Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«…Я розумію, що це і є справжнє життя. Я надіялась, що згодом трохи поблякне, ба ні — з кожним днем дедалі яскравіше і яскравіше. Я існую тільки для того, щоб пам’ятати одну людину, думати про неї, шукати в мережі його фотки. Я бачу його в кожному хлопцеві, що йде по вулиці назустріч. Я вимикаю коментарі до цього поста, бо мені не треба порад. Мені треба просто виговоритися…»

Арсен стис у кулаках провід з USB-портом. Заплющив очі. Велика Червона Кнопка, зайва фантазія забере на себе зайвий ресурс…

«Так».

Він розпався, розмножився й зібрався знову, мов головоломка. Він був у Мар’яниному щоденнику — всередині. Це не був щоденник мертвої людини — такі він визначав з першого погляду. Мережеві щоденники мерців інакші. Арсен намагався розмовляти з мертвими, у нього вистачило нерозсудливості, і мертві навіть іноді відповідали на сторінках своїх щоденників. Та то не були гості з того світу — просто вітер, що бродить по порожніх кімнатах. Відгомін, луна.

А Мар’янин щоденник був щоденником живої людини. Скоріше за все, вона просто оф-лайн, подумав Арсен. Вона втекла з дому й тусується десь, «вписалася» до когось на квартиру. Вона ще повернеться…

І відразу зрозумів: ні.

«Мар’яно, — написав він під повідомленням із закритими коментарями, — де ти?»

Немає відповіді. Ледь помітне коливання — ніби подих. Ну що я роблю? Мільярди Арсенів заполонили мережу, я дивлюся зсередини на обличчя користувачів: білі, чорні, жовті, юні, старі. Бачу маму… Аню… Толіка. Бачу Максима, він підморгує. Він роздивився мене крізь картинки та рядки. Страшно уявити, що він таке. Не буду про це думати.

Мільйони користувачів. Мар’яни немає серед них. Але щоденник живий.

«Не треба мене шукати».

Звідки прийшла відповідь?!

Він обнишпорив мережу, збиваючи антивірусні програми, мов кеглі ребром долоні. Мар’яни не було в мережі. Ні за екраном комп’ютера, ні за екранчиком мобілки, ні за будь-яким іншим девайсом, — Мар’яни не було. Не було Мар’яни — людини.

Невже вона теж цифрова?!

— Я шукаю одну людину, Максиме.

— Ти шукаєш Мар’яну Чабан, — Максим сидів, закинувши ноги на стіл, збираючи на екрані ноута свій нескінченний пазл з картинок, облич, рухомих і нерухомих фрагментів.

— Так. Вона пішла з дому тиждень тому.

— Є такий факт, — Максим кивнув. — Подивись на столі, там, поряд з автоматом.

Арсен озирнувся.

Кімната з моніторами не мінялася. Щоранку прибиральниця мила підлогу, викидала використані стаканчики й заправляла нові в пластикову тубу автомата з гарячими напоями. Продукція фірми «Нові іграшки» — коробки з іграми, що заполонили ринок, — рядком стояли на столі через відсутність полиці.

Арсену впала в око нова коробка, якої він іще не бачив: «Дівочий закон». Обкладинка проста й мелодраматична: лист на вирваному із зошита аркуші потопає в калюжі крові. Арсен придивився: перші рядки листа, написаного круглим дівчачим почерком, — насилу, проте можна було розібрати: «Я розумію, що… життя. Я сподівалася, що згодом трохи поблякне, ба ні… по суті… тільки для того, щоб пам’ятати одну людину…»

Арсен впустив коробку з диском. Вона не вдержалася на столі й зісковзнула додолу, легко, майже беззвучно.

— Що? — запитав Максим, не обертаючись.

— Як ти це зробив?

— Що саме? І чому ти впевнений, що це зробив саме я?

Арсен стис кулаки. Заплющив очі. Нічого не побачив, крім круглої червоної кнопки. «Так».

У цьому будинку повно було працюючих комп’ютерів.

Він розлетівся мільйоном копій. Зібрався разом, як величезне фасеточне око. Притисся зсередини до екранів. Тисячі, десятки тисяч уже грали в «Дівочий закон», переважно дівчата. Але й жінки теж. І навіть чоловіки. Арсен побачив початок гри, і середину гри, і двадцять кінцівок з можливих двадцяти трьох. Всі ігри, запущені в мережі, в локалці, на кожному компі, склалися в єдиний світ: з «Королівського балу» можна було пройти в «Тетріс» на мобілці, і котились поїзди транспортних стратегічок, і ордами йшли варвари, біг пацюк в єлизаветинському комірці, грівся коло багаття нещасний Пантелькін, божевільний учитель з Санкт-Петербурґа: «Не треба мене шукати!»

І цього теж не треба.

«Ні». Клац тумблера. Усього два положення: вгору, вниз. От у чому велич людини: всі складні, найскладніші на землі поняття вкласти у двійковий код.

Він виявив, що стоїть коло автомата з напоями, за секунду до падіння. От давав же собі обіцянку — не йти в цифру стоячи, спершу влаштовувати своє м’ясне тільце на дивані чи в кріслі. Вчепився за віконце видачі стаканчиків, замастив пальці липким, і схотілося руки помити. Руки липкі, таке специфічне відчуття.