Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Останню афішу він приліпив до постаменту Мідного вершника. Одразу ж наступив на хиткий камінь бруківки. Підняв його, обламуючи нігті, — під каменем була схованка, де в масній ганчірці лежав багатозарядний пістолет-кулемет.

Арсен узяв його, відчуваючи вагу, холод, збройове мастило під пальцями. Як ним користуватися? Не важливо, у грі є програми, які все зроблять за тебе. Арсен підняв зброю і вперше за довгі години гонитви повернувся до свого жаху лицем…

Зрозуміло, це було проти правил. У примарному світлі старого божевільного Петербурга ні в кого не могло бути пістолета-кулемета. І коли веселий скрекіт застрибав од стіни до стіни, коли полетіли на бруківку гільзи, коли засмикалася від багатьох влучань лиховісна постать, котра ще секунду тому здавалася абсолютно непереможною, — Арсен відчув справжнє щастя. Катарсис.

Йому здавалося, що він в упор розстріляв власну смерть і тепер житиме вічно.

«Злочин і кара» стали хітом ринку через кілька днів після початку продажу. До роману Достоєвського гра мала віддалений, однак цілком відчутний стосунок.

Відчуття наростаючого жаху було таке реальне, що багато хто кидав гру, не витримавши, — і, знову ж таки, не втримавшись, повертався до гри. А хто пройшов гру до кінця — що вимагало довгих годин — не міг стримати захвату й сповіщав про це на форумах, у блоґах, у масових розсилках. Сюрпризом виявилося розмаїття кінцівок, величезний вибір сценаріїв, нескінченний лабіринт вулиць — у гру можна було гратися місяцями, де там — роками, якщо, звісно, психіка витримає.

Арсен на якийсь час забув навіть про «Королівський бал». Почуття керованого страху, почуття солодкого жаху й катарсис у фіналі, коли герой убивав власну смерть, — все це вивертало його навиворіт і тримало, наче наркотик. Приходячи до Максима в офіс, він запускав гру й сидів за нею, ні про що більше не бажаючи знати.

— Треба поговорити, — сказав Максим у середині листопада. — Я знав, що тобі сподобається… Але, по-моєму, ти зациклився на тому самому. Наче пацюк, тиснеш на важілець задоволення.

— А… що мені ще робити? — Арсен образився. — Я так зрозумів, що тестувати цю гру…

— Ти її протестував і засіяв. Ти зробив уже все, що треба. Друга гра не готова, але буде тижнів через два. Я хочу, щоб ти розвіявся.

— Тобто?

— Побережи очі. Побережи спину. Годі тобі годинами просиджувати за компом. Іди, гуляй, подивися, що у тебе в школі. Що коїться у світі. Що діється у твоїй родині…

— А що діється?!

Максим витримав паузу, потім розсміявся:

— Нічого особливого, все, як і раніше, але ти й цього не помічаєш. Та не лякайся ти так… Тиждень — офіційно — я тебе тут бачити не бажаю. Твій домашній комп я заблокую.

— Як? — Арсен розгубився.

— Ну добре, — Максим за ним спостерігав, — не тиждень, але три дні точно. Для практики. Подивись на зовнішній світ. Спробуй свої утиліти: у тебе є все… Чи не все?

Він наморщив лоба, вдаючи, що згадує:

— А, таки не все… Що ти хочеш, Арсене? Що ще ти хочеш?

— Не смикайся, чув? Я тобі не зуби лікую…

Арсен сидів у кріслі, точніше, напівлежав, бо спинку було відкинуто до межі. Права рука його була пописана маркером майже до ліктя, і фарба лоскітно всмоктувалася в шкіру. Максим сидів над ним, наче татуювальник, і тицяв стрижнем іноді досить відчутно.

— Заплющ очі. Візьми мишу. Я поставив тобі дві додаткові програми: фільтр, він має бути ввімкнений постійно. З фільтром ти можеш лізти в найтемніше підворіття, в закинутий колодязь, їхати в зону воєнних дій: він одбиватиме імовірнісні атаки й забезпечуватиме тобі максимально можливу удачливість. На межі чуда. Зрозумів?

— Ага…

— І ще одна штука, називається «Правда життя», але я її, між нами, інакше як «свинцева мерзота» не називаю. Вона дуже доскіплива, виводить масу службової інформації, до цього треба звикнути. І ще вона сповільнює сприйняття: реакція гальмується відчутно. Спробуєш — побачиш.

Арсен ковтнув слину. Іконкам уже було тісно на уявному робочому столі: Арсен серйозно міркував, чи не влаштувати інший інтерфейс, просунутий, як в Ані.

— Ти в «Королівський бал» давно ходив? — недбало запитав Максим.

— Давно.

— Квіні ледве тримається, її днями з’їдять. Однак опирається жорстко, тільки голови летять на всі боки… Ти чого валяєшся, як дохлий хом’як? Памороки забило?

— Трохи.

— Усе-таки вестибулярний апарат — твоє найслабше місце, — сказав Максим. — Це ще на стадії йогуртів було зрозуміло… Йогурт «Йорг», пам’ятаєш? Ну, як відлежишся — вставай.