Він впустив голову. Потилиця м’яко стукнула об стільницю. Над ним схилилася Аня — бліда, із запалими очима. Чи це її двійник?
— Не битимешся? — запитала пошепки.
— Ти… ти дурна? Що ти робиш?!
— Битимешся?
— Ні.
— Толіку, розв’яжи його.
— Хай так побуде.
— Розв’яжи, я сказала… Значить так, Арсене. Ми в підвалі, мобілки тут не беруть. Дах екранований. Жодного компа поблизу, жодної мобілки, навіть годинника електронного. Будемо вважати, що воно нас не бачить. Бо якщо воно нас знайде й тут… Тоді я взагалі здаюся.
Чиїсь руки рвонули мотузки на його руках. Толік глухо заматюкався. Арсен нарешті впізнав його голос.
— Давно я мріяв натовкти тобі мармизу, шмаркач, — пробурмотів Толік. — Чи ще краще — надавати паском…
— Але здаватися рано, — мов сомнамбула, продовжувала Аня, розмовляючи сама з собою й не надаючи значення таким дрібницям, як люди навколо. — Іван сказав, що без сигналу нас не знайти…
Арсен сів на столі. Було холодно, орхідеї на його животі блищали, неначе натерті олією.
— Що це?
— Програма, — Аня моргнула, ніби прокидаючись. — Блокатор.
Арсен заплющив очі. Його робочий стіл був на місці, проте всі іконки потьмяніли. «Піноккіо» — немає доступу. «Влада слова» — немає доступу. «Ключ» — немає доступу. Велику Червону Кнопку ледь помітно.
Арсен рвонувся. Толік удержав його за зап’ястя.
— Послухай, — сказала Аня іншим, дуже тверезим, дуже переконливим голосом, у якому прорізалися раптом учительські, виховательські інтонації. — Насправді тобі нічого боятися. Ми всі розуміємо, що ти ні в чому не винний, що ти підліток, недієздатний, і так далі. Зараз прийде один чоловік… Ти йому чесно все розповіси.
— Що я йому розповім?
— Які у твоєму розпорядженні є функції. Як ти їх використовуєш у мережі. Які завдання виконував для Максима. Коротше, все, що він запитає, — все розповіси.
— А якщо не розповім? — запитав Арсен, відчуваючи, як стає дибки волосся на потилиці.
Аня швидко глянула на Толіка.
— Тоді, — сказала насамперед йому, а не Арсенові, — буде гірше нам усім… Насамперед тобі. Тому що Іван серйозна людина й теж… дещо розуміє в технологіях.
— Який іще Іван?
— Ти його не знаєш. Але незабаром познайомишся.
Толік мовчки зняв мотузки з Арсенових ніг. Той сів на столі. Світло йшло від потужного ліхтарика, що лежав у кутку на якомусь ящику, та маленького круглого дзеркала, в яке ліхтар дивився, наче в монітор. Крім того, в темряві горіли три тонкі свічки.
Арсен обхопив себе руками за плечі. Було страшенно холодно. Шкіра на животі стягалася, висихаючи.
— Де мій одяг?
— На, — Толік кинув йому речі, загорнуті в куртку. Арсен розклав їх тут же, на столі. Очі звикли до напівмороку. Підвал був невеликий: чийсь порожній погріб? Заміський будинок?
— А Максим, — сказав Арсен навздогад, — знає цього Івана?
Просте питання подіяло несподівано.