Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я, — він добирав слова, — тут Мар’яна Чабан пропала, одно слово, мені її батьки дзвонили, а я…

«А я заліз до них у голови й редагував систему вартостей, щоб остаточно вимити звідти Мар’янку».

— Пропала? — сон і хрипкість зникли з Баффіного голосу. — Тобто як це?

— Ти в «Дівочий закон» уже гралася?

— Так, — вона вимушено всміхнулася. — Ще подумала, кому й скільки треба заплатити, щоб про тебе склали таку гру…

— Це не про Мар’яну гру склали, — Арсен говорив, не добираючи спеціально слів. — Це з Мар’яни зробили гру. Як зі звірів роблять опудала.

Баффі засміялася трохи штучно:

— Це метафора?

— Ні.

Розділ сьомий

Історія Міністра

— Бачиш цих двох ментів, коло входу на ескалатор?

Баффі примружилася. Вона була трохи короткозора, але не носила ні окулярів, ні лінз. Мабуть, сама не помічала, як помаленьку падає зір.

— Ну?

Чергові міліціонери стояли, наче два рибалки з острями, на краю людського потоку. Через кілька секунд вони вихоплять когось, витягнуть на бережок і почнуть перевіряти документи. Камера, що охоплювала широким поглядом сірий підземний хол, виводила їхні цифрові тіні на екран коло будки чергової.

— Хочеш, я зроблю так, що вони поцілуються?

— Навіщо?

— Заради сміху.

— Не треба, будь ласка, — Баффі занервувалася.

— Не хочеш — не буду. А он бачиш мужика з рюкзаком?

— Арсене, ходімо звідси, — сказала Баффі. — Тут протяги, і… що ми тут забули?

Він втяг у себе повітря, відчуваючи, як тріпочуть ніздрі. Метро завжди йому подобалось великою кількістю камер та екранів. Люди несвідомо залишали рясні цифрові сліди на безлічі носіїв. Сліди — знахідка для шамана, так казав Максим.

— Зараз підемо.

Люди, одне за одним, проходили через турнікети вниз, на станцію. Індикатор висвічував, скільки поїздок залишилося на кожному квитку. Інформація, яка сама по собі нічого не значить. Три. П’ятнадцять. Двадцять одна поїздка; інтимні відомості, яких ніхто не мав знати, крім касира та покупця. І отак, на загальний огляд. Нікого не турбує.

Людина звикла жити привселюдно. У печері, коли надворі хуртовина, а всередині все твоє плем’я, ні від кого особливо не сховаєшся. Будь, як усі, а то шаманові неважко вийняти твій слід, пошептати над ним і застромити, приміром, бронзову голку…

— Арсене, то ми йдемо чи ні?!

Він неохоче подався до виходу.

Світило сонце, лізла з усіх щілин весняна трава. Арсен примружився і вийняв з кишені темні окуляри: очі боліли й сльозилися майже постійно.

— На кого ти став схожий, — сумно сказала Баффі.

Вони не бачилися більше місяця. Нічого дивного: в якусь мить Арсен перестав себе стримувати і все їй виклав, як своїй. Усе, про Максима й про себе, про утиліти, про життя всередині мережі. Він хотів стати перед нею добрим чарівником. А може, просто хотів похизуватися. А скоріше за все, шукав співрозмовника: бо, крім Максима, він ні з ким не міг говорити відверто, але Максим увесь час вимагав, щоб Арсен вмикав розпізнавачку неправди: «Маєш? Користуйся».

А вмикання «Піноккіо» вбиває довіру. Навіть вимкнений «Піноккіо» вбиває довіру, це Арсен зрозумів з великим запізненням. Він був до кінця відвертий з Баффі, він відчував радість од того, що був з нею відвертий, йому й на думку не спадало берегти її від новин, які могли її налякати. І він, звісно, все зіпсував: Баффі після цього відсторонилася, сховалася. Арсен образився. Потім пробачив. Потім став боротися з бажанням подзвонити Баффі. Потім став потихеньку спостерігати за нею з мережі.