Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мені так нецікаво.

— Золоті твої слова, — Максим заковтнув останній кусень булки. — Цікаво — працювати, Арсене. Єдина нормальна радість у людини — крім сексу, звісно, — це робота. Улюблена робота. Згодний?

— Ну…

— Тоді давай до роботи. А то справді вирішиш, що я тобі не працедавець, а добродійник чи спокусник.

— Ну, я…

— Чудово. Вважаймо, що ти освоїв «Причепу», але після екстремального досвіду з Квіні мережеві ігри краще поки що відкласти. Тим більше, що в мене для тебе є серія однотипних завдань, досить простих, але водночас і складних… Витягай мишку. Твій екран крайній ліворуч, оцей, бачиш?

По ввімкненому екрану йшли сірі смуги.

— Уважно стеж за руками… Жартую. Той раз ми навчилися робити за людину вибір. Тепер ми крихітку ускладнимо завдання: спершу поставимо її перед необхідністю вибору, а вже потім виберемо за неї.

Максим ворухнув мишкою. На екрані з’явилася прохідна заводу: вертушка, скляна будка охорони, палаючий червоним косий хрестик-павучок: прохід заборонено.

— Зараз сюди прийдуть люди, — сказав Максим. — Бачиш цього дядька в будці?

За каламутним склом сидів охоронець у відомчій формі, на вигляд — п’яничка років п’ятдесяти.

— Нехай устане й сяде.

Арсен узявся за мишку. Зосередився. Дядько був важкий, кілограмів дев’яносто, йому крутило в суглобах… Поболювала голова…

— Ну, вважаймо, що впорався, хоч він у тебе тільки зад підняв. Типова помилка новачка: ти починаєш вникати в його проблеми, замість тільки вдавати.

— Вдавати що?

— Вдавати, що ти йому співчуваєш. Якби лікар ридав над кожним своїм хворим, він би нікого, на фіг, не вилікував. Не влазь у дядькову душу! Близько не підходь! Тобі треба, для його ж добра, щоб він устав і сів!

Арсен повторив вправу.

— Краще. Тепер увага: я покажу тобі один раз, що і як ти муситимеш робити. І потім ти це повториш і повторюватимеш за різних обставин, з різними людьми, сам, без мене. Впораєшся?

Мар’яна подзвонила йому на другий день. І на наступний. Голос її був сповнений удаваної байдужості. Потім вона перестала дзвонити; Арсен знав напевно, що вона думає про нього, сидить над телефоном, можливо, плаче.

— Вибач, я дуже зайнятий, — казав він, і це була щира правда.

Щоранку о пів на дев’яту по нього приїжджала машина. Уже знайомий водій привозив його в офіс до Максима. Робота, яку Арсенові доводилось тепер робити, виявилася досить важкою, проте він помічав це тільки під вечір, коли перед очима плавав туман, а права рука, що цілий день пролежала на миші, посмикувалася сама собою, як лапка вбитої жаби.

На моніторі один за одним проявлялися офіси, коридори, прохідні. Провінційні. Облізлі. З іще радянськими залізними брамами, зі стінами, до половини пофарбованими зеленою олійною фарбою, з розбитими кахлями на щербатій підлозі. Новенькі, відремонтовані, з блискучим паркетом, з вертушками. З охороною: дідами у куфайках, мордатими хлопцями у відомчій формі, відставними військовими, бандитського вигляду молодиками. Арсенове завдання було зробити так, щоб охорона впустила в будинок бригаду електромонтажників.

Монтажники теж були різні. З’являлись вони іноді поодинці, частіше по двоє, рідко по троє. Вони показували на пропускному пункті документи, і Арсен, стиснувши мишку в пітній долоні, клацав на пульті: пропустити.

Охоронці тупо дивилися в розгорнуті перед ними «ксиви». Іноді дивилися в списки, розкладені під скляним віконцем. Потім кивали; кивок виходив у Арсена найкраще. Клац мишкою — і голена голова, кошлата голова, сива, маленька, кругла, — будь-яка голова різко падала вперед, наче струшувала сигаретний попіл з маківки. Кивок.

А потім вони пропускали монтажників. Хоча, чесно кажучи, не було жодних підстав їх пропускати: монтажники приходили, ніким не кликані, їх не було ні в яких списках, і документи вони пред’являли липові.

Кивок. Пропустити.

Відчинялися брами. Проверталися вертушки. Монтажники проходили в будинок і губилися в плетиві коридорів.

Арсен відчував гостру втіху від цієї важкої, такої одноманітної роботи. Як артист, що ридає на сцені — і щасливий од того, що чудово грає. Як Данило-майстер, цілковито задоволений кам’яною квіткою. Він працював, з його погляду, віртуозно, — і все-таки двічі помилився.

Обидва рази це сталося за однакових обставин. Прохідні величезних заводів були обвиті проводами й кабелями, мов старечі руки — вузлуватими венами. Сенсори, камери, ціла колегія охоронців — Арсен не встигав відкоригувати всіх. Починалася тяганина, дзвінки «нагору», ремонтники спершу сердились і навіть кричали, потім упадали в апатію й закурювали. У першому випадку спрацювала протипожежна сигналізація, у другому — охоронець вискочив зі своєї будки з лементом: «Не можна курити! Погасіть!»

Обидва рази ремонтники пішли ні з чим.