Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Арсен пішов до себе в кімнату.

Чоловік у блискучому темно-сірому костюмі сидів у шкіряному кріслі з такою високою спинкою, що ясно ставало, хто тут хазяїн. Його товсті м’які пальці крутили авторучку, старомодну й стару, з золотим пером. Мабуть, щаслива, подумав Арсен. Мабуть, він її вже багато років тягає на підписання і на важливі зустрічі; мабуть, вона приносить йому удачу.

Камера, невидима й невпізнана, містилася в щілині між стелею та дерев’яною панеллю стіни. Якість картинки була чудова. Навколо стільниці з товстого матового скла сиділи в різних позах люди дрібніші, проте кожного з них чекав у дворі будинку автомобіль представницького класу з водієм. Арсен звертав увагу на дрібниці: рудуватий миршавий чоловік з білими порцеляновими зубами крутив у руках окуляри в невагомо-тонкій оправі. Інший, повненький і чорноволосий, сидів непорушно, і тільки рух його тонкого мізинця видавав внутрішню напругу. Четверо дуже схожих широковидих, вузькооких чоловіків сиділо прямо, мов дерев’яні стовпчики, і однаковим поглядом дивилися на освітлений екран.

Єдина жінка в цій компанії, суха дама років сорока, стояла коло великого монітора, на якому змінювались діаграми, й говорила голосом таким же блідим і припудреним, як її шкіра, незрозумілі Арсенові слова.

Мова йшла про великі поставки оптоволоконного кабелю.

— Отут — дуже чисто, будь ласка, — сказав Максим. — Ніякої самодіяльності. Сухіше, стриманіше.

Максим сидів за сусіднім столом, переглядаючи картинки на своєму моніторі й тільки скоса, ніби ненароком, поглядав на екран перед Арсеном:

— Сам, тепер сам. Ти все вмієш. Акуратніше, будь ласка.

На столі перед чоловіком у темно-сірому завібрував телефон. Чоловік був упевнений, що перед нарадою його вимкнув; він здивовано нахилив голову, поклав ручку, потягся до надскладного розумного прилада, який йому замінював слухавку.

У цю мить настала пора вирішувати.

Арсен зосередився. Підвів курсор. Торкнувся пальцем рубчастого гумового коліщати — і двічі клацнув лівою кнопкою.

Чоловік у високому кріслі кивнув — уривчасто, ніби струшуючи з голови попіл.

— Сядь, — Максим указав на крісло навпроти.

Крісло було велике, під товсте озаддя, й холодне, обтягнуте натуральною шкірою. Арсен відчував себе в ньому, як у животі у дохлого кита.

— Я задоволений твоєю роботою, а ти задоволений?

— Так, атож!

— Ще й не таке буде. Це так, розминка, а до головного ми поки не підійшли… Не переживаєш, що доводиться гарувати на інопланетний розум, га?

Арсен почервонів:

— Знущаєшся?

— Не знущаюся. Добродушно зубоскалю. Так цікаво за тобою спостерігати… До речі, тобі більше нічого не треба?

— Тобто?

— Гроші в тебе є. Чікси теж. Хочеш, усі навколо тобі віритимуть і слухатимуть, як найголовніший у житті авторитет?

Арсенові мороз продер по спині.

— Хо… хочу.

— Далі. Незабаром почнеться навчальний рік. У твої плани, зрозуміло, не входить щоденне відбування в школі, уроки, класні години…

Арсен поперхнувся:

— Ти казав, вільне відвідування…

— Вільне відвідування припускає, як не крути, написання контрольних, тематичних, сяку-таку присутність у школі. Але з тією утилітою, що я тобі пропишу, ти кого завгодно переконаєш у чому завгодно. Тобі організують вільне відвідування. Або відразу видадуть атестат. Коли прийде виклик у військкомат — ти зможеш їх переконати, що ти інвалід. Або, навпаки, що ти вартий генеральської посади.

— Так?!

— Так, але рамок пристойності треба дотримуватись. Тих, хто тебе призначить генералом, відправлять у дурку, це точно. Та я не пам’ятаю, щоб ти мріяв про військову кар’єру.