Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гримнули «Рожеві троянди», що прийшли з тієї ж давнини, що й кахлі на стінах. Мар’яна Чабан поморщилася. Хлопці напружено перезирнулися.

— Підставляйте вуха, — сказав Арсен, прикриваючи губи долонею. — Я скажу, що робити.

Об одинадцятій годині дві хвилини, без найменшої розкачки, почалася бойова операція. Об одинадцятій нуль чотири Арсен покинув командирське місце у своїй кімнаті, вибіг з котеджу й бігом рушив до воріт табору. По порожніх алеях, задихаючись, добіг до бібліотеки, навстіж розчинив скрипучі дерев’яні двері. У маленькому холі темніли портрети письменників на стінах, неймовірно пафосні й нудні зображення. Бабуся з плетивом на колінах глянула на Арсена — повз Арсена — і знову втупилася в екран телевізора. Ґрати, що відокремлювали комп’ютерні зали від холу, були причинені, але не замкнені.

Арсен забіг у кімнату, де двома рядами сиділи, спина до спини, його Ящери. Було душно, гостро пахло потом. Під голими лампочками кружляли мухи. Іноді сідали гравцям на обличчя; від мух відмахувалися, не помічаючи. Майже всі бурмотіли собі під ніс — нерозбірливо; ніхто не чув іншого — всі були в навушниках. Одне місце було порожнє — місце Іри Гнатенко. Арсен гепнувся на стілець перед екраном, надів навушники і через кілька секунд увів у гру чужого персонажа — дівчинку, схожу на ельфа, з яскравим каштановим волоссям.

З їдальні долинали крики й стрілянина. Йшла операція, очолювана Мар’яною — Лессі — Чабан:

— Бука пішла! — летіли рядки у вікні чату. — Цельсій, поможи вогнем!

Баффі Гнатенко невловимо нагадувала свою господарку й авторку: яскраво-зелені очі. Каштанове волосся, зібране у хвіст. Тільки легковажне платтячко-матроска не узгоджувалося з характером Ірини, як його собі уявляв Арсен.

Він змусив віртуальну дівчину підійти до дзеркала. Вкотре був вражений якістю графіки: видно було кожну щербинку на старому склі, кожну тріщинку дерев’яної рами. На Арсена дивилося віддзеркалення Баффі, дівчина всміхалася, ніби відчуваючи його погляд — у цю мить у неї за спиною, в дзеркалі, промайнула тінь.

Арсен, затисши праву клавішу миші, різко розвернув зображення.

У дівочій умивальні нікого, крім Баффі, не було. У всьому корпусі не було ні душі, тільки вартові-снайпери на даху. Чувся віддалений тріск пострілів, крики — ішов бій. На краю віртуальної раковини — можна було роздивитися кожну краплю води на її поверхні — стояла гранчаста склянка з їдальні.

Це воно? — подумав, хвилюючись, Арсен. Чи випадковість? Я сиджу за терміналом рядового гравця, отже, те, що маніпулює ними, має діяти й на мене. Я повинен рватися в бій, любити своїх, зневажати Черепків і ненавидіти Червів. Чи для того, щоб програма ввімкнулася, мені треба взяти участь в операції?

Через кілька секунд намальована дівчина Баффі, якої ніхто з ворогів не брав до уваги, вийшла з корпусу і, ні від кого не ховаючись, подалась до трансформаторної станції. Там чергував — а насправді жадібно прислухався до звуків битви — єдиний вартовий. Баффі довго цілилася з кущів — і умудрилася застрелити його з першого разу, і він красиво летів з даху — кілька довгих секунд, щоб можна було помилуватися.

Баффі повернула станцію у власність клану Ящерів. Не стала затримуватися, не стала охороняти нажите в тяжкому бою — бігом помчала до турбудиночка. За тонкою стінкою, що відокремлює комп’ютери Ящерів од залу Змій, хтось раптом заматюкався ламким хлопчачим голосом. Арсен почув його крізь тріск віддаленого бою, крізь звук кроків Баффі та її важкого дихання — на секунду випав з гри, усвідомивши, що сидить перед монітором у бібліотеці, і що по краю монітора повзе муха.

Турбудиночок. Скрипучий поріг. Чому в цій грі все завжди скрипить?! Низьке підвіконня, на якому хтось видряпав ножем: «Вітя». Тупіт, тремтять кущі; Баффі пригнулася, готова відстрілюватись.

Підійшов загін Черепах, замигтіли серед зелені жовті кепки. Демаскування, подумав Арсен; Баффі прицілилась, Арсен мимоволі затримав подих, навівши мишку на чітко помітну за гілками фігуру. Це Рембо, один з найкращих Аніних гравців, добре було б покласти його з першого пострілу…

Зелене листя шугнуло у вічі. Замиготів екран, розвалився на фрагменти. У навушниках затріщало — не різко, як від електричних розрядів у мережі, а неголосно й волого, ніби з корінням рвали траву. На коротку секунду Арсен зробився мухою на краю монітора. Зірвався з місця, відчув своє легке тіло, злетів — і відразу звалився всередину, провалився в екран. Відчув миттєвий жах, захлинувся. Шугонув у цілковиту темряву, розліпив очі, побачив, як падають на підвіконня краплі крові. Його крові. Ні, Баффі. Віртуальної, намальованої крові; Баффі поранили. Вона подалася назад, притулилася до стіни, вставила в пістолет нову обойму…

У віконці чату стрибали букви. Слова з’являлися з такою кількістю помилок, що їх неможливо було розібрати, і мат, лайки, образи, потік огидних дурниць…

— Бий свиноящерів! — закричали раптом за тонкою стінкою.

— Вали червів! — вибухнуло навколо Арсена. — Вали їх!

— Ми їх зробили! Єс!

— Я тобі дупу порву, черепок!

Арсен стяг навушники. Половина віртуальних Ящерів були до цього моменту мертві: персонажі впали й розтали на майданчику перед їдальнею, коло баків з відходами, на підступах до танцмайданчика. Їхні хазяї стрибали за спинами гравців, репетували, грюкали стільцями, давали поради, яких ніхто не чув, тільки диктові стінки тряслися.

Баффі на екрані сіпнулась і впала. «Вашого персонажа вбито. Ви можете повернутися в гру на початку наступної ігрової сесії…»

— Ти бачив? — ревів йому на вухо Брюс Іванченко. — Ми взяли їдальню!

Сонце стояло в зеніті. Ажурні хмари то прикривали його, то зсковзували, і тіні на траві то виникали, то розчинялися. Арсен вийшов з табору з болем голови — його дедалі більше дратували крики, шум і лайка, обійми в пітних майках. Дратували до того, що хотілось битися.

Ситуація в грі вирівнялася — принаймні негайна поразка Ящерам більше не загрожувала. Вони міцно посіли друге місце — на першому були, як завжди, Змії, а Черепахи під Аніним керівництвом скотилися на третє. Клани розповзалися з бібліотеки, Арсен чув регіт хлопців і вереск дівчат. Вони обіймалися й цілувалися з радості; зараз юрбою завалять на обід, почнуть репетувати й перелаюватися з суперниками, поки не спаде адреналін. Тоді поспіхом жуватимуть, стукатимуть ложками, розбредуться по корпусах, щоб о четвертій годині пополудні з’явитися до своїх моніторів…

Коло табірних воріт стояла машина — цистерна, схожа на ті, що поливають вулиці. Завивала бензопилка: дядьки в спецодязі спилювали гілки, що низько звисали над алеями, працювали діловито й швидко. А може, й відбудують табір, подумав Арсен. З фірмою «Нові іграшки» з’являться гроші й на нові корпуси, і на облаштування території.

Цікаво, чого ж я домігся, думав Арсен, збиваючи на ходу білі шапки кульбаб. Та чортівня, що мені привиділася в грі, — результат прихованого впливу чи просто глюк? Духота, напруження, мухи… Я так утомився від цієї дурної гри. Скоріше б усе…

— Арсене, — Максим вимовив його ім’я задоволено, мов натураліст, що вловив цінного метелика. — Привіт!

Він стояв на краю басейну — шорти в нього цього разу були сніжно-білі, а футболка — кольору скипілої крові. В руці його виявилася комп’ютерна миша: Максим крутив її, наче дохлого пацюка за хвіст, намотавши провід на кисть.