На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У часи Фокової молодості Діда гріли урочисто і повноцінно. Щойно почують здалека дитячі викрики «Грійте Діда», домочадці радісно вибігали з хати аж поза ґражду, на царинку, виносячи всілякі приготовані страви. Там розкладали велику ватру. Коли ватра добре розгорялася, усі разом за рухом сонця тричі обходили колом навкруг неї, а затим, викрикуючи: «Грійте Діда!», – перестрибували через вогонь, спочатку старші, потім молодші, а наприкінці діти. Врешті всі сідали навколо ватри і разом споживали принесені страви.

Фока часто згадував дитинство й ті обряди. Згадував, як усією дитячою ватагою – коли вже запахло весною – сновигали від хати до хати. Над ватрами здіймався білий кудлатий дим, дим із ялицевої хвої, наче сам білий кошлатий лагідний Дід, зігрітий і підбадьорений радістю вірного йому люду, піднімався зі святої землі. Дід гірських родів, опікун худоби, що страждав за нас, що молився до Бога. А люди його жаліли, сердечно раділи, що він зігрівся.

І той хворобливий пан чи професор дуже гнівався якраз на цей поганський обряд. Пояснював людям, найпереконливіше пояснював і молодому Фоці – підсовував йому під ніс пожовклі книжки, – що ніякий то не Дід, лиш сам Ісус Христос, що то він за нас страждав, що він молився до Бога, а не Дід, що у Великий Тиждень треба славити Ісуса, а не Діда. А все інше, що про це кажуть, то пусті балачки і погані. З того люди зрозуміли, що хоча Христос – як то кажуть – був молодим чоловіком, але його так вимучили у Великий Тиждень, що за той короткий час він зістарівся від страждань. Зробився Дідом. І далі гріли Діда, святкували на честь Діда, жаліли Діда.

А ще вчений чоловік повчав, що ані небесна ватра не є ніяким отцем, ані вогонь – найстаршим ангелом, тільки Бог – то отець на небі, серед ангелів і святих, а ще – не сонечко є якимось вогнистим паном, а власне Господь Бог у Трійці святій Єдиний є паном вогнистим. Усе це було записане у тих пожовклих книжках… От тільки ніхто не вмів читати. Деякі з тих речей, що говорив пан чи професор, були настільки мудрими, що ніхто не зрозумів ані словечка. І не зрозумів би, хоч убий. Люди напевно зрозуміли тільки те, що в горах весь народ грішний, неосвічений і дурний. А цьому ніяк не могли зарадити. Робили далі по-своєму.

До того вченого чоловіка заходив молодий Фока. Йому кортіло дізнатися більше, про що пишуть у пожовтілих книжках, що вони розповідають про Діда, про Сонечко святе, може, і про рахманів. Він дивився на книжки з повагою. Боявся навіть до них доторкнутися. Тож хворий учений почав учити Фоку писати. Майже цілий рік Фока носив і посилав йому бриндзу, молоко, буженину, дичину, рибу, мед, свіжу й сушену садовину, словом, усе, що було в хаті. І Фока таки вчився, тямущо схоплював письмо.

До Фоки в горах мало хто знав «панську» грамоту. Про ватажків опришків, про найславнішого з усіх Довбуша, про того мудрого співака Дмитра Василюкового, про панича Антося Панкевича, сина ревізора (названого через це Ревізорчуком) розказують, що вони знали письмо. І це зрозуміло, то ж були леґіні-опришки, воювали з панами, не боялися нікого. Але щоби хтось із осідлих ґаздів знав письмо – не дай Боже! Може, і знав, але про те неможливо було дізнатися, бо від часів, коли цісарський мандатор Гердлічка засадив Петра Танасійчука з Ферескула до катуша і тримав його там у мокрій пивниці півтора року, а ще кожних кілька днів велів його бити й катувати, аби той зізнався, що збурював людей – а все через те, що той прочитав сусідові якийсь контракт, – от від того часу люди зрозуміли, як небезпечно знати грамоту і дуже з тим крилися. Перед Фокою тільки старий пустельник Максим із Явора під Чорногорою знав письмо.

Фока швидко підучився, непогано читав і весь час випитував ученого чоловіка про оті найцікавіші книжки. Той, одначе, ще не давав йому їх читати. Може, то теж була його таємниця. А ще пан так паплюжив реваші та карби, оті вирізані на колодах обрахунки, що навіть Фоці було смішно. Бо Фока собі думав, що панське письмо досконале, архимудре, а для полонин та лісу згодяться й віковічні гірські карби. Але вчений пан: ні та ні, тільки свою мудрість визнавав.

Однак був він чоловічком добрим, зичливим, видно, що хотів, аби людям було добре. Фока приніс йому на Новий Рік перстеник щастя. Такий, що й тепер можна всюди знайти: посередині сонечко, а з обох боків сонечка дві п’ятдесятки, вириті ревашевим письмом. Це означає: «многая літа, до ста літ». Здається, над тим перстеником відмовили шістнадцять примовлянь, відповідно до кількості квасолі, яка була в одній зі старих коробочок у Шумеєвій коморі.

Фока тішився, бо зимою вченому чоловікові стало ліпше. Він вважав, що то так добра ворожба подіяла, його перстеник. Прийшла весна, і хворому знову стало гірше. А через те, що не міг всидіти на місці і весь час ходив, говорив, дуже переймався будь-чим, завжди хотів виправити людей і тому постійно нарікав на тих дурних і безбожних горян, – врешті якось так розкашлявся, що помер. Фока плакав за вченим, як за татом, сам справив йому похорон і влаштував гучну гостину на поминках. Про поминки небіжчик якось ніколи не казав, що то поганський звичай. Не любив бідака говорити про смерть.

Пам’ять і честь померлого люди гучно відзначали у хаті Буліги. Шкода їм було того сироти, що мав стільки мудрості, а нічого то йому не помогло. Згас далеко від своїх, далеко від свого роду, від панських звичаїв і панських гонорів. Буліга й молодий Фока щедро вгощали поминальних гостей то бужениною, то банушем, то горілкою, то медом. Потім ще й щиро бавилися біля небіжчика в ігри, приписані звичаєм. Спочатку гралися в жужукало1. Жужукали із запалом, аж хата дрижала, а здалека гучало так, ніби органи грали. Бавилися у млин, хлопці під лавкою в сінях так стукали і галасували, ніби тарахкотів справжній млин. Дуже гучними були й торги ґазди з жидівськими купцями, а ще голоснішими сварки жидів між собою. Як зазвичай у тій забаві. А коли актори, що грали жидів-конкурентів, вилетіли надвір, нібито їх ґазда викинув, то зчинили такий рейвах, що було чути аж на Синицях. А з хати раз за разом гримів потужний сміх. Жодної забави не забули. І сорока скрекотала, і коза рогата кусала дівчат, і вірменин галопував по хаті брикливим конем, аж вікна дзвеніли, і діда-жебрака жінки хапали, а ревнива баба так їх гамселила по кожухах, ніби з пістолетів стріляли.

Цілий час пили і безперестанку згадували небіжчика, бажали йому царства небесного. Ані сварки ніякої не було, ані навіть поганого слова ніхто не сказав, ґречно і приємно перемовлялися, хоч і досить голосно. Отак – по-християнськи – святкували поминки біля тіла бідного пана чи професора.

Булига віддав Фоці книжки й пожовклі листки. Фока сидів над ними, вичитував абзац за абзацом, сторінку за сторінкою. Було там багато про сади, про яблуні, про груші, були й такі книжки, в яких Фока, хоч і розумів кожне окреме слово, та не міг дочитатися бодай якогось сенсу. Але десь поділися ті книжки, яких він шукав, не міг Фока знайти того, що хотів знати. Хто його знає, що сталося з тими таємничими книжками…

Фока, особливо у свята та неділі, не занедбував книжок, читав їх, а часом переписував собі помаленьку. З часом уже знав напам’ять, міг повторити цілі сторінки, не відкриваючи книжки. Наразі навіть те, що було написано в тих книжках про сади і садовину, йому не придалося. Для своїх полонинських обрахунків, для врожаїв, для веснарок та зимарок він мав інше письмо. І то були реваші2.

Як закінчувалося літування, до Шумеєвої хати приносили реваші. Цілі пучки паличок, призначених для розрахунків, лежали на полицях, а деякі старі, вже непотрібні розрахунки валялися по кутках. Батько разом із Фокою подовгу просиджували в коморі й робили остаточні розрахунки, з якими мала узгоджуватися кількість отар та запасів. Молодий ґазда переглядав дощечки, поволі рахував і додавав, а старий ще повільніше карбував додані суми – кожну на окремій грубій палиці. Кожна палиця була з інакшого дерева.

В іншому куті комори на кедровій полиці лежали ще якісь інші старезні більші колоди, позначені геть іншими карбами. А поруч – різні старі пуделка, різьблені хрестами і сонцями. Фока точно ніколи про це не розповідав, але всілякі базіки, а може, просто брехуни, запевняли, що то були не рахунки, а древнє письмо, карбоване на дереві, і що були вони тільки для втаємничених, а ті відкривали його тим, кому хотіли. І чи то стало вже воно нікому непотрібним, чи не було кому передати, чи його дедалі більше приховували, але все кудись пропало й забулося. Деякі з цих колод можна було прочитати з закритими очима самими пальцями – такі виразні ще були зарубки. Власне, це мало бути доказом того, що старий громовий сліпець, який колись мешкав на Ігреці, дав їх Фоці. Хто знає, може, там були ті вісті про Діда, рештки переказів про рахманів? Інші ж колоди були такі затерті, а саме дерево зотліле, що вже нічого не вичитав би ні очима, ні пальцями. В окремих великих і малих скриньках були зерна квасолі, кожна скринька мала свій знак. Ті квасолини вказували кількість примовлянь, вигуків, молитов та отченашів, потрібних для кожного святкування, для кожного виду чарів.

Домарство

Хоча розрахунки вже давно вели в пастушому господарстві, тоді ще нікого не цікавив облік робочих днів. Ретельний облік самої праці почався щойно у так званих бутинах, тобто промислових вирубках лісу. В домогосподарствах ще донедавна не вели детального і точного обліку найманої праці.

Людина, яка господарює в домі, коли решта на полонині, зветься домарем. Коли інші літують, перебувають на толоках, зимарках або веснярках, він домарить. Усі покоси трави, годування худоби коло хати, роботи на подвір’ї, на городах і в хаті – це домарство. У домарській роботі найпершою справою є сіно, без нього маржина не перезимує, все тримається на сіні. Тому період косовиці вимагає найбільших зусиль. У домарській роботі постійні наймити працюють нарівні з ґаздами. Годування корів, доїння корів та овець, доглядання теляток – це їхня найважливіша робота впродовж цілого року. У давні часи наймитами ставали переважно люди, що прийшли з низин, нерідко то були втікачі. Так звана симбриля3 – угода про найману службу – колись укладалася на роки: на десять років, на п’ять, рідше на два. Як оплату наймити отримували не гроші, а одяг, овець, корів, іноді ґрунт. Такі наймити належали до родини. Нераз траплялося, і тепер ще трапляється, що здібний і працьовитий наймит, усиновлений ґаздою, успадковував його маєток і навіть родове прізвище.Найняти когось на кілька днів, тижнів чи місяців було дуже важко. Жодна людина не мала часу ані праці на продаж. Бо якраз тоді, коли робітники найбільше потрібні – в літній час сінокосів, – усі працюють надміру, працюють до ночі, при місяці, частенько навіть при лампах. Сплять дуже мало, починаючи роботу з першими проблисками дня. А в інші пори року, навпаки, часу забагато, і тоді праця не має ніякої ціни. Тому і співпраця завжди зумовлена бажанням – допомагають кревні, сусіди, побратими, знайомі, віддячують, як кому випаде, завжди добровільно й охоче, без примусу. Буває й так, що один дає забагато, а другий менше, немає грошових розрахунків, немає купецької свідомості, що весь час пильно рахує, іншому в зуби заглядає і на пальці дивиться. Може, давні люди сказали б так: «То гарний винахід, що працю обліковують, це добре і мудро, що визиск неможливий». (Бо ніхто з них не підозрював, що точний облік праці може служити для того, щоб витягнути з людини жили, висмоктати з нього життєві сили). «Але, так чи інакше, і такі часи були непогані, коли можна було працювати й допомагати із зичливості та приязні. Все робити по добрій охоті, а не бідкатися, що хтось комусь переробив або переплатив…»

Треба сказати, що з такими вільними людьми, з такою марнотратною працею, що залежить від доброї волі, важко було би зробити якусь справді дуже велику справу. Власне при будівництві вавилонської вежі люди розійшлися, бо були вільні, бо самі собі таке вигадали, а що їх ніхто не змушував, то кожен почав говорити своєю мовою, і велика будова занепала. Можна через це досадувати, можна хвалити неволю, прославляти її до небес, але варто засумніватися, чи невільники збудували б вежу – аж до неба. У наших горах люди з охоти і без оплати будували чудові придорожні хрести, каплички й церковці. Звісно ж, на гуцульську міру – куди там їм до неба…

Не слід думати, що в домарському житті свята, танці та забави мають менше значення, ніж сама робота. Люди, які щопівроку проводять на самоті по літовиськах, по стаях та оборогах для сіна, часто думають про хату передовсім як про місце, де можна – як то кажуть – набутися з людьми, наговоритися, навеселитися. Позаяк денних наймитів немає, саме забава збирає людей. «Робочих рук» нема. Нема взагалі ані самих рук, ані ніг, бо нема права неволити. Згадаймо, що у древній цивілізації рабів називали андраподон – людська нога, або людськоногі істоти. Тепер, натомість, кажуть «робочі руки». У нас, далеко від цивілізації, є тільки сусіди і люди. Що вони самотніші, навіть покинуті, то більше схильні – ба, навіть спраглі – «набутися» з людьми, натішитися розмовою та забавою. Взамін за це – в той проміжок часу, коли не мали власної роботи, – могли й пущу викорчувати для забави, і загатити гірські води. Тож у разі пильної роботи і відповідно до її обсягів влаштовують толоку, роботу, поєднану з частуванням і забавою.

Міра значущості, справа честі господаря – влаштувати прийняття якнайкраще, аби бажання, з яким працюється, не піддавали сумніву, аби зберегти кредит довіри на майбутнє. Уже під час роботи домашні виносять у поле чи до лісу наїдки, напої і тютюн для тих, що працюють, пригощають, якнайгостинніше запрошують, примовляють люб’язно і щиросердо, виправдовуються, просто-таки змушують до учти. Це розпалює завзяття, створює під час роботи настрій, сповнений веселощів та жартів, дух суперництва так, що все разом нагадує скоріше спортивні змагання. Після цілого дня напруженої роботи настає час забави: музика, танці, співи, розповіді, особливі, товариські ігри, відомі тільки у горах, є її змістом. Танцюють усюди: в хаті, у сінях, у стодолі чи на подвір’ї.

Любов до танцю повселюдна й охоплює все гуцульське життя. Танцюють і дорослі поважні люди, і навіть старі. Пісня розповідає про ґазду, який так завзято танцював, що протанцював навіть своє спасіння.

Гуцульських танців багато. Найпоширенішим є коло, танечний круг, що його називають гуцулкою: кілька або кільканадцять людей, тримаючись за плечі, рухаються в потужному розмахові, щораз більше прискорюючи темп, аж до знетями. Часом музика відразу поринає у вир, ввергаючи у нього танцюристів, а часом підходить до нього поступово. Чоловіки врізноманітнюють танець – присідають і танцюють, присівши, при самій землі, підстрибують щупаком угору, вигукують, співають, стріляють із пістолів. Усередині кола іноді вільно танцює одна або кілька пар. Часом, коли коло рухається потужно, але рівно й монотонно, наче махове колесо, замкнуті всередині кола танцюристи шаленіють дедалі більше й більше.

Найдивовижнішими є танці самих чоловіків. Є танець опришків, так званий аркан, сповнений молодечої ритміки з раптовими поворотами, коли для повороту потрібно вловити відповідну мить – ніби мисливець упіймав ціль, готовий до блискавичного удару. Є прадавній танець – так званий круглєк, – у якому танцюристи кружляють із піднятими топірцями. І в круглєку, і у святочних плєсах на Різдво видно, яке значення – на подив чужих – мала колись у танцях зброя. Старі оповіді переказують, як то давніше у танці підкидали гострі й важкі бардки так, що вони безперестану грізно свистали над головами. Як стріляли під час танечної забави так, що нічого не було видно від густого диму. І знову бардки одна за одною весело підлітали вгору і падали, але якось такого не бувало, щоб хтось когось скалічив чи поранив.

Для людей і родин, що мешкають далеко, толока є значною подією. Молодь бавиться, хлопці зближуються з дівчатами, поважні люди обмінюються думками. Часто співають свіжоскладені коломийки про якісь події, що хвилюють загал. Часом повістуни, байкарі або вмілі оповідачі приковують увагу, ніби зачаровуючи ціле зібрання якоюсь казкою, легендою, оповіддю. Старші ґазди діляться спогадами та переказами про давнину, про старовік.

Сидять старенькі, дими з файок, стеляться хвилі диму, розпливаються в тумани і хмари полонинські. Розступаються стіни хати, показуються стежки над урвищами і загони опришків на буйних конях, леґіні в мосяжних бляхах, вежі угорських замків на скелях, і крутяться скляні палаци змія… Або ж сяде серед хати, недалеко від вогню у величезній печі, поміж звуків цимбалів та скрипки, старий сивий ґазда з довгим волоссям, слухачі повсідаються на лави, стільці та припічки, а він наспівує, рецитуючи, і так починає оповідати пісню: «Послухайте, добрі люди, що хочу казати…»

Танці та змагання

Як тільки Фока повернувся з війська, відразу прославився як найкращий танцюрист, як леґінь, що вбирався у найпишніші строї, і як перший на толоках та в роботі. Про строї Фоки ще довго ходили перекази по гірських оселях, по містечках, по панських дворах та угорських замках. Йому так подобалося гарно одягатися, що навіть на полонину, куди добрі ґазди здебільшого йшли у старому поношеному вбранні, він ходив причепурений, і весь його сардак обтягували блискучі ретизи. Так само й пізніше, коли вже був старий. Коли повертався з полонини, то навіть коні його відрізнялися від інших, так гарно були прибрані китицями жерепу.

У ті часи люди не шкодували собі ні храмів, ні забав, не так, як тепер усюди празнують тільки по одному нещасному храмові. А тоді в Жаб’ї були два великі храми (на Божого Тіла і на літню Богородицю) і в Криворівні теж два (на Покрову і на осінню Богородицю), і в Ясенові два. А ще багато людей ходили на Івана Купала через Чорногору на храм до Ясеня угорського, про що тепер уже майже забули. Усі три Дідові суботи відзначали урочисто: навесні, влітку та восени. Згадували предків, вшановували померлих. Люди сходилися на цвинтар з усіх сторін, поводилися гостинно, смачно їли, попивали завжди угорське вино, коли вже дуже бідні – тільки горілку. На Великдень навіть священик святив вино або й горілку, навмисно кропив пляшки свяченою водою з тим, аби це не зашкодило християнам, аби не доводило до гріха.

Фоки не бракувало ніде – на жодному святкуванні, на жодному людному зібранні. А що Шумей зістарівся і Фока був справжнім ґаздою у старій ґражді, його дім був відкритим для всіх. І хоч стояв не при дорозі, але кожен туди заглядав чи й заїжджав, аби дізнатися, що діється, аби побачитися і набутися з людьми. Фока, як колишні гірські ґазди, нікого не відпускав, поки його не нагодує, поки не пригостить і дасть нічліг. А як, бувало, могли натанцюватися й навеселитися випадкові гості у старій Шумеєвій ґражді! Наслухатися співів, музики та всіляких оповідей. Вряди-годи заходили якісь подорожани, так звані «світовани», розповідали новини. А часом з’являвся такий дід, що раз на кілька років сходив зі свого верху, розповідав про давнину, воскрешав її перед слухачами. Ніби серце Верховини забилося у старій ґражді, ніби з її закамарків і подвір’ячок заговорили духи ґаздів та леґінів. Не рахуючись із коштами, Фока влаштовував гучні й пишні храми. Ще й перевершив у цьому давніх ґаздів.

[1] Різновид гри «Монетка»

[2] У горах ще донині збереглися прадавні позначки на дереві і розрахунки, зроблені так, щоб зацікавлені в разі потреби могли контролювати одне одного. Подібні карби і зарубки були ще у давніх слов’ян.

[3] Від грецького «симболе», запозиченого від волоських пастухів.