На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Уздовж стежок комонник. Наче мандрівні, бідні наймички, ген із долин, із далеких полів, що пішли шукати долі аж сюди. Шорсткі комонники з зірковими очима, кольору ясного неба. Тут є й інші вандрівці. З краю жерепів, із гір примандрували на луки квіти нечуйвітру, незліченно розмаїтий рід, такий же мішаний, як тутешнє пастуше населення. Нечуйвітер кармінний, нечуйвітер золотавий, нечуйвітер позлочений, золотистий, чи ж здатен хтось перелічити всі ці відтінки золотого, чи ж стане йому назв.

Шум лісу з долу, з верхів’я Кичери, ледь чутний шум Черемошу, що долинає з глибини долини, – тиша, небо та гірське сонце, і лиш єдине товариство – стара вторована стежина, що в’ється вдаль. А єдиний рух – бджоли та джмелі, що несуть квітам любов. Та ще іноді далекі дзвіночки череди з якогось пасовища, інколи кукання зозулі, як ніби сама весна сповіщає про себе. І уривчасті звуки флояри з акордами шуму або шепоту потоку, що десь високо плеще об скелю. Тут зовсім немає відчуття пустки чи непомірного огрому, як це буває на полонинах, а все ж обшир великий, не одноманітний, щораз інший і, здається, щораз гарніший. Цей світ лук, царинок та зореподібних квітників – світ безпеки, тиші та щастя. Недарма вважають, що зоряне небо – то галявини, небесні царинки. Мабуть, небесні ґазди, засіваючи та плекаючи ці гірські квітники, заздалегідь хотіли подарувати людям враження від своїх галявин.

Відчуття часу зникає: час якось розвіюється й розпорошується, не поспішає, як одновимірна послідовність хвилин та годин, що спливають одна за одною, а дзвенить багатоголоссям, як церковний хор, іноді відступає, граційно ваблячи, в ритмічному танці, і повертається, мов усміхнена дитина уві сні. А потім знову розгортається, розкривається, як віяло, і наповнює собою луки – не час, а хвиля вічності.

І, мабуть, тільки для вух втаємничених нявок, а іноді й для очей ґаздинь-примівниць, видзвонюють і вказують час квіткові годинники. Адже кожна квітка у свою, обрану нею годину, залежно від місяця, відкриває чашу, щоб черпати сонячне світло для своїх життєвих перемін та трудів. І о своїй, цілком своїй годині, навіть не підкоряючись сонцю, чаша закривається. Те дзвеніння квіткових годин чують вуха втаємничених. Рано-ранесенько сухий, шорсткий та строгий комонник – наче блакитним дзвоном квітів – оголошує п’яту сонячну годину. Раніше за всіх відкривають очі ці турботливі й старанні мандрівні наймички з долів, а ще – в той самий час – деякі квітки нечуйвітру, полонинський рід. Перші, можливо, принесли цей звичай зі степів, а другі з вершин. Жовтець, наче життєлюбний хлопчик, вибрав більш пізній час, сповіщаючи про шосту годину з лугових ставочків, що виблискують на сонці. Ніжний та вишуканий тирлич-генціана має час, спить і снить довше, в опочинку набирається сил, щоб відточувати форми. Ці квіти – творці копіткого та вишуканого мистецтва скульптури. Прокидаються допіру о дев’ятій годині. І так весь день. Вечорами, коли сонця вже немає, силени – шляхтянки, викрадені розбійниками, занесені крилатими вітрами на полонини та верховини, звіщають вечірню сьому годину – відкриваються тільки тоді, коли до них струменять хвилі світла, проціджені й профільтровані через темний кристал вечора; опалові й темно-фіолетові.

Нявки щодня слухають дзвін цих годинників, метушаться разом із комахами, серед віхоли ароматів, які також долучаються до хору голосів, пісень, запрошень, подяки та залицяння квітів до комах. Але людські почуття занадто грубі, щоб розрізнити їх. Незадовго до Івана Купала, коли настають «Розигри», тобто свято, коли грає-буяє природа, нявки, як заводійки, затівають плєси і танці всіх істот, що живуть на луках, в лісах та на полонинах. Навіть вовки влаштовують божевільні й радісні танці. Саме тоді, в день єднання і братання з травами, молоді ґаздині й дівчата прокидаються рано вранці, до світання, щоб людське око не бачило, і бігають луками голі, мов рожеві хмаринки, з розпущеним волоссям. Вони танцюють, пірнаючи, купаючись та качаючись у високих травах, і, зазираючи квітам в очі, відчитують світанкові години. Кожну травичку, кожну квітку просять про добру годину, заклинають їх про чарівну манну для улюбленої худібки. Зривають квіти, прямують у танці до джерельця, що шемрає по скелі, пущеного в дерев’яний жолоб. Умиваючись та освіжаючи зірвані квіти водою, примовляють:

– Водо, водичко, свята Йорданичко, найстарша царичко, радісно сердечна, шумливице рідна, візьми цю щасливу годину квіткову, мить світанкову! Подовж, розлий її на цілий рік. Не воду черпаю джерельну, не крижаною водою вмиваюсь, а манну добуваю з цього зілля та квітів. Мирюся з ними, беру для своїх бидляток і для маржинки. Не для себе манну беру, лиш для моєї Зорини, Жовтяни, Модрани й Срібляни…

З давніх давен ці слова повторюють щороку. Протягом століть щорічно відбувається на сільських та верхових луках свято розигрів, братання з травами, відчитування годин і черпання доброго часу з квітів, черпання манни. Є така година – так вірять і знають жінки цілий рік, – котра, прочитана й зачерпнута з квітів, приносить щастя й радість. І о тій самій годині слід починати кожну роботу, будь-яке важливе завдання, аж до нового свята розигрів.

Влітку щодня прямують стежинами білі постаті в полотняній одежі. А ще здалека на тлі живої зелені вирізняється яскрава червінь запасок і хусток гуцульських жінок. Ті білі постаті, що їх видно здалека, здалека, літнього ранку серед безкраю квітів, серед співу цвіркунів та щебету птахів, жінки, що йдуть до ясної хатини, наспівуючи пісень або ледь чутно бесідуючи, – назавжди залишаються у твоїй душі. А багрянець хусток, пишних «турпанів» хизується, ніби начарований самими луками, гірською зеленню для акорду барви.

Коли починається сінокіс, царинки наповнюються іншим життям: чути дзвін та клепання кіс, голоси й пісні косарів. Здаля линуть веселі вигуки: «Боже, помагай! Слава Йсу!» Їм здаля відповідають: «Слава Богу й вам, дякую за добре слово, Боже, помагай і вам» – і далі дзвенять коси. Жінки приносять косарям їсти далеко в поле, щоб ті, не марнуючи часу, могли скористатися з погоди. Коли грабають і громадять сіно, жінки теж беруть участь. Коли накладуть нарешті велику копицю сіна, жінка вилазить на неї, а чоловіки подають сіно вилами знизу, приносячи його здалека на ношах. З вершечка сяє прекрасна, розкішна червона хустка. Жінка опоряджає і формує копицю. Нарешті постає готове, масивне «сіно», яке набуло форми церковної бані.

Внизу, під високими луками, на самому вершечку Кичери, трохи вище за ґражду, були рештки старого бору. Ото й усе, що залишилось від прадавнього лісу, з серця якого, як каже легенда, народився прадід Фоки, Шумей.

Сам Фока розповідав про це так.

Родовід Фоки

Мало вже тепер гідного лісу, хоч пани з міста і навіть віденські міністри, що до пана дідича приїжджають, кажуть – чудесний ліс. Видно, не бачили бідаки ліпшого. Є ще у нас, є ліси-праліси, але вже не тут, не в Ясенові.

Я сам так люблю ліс, як рідну маму. І хоча бував у своєму житті світами – у Відні був, у Будапешті, в Празі, у Венеції, в Римі, у Далмації, а ще в Румунії та Росії, – однак скажу таке слово: що на світі не бачив хат гарніших від тих наших, верховинських. Як дивишся, синку, на ці стіни, чи ясні, як у тої нової хати на горі, чи темні, почорнілі від старості, як тут, то ж то не будинок, не мур, не темниця якась, не гріб мурований і побілений, як у місті. Бо тут тобі здається, що ти всередині дерев, у серці й серцевині тих смерек живеш. Ти в пущі, але бачиш і її, і кожне дерево зсередини. І шумить тобі далі той ліс. Порозтинав чоловік смереки, а вони серцем своїм, душею гріють його і плекають. Глянь на це дерево, на стіни, та ж тут, наче кров, ще дотепер, по стількох роках, витікає жива живиця. Справжні, сердечні матері тоті наші смереки.

Раніше сюди доходив ліс, пуща без кінця, тільки полонини Буковець і Писаний Камінь світилися верхами, а люди трималися верхів і боялися лісу. А все, що нижче, по схилах, облазах і бердах – то був ліс. То вже пізніше митна стежка пішла отуди, отако, долом Варатина, продиралася там, де тепер дорога. Але то була новіша стежка, а стара йшла ґрунем, полониною, на видноті, аби триматися віддалік від пущі.

І ото чому я так ліс люблю. І ще, чому стільки лісу в житті вирубав. То видно з цієї старої оповісті. І зрозуміти то тяжко, але не вірити не можна, бо то стара вість, поважна, гідна, людьми поважними статечними переказана. Не балакунами, а людьми робітними, які дбали про працю і бажали праці.

Десь із Яворова пригнав тут на Буковець свої отари вітець мого діда. І там мав хату, де тепер моя вишня хата. Який то був вітець, зараз оповім. Приходили вони обоє з жінкою до тої колиби. І хату там потім збудували, але її вже тепер нема, бо то дуже давно було. І оповідають, що мали двох синів. А то були леґіні, гідні молодці, що в Чорногорі перші колиби закладали і худобу розводили тисячами. Бо один із них ходив із Довбушем, а може ще з Пинтею. На конях літали на угорську сторону, там за верхами на замки угорські нападали, подолали там панів і лицарів, добра всякого набрали і в Чорногорі у недоступних скелях заховали. Але там у Чорногорі людей тоді ще не було. Ото був рай для змій, добре жилося тому гаддю. Кажуть, що така змія, як за сім років не побачить людини, то так росте і пухне, що обертається на величезного смока, який виглядає, як здоровенний бик на коротких ногах, з велетенськими скляними очами, і зубами клацає, весь укритий шкірою, подібною на кору смереки, але та смокова срібна і блистить. То ж ті смоки замків собі набудували, тобто людей, у неволю взятих, будувати змушували, скарби людські позахоплювали, худобу забирали або нищили, а людей геть із полонин виганяли і колиби поруйнували. Так само і тих двох синів його у неволю взяли і до невільничої страшенної роботи запрягали там у тих скляних замках, що безперестанку крутяться й обертаються на Смотричі, як повідають люди.

Батько мого діда, старий уже дідо, сам тоді з бабою тяжко мусив працювати, косити, громадити сіно і доглядати худобу. Тоді багато маржини пропало, а помічників чи слуг не було жодних.

Іде він раз до лісу і, вертаючись на гору, двигає тяжке дерево. Стогне старий і падає під тим тягарем. Ліс собі шумить, а він скаржиться-примовляє до того лісу:

– Ой, шуме, шуме лісовий, може, пришумів би мені синка-помічника і дитятко-потіху, може, передав би мені якусь вість від моїх синів, що там караються у катушах у нехристів.

Іде він якось потім іншим разом у діл до лісу і приходить на ту кичеру, оту, де та моя стара хата. А ліс дуже шумить, і стогне вітер та плаче, а йому здається, що щось кличе за ним:

– Дєдику, дєдику, чекайте!

Перехрестився він, подумав, що то, може, викликав душу котрогось із синів. Певно, їх там ті смоки чорногірські вже добили. Перехрестився, зітхнув, вернувся на гору до хати і розповів про то бабі. Баба, цікава, як завше, побігла відразу на другий день до лісу. Слухає, прислухається ще здалека, а ліс шумить якось незвичайно, непросто. У дрож кинуло бабу, зі страху хреститься, до сонечка Божого піднімає очі, але слухає далі. Баба, як баба. І тут чує, як голос кличе:

– Неню, ненечко, чекайте!

І голос той не звичайний, чутно, що дитячий, бо то вже баба серцем жіночим краще від діда розуміла. Хотіла втекти, але чує: дитина, точно дитина квилить і кличе.

Дивиться, а там такий кедр з випнутим стовбуром череватим, ніби жінка вагітна, а звідти з дупла дитячі ручки тягнуться до неї. Хреститься знову, молитви читає, але маленькі ручки, як білі квітки, тягнуться з дупла, а голос тоненький, лагідний такий, якби з-під серця їй говорить, щебече: «Неню, ненечко». Підходить вона ще ближче, дивиться: дупло те закрите, лиш через вузький отвір виступають рученята, а вона сокири не має і нічим не може зарадити. Помчала на верх до діда, розказала йому все, і прибігли обоє з сокирою. Почав старий дід того величезного кедра розбивати. Робота важка, змучився, але врешті зробив. І вийняли вони гарненьке біленьке дитятко, таке, що відразу говорило. А що трохи зачепив його дід сокирою – було таке, – то потім мало знак на ціле життя. Вони чудуються, пестять дитя, загорнули його в хустки, знак хреста на чолі поклали, а дитятко тішиться і сміється сердечно. Сама радість! Втішилися тим були старенькі без міри. Ясно їм зробилося на світі. Зараз же осідлали коней і завезли десь аж до Яворова до хреста. І там його назвали: Шумей і Кедринець. Через той шум лісовий, бо з шуму зачалося, і тому що кедра-мама його породила. Потім на тому місці оту хату поставили і колиску для нього зробили з кедрини. Та колиска дотепер є у моїй хаті. То був знак: що не тільки полонин і ґрунів має триматися наша віра, але що маємо увійти в пущу і там жити, де лише дерева, нявки, лісниці і старий Дідо лісовий зі своїм стадом до того часу мешкали. У тій колисці сам Довбуш, коли сюди заходив, барткою дитя колисав. Відтоді і побратимство, і дружба почалася з Довбушем та опришками. Кажуть також, що сарна сама принадилася і годувала дитину. А хлопець виріс із тої дитини дуже добрий, помічний. І господарний. І потім – повідають – з допомогою старого пустельника Онуфрія, що сто п’ятдесят років жив і півжиття просидів у скельній печері, оперезаний змієм, він зупинив вируючі замки зі шкла і братів своїх від зміїв визволив.

Велику втіху, велике щастя дала стареньким Божа пуща і кедр, хай би ся святили!

І тому ми, Шумеї, походячи від лісу та кедра, самі як той кедр: тверді й делікатні. Ліс кохаємо, з лісом ми побратими, лісові кревні, сини й онуки.

Коли ліс шумить, то мої прабатьки скликають мій рід. А коли живиця з дерева стікає, і моя кров тече.

Ці старі дерева, ці велети нам сили свої заповідають, дають у спадок. Коли ліс вирубуємо на нову полонину чи нову царину, слухаємо – і є такі, що чують, – як дерева говорять і шепочуть, що вік свій суджений віджили, а тепер наша черга, покоління ґаздівське має тут царювати, соки з землі тягнути, сонечком тішитися, дощем обмиватися, бурям протистояти, кучеряві голови піднімати гордо, як колись ті дерева – наші прадіди.