Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Арсен ковтнув слину:

— Це як сказати.

— Не сталося. Мої маленькі утиліти, якими ти, до речі, майже не користуєшся… Не користуєшся ж?

— Чому? — Арсен зніяковів. — Користуюся…

Два дні тому він увімкнув програму «Чікси» й біля входу в кінотеатр познайомився з дівчиною. Вона прийшла зі своїм хлопцем. У напівпорожньому залі Арсен сів прямо за закоханими.

Ніхто не дивився кіно. У залі гигикали, обжималися й цмокались, а дівчина щораз більше напружувалася, віддалялася від свого хлопця, котрий не міг зрозуміти, що таке, й ліз її мацати. Вона відбивалася дедалі злісніше, хотіла встати й піти, але ззаду сидів Арсен. Вона залишилася.

За весь сеанс вона не обернулась ані разу. Шия її ніби заклякла.

Потім, у кав’ярні при кінотеатрі, Арсен запропонував їй пива. Вона прихильно всміхнулася. Арсен вийняв з кишені двохсотгривневу купюру. Хлопець перевів розгублений погляд з дівчини на Арсена й раптом стукнув його у вухо — дуже несподівано й боляче.

Хряснулась пляшка об стару, ще з радянських часів бетонну підлогу. Розкинула промені пивна зірка на бетоні. Запахло кисло й хмільно. Арсен згадав, що «дах» у нього вимкнено.

— Стривай, — він владно витяг перед собою руку. — Хвилину.

Дівчина раптом заверещала й зависла на своєму хлопцеві — колишньому, — тицяючи його кулачками й матюкаючись запекло, зло. Зібралися ґави, і в цій юрбі Арсен утік.

Він утік, як боягуз, але не від хлопця, котрий міг запросто роз’юшити йому носа, а від дівчини, котра в його уяві теж раптом запахла кислим пивом. Він заскочив у туалет, увімкнув функцію «Невидимість» і пішов. Дівчина, як і раніше, горлала на свого хлопця, той, остаточно розгубившись, грубо гаркав у відповідь. Арсен ішов, запхнувши руки глибоко в кишені, притиснувши підборіддя до грудей, як боксер, і думав, що утиліти утилітами, але треба й голову на в’язах мати…

— Друзяко, ти не спиш?

— Ні, — Арсен стрепенувся. — Я користуюсь утилітами. Користуюсь, — повторив упевненіше й подивився Максимові у вічі. — Гроші тягаю принаймні регулярно.

(Крім програми «Гроші» Максим, виявляється, прописав йому ще одну: ніхто навколо не дивувався й не тривожився через ці гроші; обережність не зайва.)

— Боязкий ти.

— Та перестань, Максиме. Ти вже так накерувався цим важільцем, що він стерся весь. «Боягузик, боязкий…»

Максим засміявся:

— Ростеш. Молодець. Мої маленькі утиліти використовують у фізичному, як-то кажуть, житті елементи цифрової реальності. Ти бачиш — збоїв не буває, нема побічних ефектів, безпечніше за аспірин. Щоправда, будь-яка можливість породжує відповідальність, ти швидко це зрозумів, ти розумний хлопець… А хочеш — отак?

Він повернув до Арсена свій ноутбук. Підморгнув — і раптом сягнув рукою в екран. Поверхня монітора затремтіла й пішла хвильками, немов оліїста вода. Арсен ледь не скрикнув з несподіванки; видовище було справді моторошне.

— Закінчуй фокуси!

— Це не фокуси, — ласкаво сказав Максим. — А от це що таке?

Він висмикнув руку з екрана, як із желе, і поверхня монітора негайно перестала коливатися. На долоні в Максима виявився клапоть аркуша із зошита, з криво написаним рядом символів.

— Це твій останній пароль з «Балу»? Чи передостанній?

Арсен придивився.

— Останній…

Пароль був — nhfltcrfywsz, «традесканція». У Арсена в дитячому садку стояла на підвіконні така рослина… А може, й не зовсім така. Але слово запам’яталося. Добра пам’ять була в п’ятирічного малюка.

Максим зім’яв папірець:

— Поміняй пароль.

Арсен опустив очі.