Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Арсен мигцем глянув на неї. Баффі сумно дивилась на дорогу:

— Батьки мене не хотіли віддавати в цей табір, казали — умови погані. А мені саме так хотілось, у дерев’яному бараку. Я ніколи так не жила. Думала, будемо ходити в походи з наметами, палити багаття. Місце дике, ліси. І хлопці як хлопці. Різні, але загалом… цікаві. Спочатку. Познайомилася в перший день з хлопцем з першого корпусу, там у них зовсім казарма, по шість-вісім душ у кімнаті. Іржав, казав, страшилки на ніч розповідаємо, свічки палимо, класно. Взагалі, екзотика. З Мар’яною подружилися ще в автобусі… А потім сталося… це. Я випала з гри, і, твоя правда… У мене принципи такі — на тиск не піддаватися. Я сказала, що не повернуся, бо так сказала. Нічого, поки вони гралися, я квіти збирала, книжки читала на траві, думала, знайду собі якусь справу. Але… у перші дні ще нічого… а потім…

— Що? — не витримав Арсен.

Вони вже підходили до станції.

— Вони тільки й говорять… Хто кого застрелив, хто кого забив палицею. Як діти. Це ще нехай… Вони почали носити ці дурні кепки, та ще й з такою гордістю, знаєш… Та найгірше… Вони ненавидять тих, з першого корпусу і з другого. Називають «черепками», «червами», які завгодно клички придумують. Руку подати чужому — жах, жах, дивляться, як на заразних. А ті так само дивляться на нас. Хоч про що мова — обов’язково вкинуть, що «черепки» брудні, в брудних штанях, а «черви» сифіліс розносять…

Дівчина затнулася. Швидко глянула на Арсена. Він слухав з кам’яним лицем.

— Ну граєтеся ви, нехай! — Баффі говорила дедалі швидше. — Ну, суперники! Хай, убили когось у грі… Це наче чиїхось солдатиків на столі повалили. Повалив він твоїх солдатиків, а ти його ляльку за це піском обсипав. Але чому так… брудно? Нерозумно? Ніякої ж різниці, тільки номер корпусу! І колір кепки дурної! Ба ні… Як зберуться після вечері — «Ми команда! Ми клан! Ми Ящери!» Тьху…

Вони зупинилися під розкладом електричок. Найближча, восьмигодинна, мала прийти через п’ять хвилин.

— Я спершу намагалась говорити… З тією ж таки Мар’яною. Вона ж нормальна дівчина! Вона твоя однокласниця?

— Так, — сказав Арсен.

Баффі подивилася на свої кросівки. На краєчку перону лежав догори лапами неживий жук-олень.

— Зараз поїзд прийде, — сказав Арсен, щоб перервати тривалу паузу. — Ну… якщо за розкладом.

— Дякую тобі, — сказала Баффі крізь зуби. — Мене, між іншим, звати Ірина.

— Мене Арсен.

Вона раптом підняла голову:

— Ти в житті міг би вистрілити людині в лоб?

— Думаю, ні. Думаю, це гра. Ну, повалив він твоїх солдатиків…

Удалині з’явилася сіра морда електрички.

— Це інше, — Баффі, тобто Іра, спохмурніла. — Це… як шибеницю ставити для плюшевих зайців. І почувати себе офігенно крутим суддею!

— Я так зробив для перемоги, а не заради амбіцій. Не пересмикуй.

Електричка підкочувалася ближче, здригався під ногами перон. Поїзд сповільнював хід.

— Я в житті не бачила гидкішої тусовки, ніж у цьому так званому таборі, — пробурмотіла Іра. — І знаєш, що найобразливіше?

— Що?

— Почувати себе дурною. Вони ж щасливі. Така дружба, така команда, що прямо хоч пісні складай. Один за всіх і всі за одного. Їм добре разом. Їх об’єднує справжня справа, розумієш, вони за неї життя готові віддати не у грі, а в реалі. А ти серед них стоїш, як пень, і думаєш: може, це я дурна? Може, влитися й затусуватися з усіма? Піти наплювати в суп «черепкам», розбити кілька вікон «червам», обійнятися зі своїми й начепити зелену кепку? Може, тоді все буде класно?!

Вона нервово засміялася.

Електричка стала біля перону, — крізь немиті вікна було видно, що вагони заповнені наполовину. Арсен поклав у тамбур Іринині речі. Вона переступила провалля, що відокремлює рухому твердь од нерухомої, обернулася й махнула рукою:

— Дякую.

Її очі тепер прояснились і виявилося, що вони яскраво-зелені. Каштанове волосся, зібране у хвіст, лежало на правому плечі.

Двері електрички закрилися.

Він повертався сам, по зовсім порожній дорозі. На узбіччях у тіні сосен росли високі квіти, схожі на пофарбовані аквареллю ромашки. Не садові, з м’якими стеблами, з важкими ніжними голівками — ні, це були сухорляві дикі квіти на міцних стеблах, вони багато чого бачили, вони ще в ранній юності проломили асфальт…