Два тижні підряд, без перерви й майже без сну, Баффі гралася в «Дівочий закон» і навіть знайшла можливість листуватися з Мар’яною, увійшовши в її мережевий, тобто тепер ігровий, щоденник. Дуже скоро виявилося, що це листування нікуди не веде: гра не розкривала таємниць і не давала додаткових відомостей. Гра хотіла тільки, щоб у неї гралися: Баффі опинилася всередині сюжету, потім усередині ще одного сюжету, і так далі, доки вона не викинула диск з грою на сміття.
— У мене було таке відчуття, що я людину викидаю, — зізналась вона потім Арсенові.
Вона зовсім було впала в депресію, але тут на ринку з’явилися «Сонячне коло» та «Лебедине озеро», дві кришталево-чисті, прозорі й дуже оптимістичні розробки від «Нових іграшок». Першу було зроблено з абітурієнтки театрального, істоти такої життєлюбної, що пластикова упаковка диска здавалась теплою. З кого було зроблено другу, Арсен не питав. Він чекав дзвінка, обережно натякав про себе, чекання помалу переходило в манію; Арсен виношував уже геть дурні плани, коли Баффі подзвонила йому після півторамісячної перерви й запропонувала зустрітися.
Щойно піднявшись з метро, він підійшов до краю тротуару, виглядаючи відповідну машину:
— Що ти хочеш, «мерс», «лексус»? Дивись, тут їх повно, на вибір. Хочеш, якийсь депутат нас по місту покатає?
— Краще пройдімося, — напружено сказала Баффі в нього за спиною. — Хоч трохи побудьмо отак… на сонечку.
— Ти боїшся? — він здивувався.
— Просто не хочу, — вона не дивилась йому у вічі. — Не хочу сідати в машину до депутата… ні до кого.
— Як хочеш.
Вони пішли поруч, не торкаючись одне одного, позапихавши руки в кишені. Їхні тіні, ще довгі, але вже не такі, як узимку, повзли по вологому весняному тротуару. Сонце відчутно гріло спини.
— Весна, — сказала вона непевно.
— Твої батьки вдома?
— Так, — вона помовчала. — А що?
— Нічого…
Горобці обліпили голу тополю і цвірінькали, як сотня трамваїв.
— Я скучав за тобою, — це була чиста правда.
— Що буде, Арсене? — запитала вона те, заради чого затіяла зустріч.
— Та те, що завжди. Те ж і буде.
— Ми всі прив’язані, — вона подивилася в небо, на зграйку голубів. — Ми всі сидимо коло екранів.
— Так і раніше сиділи.
— Не так. Раніше було й… нормальне життя. А тепер — тільки те, що за монітором.
— Іноді воно краще за так зване нормальне. Яскравіше. І більше схоже на справжнє.
— «Дівочий закон» більше схожий на Мар’яну, ніж сама Мар’яна?
— Так, — він зітхнув. — «Дівочий закон» — це ідеальна Мар’яна на всі часи. Знаю, ти мені скажеш, людське життя — це інше, вона мала вийти заміж, подорослішати, народити дітей, і всяке таке. Але якби вона цього хотіла — це б знайшлося у грі. У грі може бути все, що завгодно. А вона не хотіла старішати, ставати офісним планктоном, ходити до стоматолога, брати довідки в дитячий садок. Вона гарна, цікава гра на двадцять чотири закінчення.
— Хто вирішує, кому бути грою, а кому — гравцем?
Він так здивувався, що навіть зупинився на якийсь час:
— Сама ж людина й вирішує. Своїм життям. Своєю системою вартостей. Я вирішив стати гравцем.
— А ти впевнений, що ти гравець? Що в тебе ніхто не грається?
Він кивнув:
— Нема сумніву, багато хто намагається. Ти, наприклад.