані, навіть цапи переставали битися і пустувати. Корови, ніби навчені, підходили одна за другою до ґазди, щоб отримати солі. Ґазда довго годував кожну худобину окремо, говорив трохи з кожною, поки врешті не казав: «Но, іди вже собі, небого». «Семенку!» —озирався старий ґазда. Семенко – невидимий – відганяв корову, якщо вона не послухала господаря, опікувався кожною коровою, пильнував, щоб вони не билися, згортав сіно, аби його не толочили. Був добрий і лагідний до худобини, ніколи ні одну не вдарив. Жоден наймит не зміг би його замінити.
Того літа (тоді, коли Максим позичив Фоці Семенка до послуг) Фока, як завжди, відправив пастухів з вівцями та коровами на полонини, а Трофимкові дав стільки худоби і коней, що той аж руки заломив.
– А як же я сам упораюсь?