Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мій колишній, — проказала Аня підкреслено байдуже. — А що?

Арсен закусив губу.

«Бомба». Ну авжеж. Максим заздалегідь знав ці розклади. Що повинна була подумати Аня, зустрівши «Аню» серед персонажів? Знаючи, що в грі бере участь «колишній»? Татуювання у вирізі майки. Татуювання на животі й на грудях. Що повинен був подумати Вадик?! Арсена вразив професіоналізм гравців: ніхто не скотився до базарних розбірок у приваті. Вадик нічого не сказав, навіть реактивно напившись: виверг потік матюків, ні до кого конкретно не звернений, і згинув.

Бідолашний Вадик.

Бачу закономірність, подумав Арсен. Усі персонажі гри, всі члени групи, як виявилось, емоційно пов’язані: Аня з Вадиком — «колишні». Ігор з Толіком — агресор і жертва. І тільки Арсен осторонь… Хоча, як же осторонь? Он як зачепила його Аня. Навіть снилася, здається. Хоча над ранок він не міг той сон згадати.

Максим приклав картку до електронного замка. Відчинилися броньовані двері. Четверо зайшли у великий напівтемний зал; розважальний центр, подумав Арсен. Гарно.

— Наш парк експериментальної техніки, — Максим розвів руками, наче пропонував розділити його радість. — Деякі з цих штучок знадобляться нам у роботі, інші годяться для розваги. Ось, наприклад, подарунок тим, кому ліньки ходити в тренажерний зал. Звичайний велотренажер під’єднуєш до рідного комп’ютера, крутиш педалі й здійснюєш віртуальну подорож, не виходячи з дому. У комплекті — шолом з окулярами, навушниками, кондиціонером та генератором запахів. Повний ефект присутності. Велосипедна прогулянка лісом, полем, берегом моря, пустелею — на вибір. Мережевий варіант — для тих, хто хоче змагатися чи просто спілкуватися під час тренувань. Аналогічні пристрої — лижний тренажер, бігова доріжка…

— А це що? — Толік стояв перед пристроєм, схожим на високотехнологічну шибеницю.

— Це, — Максим підняв долоні, наче жрець коло вівтаря, — миша й клавіатура для божевільних. Ми називаємо цю штуку «шуба», вона дозволяє водити персонажа всім тілом, влазити в його віртуальну шкуру. Стендовий варіант — не дивіться, що він такий громіздкий, просто він підтримує функції, які рядовому користувачу не потрібні. Цей пристрій, наприклад, дозволяє взаємодіяти традиційним намальованим персонажам — і персонажам-проекціям, людям, які злилися зі своїм віртуальним героєм. Саме цей пристрій вам сьогодні пропонуємо випробувати.

— Завдання? — одразу ж запитала Аня.

— Елементарне, набагато простіше за вчорашнє. Будемо битися, гра називається «Цар гори». Переможцем вважається той, хто протримається на вершині гори шістдесят секунд. Хтось із вас — за жеребком — керуватиме персонажем за допомогою «шуби», а отже, стрибатиме й махатиме кулаками. Хтось — мишкою, сидячи за столом. Хто нудьгує за екраном, хто скаче в «шубі» — не буде відомо до кінця ігрової сесії. Ясно?

— Чому така назва? — запитав Арсен. — Оселедець у шубі…

Максим знизав плечима:

— Прижилося. Як кажуть, відчуй себе оселедцем.

У картонну коробку кинули три скручені папірці. Перший брав Толік, за ним Аня, третій папірець дістався Арсенові. «Низький статус у групі, — подумав він меланхолійно. — Омега, або, іншими словами, тютя чи муля». Ні на Толіка, ні на Аню він намагався не дивитися.

Жінка середнього віку провела Арсена в якусь подобу роздягальні при спортивному залі. Він розгорнув зім’ятий папірець; на ньому було надруковано одне слово: «Шуба».

Він зрадів набагато більше, ніж од себе очікував: «Подивимося, хто тут омега».

— Поздоровляю, — серйозно сказала жінка. — Тут у шафі підберіть собі костюм. І через оті двері пройдіть до стенда. Маєте п’ятнадцять хвилин на підготовку.

«Чого ж так мало?»

Дочекавшись, коли жінка піде, Арсен замкнув на засувку обоє дверей. Роззирнувся: вздовж однієї стіни тяглася довга шафа-купе, на другій висіли дзеркала. Арсен відсунув двері шафи; на полицях стосами лежали трикотажні куртки та штани різних розмірів, темно-сині, з приємним сріблястим полиском. В окремих шухлядах горою валялися рукавички та шкарпетки.

Арсен майже зразу підібрав собі куртку й хвилин десять згаяв на штани: ті, що підходили йому за зростом, висіли мішком. Ті, що сиділи більш-менш пристойно, були заледве по кісточки. Арсен вийшов зі становища, натягши вище чорні шкарпетки: зрештою, не на бал же йому йти в такому вигляді.

Увімкнувся динамік під стелею.

— Арсене, ти готовий? Тебе чекають на стенді!

— Іду…

Ступаючи по гладенькій підлозі в самих шкарпетках, він вийшов крізь двері, що вели до стенда. Опинився в майже цілковитій темряві. Срібним полотнищем мерехтів великий екран. Рухаючись навпомацки, Арсен пройшов до стола, за яким щось робив незнайомий чоловік у білому халаті, а поруч з ним височів Максим.

— Ти коли-небудь носив контактні лінзи?

— Ні…

— Тоді просто дивися вгору.

Арсен заморгав. Чоловік у білому халаті, ні слова не кажучи, тицьнув йому в око чимось мокрим.

— Обережно! — Арсен гарячково закліпав віями.