Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім він довго допомагав їй привести себе до ладу, обіймав, клявся у вічному коханні й казав усі ті слова, які належить казати в дівчачих іграх.

Потім він провів її додому.

Потім довго бродив дворами, відчуваючи легке розчарування. Ні, дарма він попросив такий подарунок. Треба було придумати щось веселіше. Реальні дівчата можуть бути дурні, незграбні, з жирною помадою на губах чи з дуже сильним запахом парфумів. У них загрузаєш, наче у вершковому морозиві, і настає ситість, схожа на провину. А в підсвідомості сидить бридка думка: що, якби не було при тобі чудової програми «Чікси»?

Там, у чужому темному дворі, він сів на гойдалку й знайшов у телефоні Анін номер. Утримався в останню мить і не подзвонив: він гадки не мав, що за програми носить на собі дівчина з орхідеями. Бо Максим міг і їй щось подарувати. А винахідливості в Ані більше, ніж в Арсена, не кажучи вже про практику та звичайний життєвий досвід. Ні, не треба бути дурнем. Не треба нариватися.

— З днем народження, синку! Ти став такий великий!

Задзвеніли келихи.

Бронзовий Міністр дивився вдалину. Лопушок схилив перед ним голову.

Арсен не користувався візуалізацією. Після всіх подій цього вечора, та ще й після келиха шампанського, йому не хотілось опинитися всередині простору, де верх і низ різняться тільки кольорами. Він сидів перед монітором у трусах і майці, ворушив пальцями босих ніг на килимі й вів персонажа клавішами «W», «А», «D».

Під постаментом пам’ятника лежали квіти. Ціла гора, ти ба. Варто вмерти, щоб тебе оцінили. Ще святого зроблять з бідного Міністра.

У пізню пору тут не було нікого. Тільки одна фігурка — в плащі з каптуром — завмерла коло самого підніжжя, наче в роздумах. Скоріше за все, гравець залишив тут свого персонажа, а сам відійшов заварити чай. Чи заспокоїти дитину. Або по-швидкому виконати подружній обов’язок і повернутися за комп’ютер.

Арсен підвів Лопушка до чужого персонажа. Так близько, що стало видно напис над головою: «Квіні»; Лопушок за інерцією зробив кілька кроків і ледь не налетів на Руду. Вона обернулася. Це справді була Квіні, власною віртуальною персоною.

Арсен клацнув по іконці фізичної дії: уклін. Лопушок уклонився.

«Якого рівня?» — з’явилося питання у віконці чату.

— Другого, — зізнався Лопушок. — Я взагалі щойно ввійшов.

«І одразу до Міністра?» — лице намальованої жінки нічого не виражало.

— Здалеку видно… Ти статую маєш на увазі?

— Статую, — Квіні говорила, не ворушачись. — Знаєш, кому пам’ятник?

— Ні. А кому?

— Тут написано.

Її намальована фігурка поворухнулася, обернулась обличчям до постаменту. Арсен прочитав напис: «Я був надто сильний, і мене вдарили в спину. Але я пам’ятаю все».

— Нічого не зрозуміло, — повідомив він Квіні. — Кого вдарили в спину?

— Якийсь ти дурненький, Лопушок, — сказала Руда. — Нік одіграєш?

— Га?

— Якщо в загробному царстві ти зустрінеш дух Міністра, скажи йому, будь ласка, що Квіні ніколи не бажала йому зла.

Ледь договоривши, вона розвернулась і покрокувала до міста по вузькій стежці, ледве помітній серед високої трави.

«Якщо в загробному царстві ти зустрінеш дух Міністра…»

Це натяк? Чи просто базікання? Чи що вона має на увазі? Чи…

Шанс. Єдиний, можливо, шанс. Вони одні серед поля, Квіні йде, хоч би вона ще дивилася на екран, а не відвернулась, не пустила персонажа в автоматичний біг до міських воріт…

Він випустив ігрову мишу й узявся за ту, з одрізаним штекером. Заплющив очі.

«Причепа. ON». «Візуалізація. ON».