Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона закусила губу — спершу нижню, потім верхню.

— Давай так, — він розумів, що діяти треба швидко, поки вона не розплакалася. — Зараз ти повернешся в корпус. Завтра вранці… рано, годині о сьомій… я проведу тебе на першу електричку. О сьомій ранку. У тебе будильник є?

Вона моргнула:

— У мобілці… Я все одно не зможу там спати! З цими…

У неї опустилися плечі. Арсен узявся за верхній клапан рюкзака й допоміг Баффі звільнитися від вантажу. Вона сіла, ніби в неї підкосилися ноги — на рюкзак:

— Я не можу там більше… бути! Терпіла… Батьки повинні повернутися додому через три дні, думала, дочекаюся їх…

— А що там? — запитав Арсен, опускаючись поруч, прямо на асфальт. — Що там таке? Я сьогодні говорив з Мар’яною, то вона…

Він осікся. Баффі дивилася на нього холодно, відсторонено, ніби з-за кам’яної стіни:

— Отже, так. Мені не треба допомагати. Нікому нічого не треба говорити. Якщо скажеш — що ж, тобі видніше. Я не мовчатиму. Усе розповім батькам: про те, як ти застрелив Мар’яну. Про те…

Вона замовкла — видно, сама почула, як дико звучать збоку її слова. У лісі виспівували солов’ї — тепер двоє. Під деревами збиралася темрява; наближався час, коли сутінки виберуться з-під листя й розтечуться по лісі.

— У тебе батьки хто?

— Інженери, — відгукнулася вона неохоче. — Безпека залізничних перевезень.

— Як тебе взагалі звуть?

Вона скривила губи:

— Баффі!

— Слухай, ти вроджений ґеймер. Як так сталося, що ти раніше не грала?

— Мені книжок вистачає, — вона криво всміхнулася. — Від монітора очі болять. І взагалі… фігня це. Убивство часу.

— Але тобі сподобалося? Ти ж у перший день грала краще за всіх, перша створила персонажа…

Дівчину пересмикнуло так, що стрибнули плечі.

— Дурниці, — вона важко піднялася. — Добре, я переночую… там. Востаннє. Але завтра мене ніхто не втримає. А ти, — вона раптом різко обернулася, з очей двома фонтанами злетіли сльози, — дай мені спокій!

Уранці, о пів на сьому, він зустрів її коло воріт табору. Якийсь час ішов за нею. Потім вона втомилася й стишила крок. Потім погодилася, щоб він поніс її речі.

Рюкзак і сумка важили навіть більше, ніж він думав. У сумці, корінець до корінця, лежало кілька товстих книжок.

— Що ти читаєш?

Вона не відповіла. Йшла, запхнувши руки в кишені блакитної курточки, ніби взагалі не чула питання. Так вони крокували майже годину; машини траплялися всього двічі: вантажівка повезла продукти в табір. Продеренчав роздовбаний «Москвич».

— Я сказав їм, що забороняю тобі з’являтися в грі, щоб вони від тебе відчепилися. Щоб не змушували, якщо ти не хочеш.

Вона мовчала.

— Я думав, якщо ти захочеш грати, то скажеш. Але мені чомусь здавалося, що не такий у тебе характер. Щоб поступатися комусь. Поступатися тискові.

Вона косо посміхнулася.

Над лісом вставало сонце. Близько за деревами прокотив товарняк. Через кілька хвилин відкрилася станція — бетонна будка, вузький настил замість перону.

— Вони там усі подуріли, — сказала Баффі.