Карапузів везу я.
Загорну їх в пелюшки —
Будуть з них лялечки!
А й справді. Коли карапузи виростуть і так наїдяться, що черевця в них мало не луснуть, тоді нянечки загортають їх у пелюшки. Дитинку, яка спить у пелюшках, звуть «лялечка». На них уже ніхто не покрикує, бо лялечки міцно сплять у спочивальні й не прокидаються, аж поки стануть мурашками. А це справді славний день. Як тільки прийде їх час, лялечки прокушують пелюшки, вилазять назовні — і вони вже великі мурашки.
Отак воно є!
ОЙ ЛЕЛЕ! У НАС МАЛО МОЛОКА
Це справді була чудова робота. І Ферді подобалась.
— Я б допоміг вам, — шепнув Ферда, коли відчув, що вже може рухатись. Він без сторонньої допомоги сів, бо вже мав досить сили, і йому хотілося взятися до якоїсь роботи.
— То ходи допомагай! — зраділи нянечки.
І Ферда пішов (хоч голова в нього була ще перев’язана й він був схожий на турка в тюрбані) і почав переносити немовлят.
— Похолоднішало, — похитували головами турботливі нянечки. — Треба перенести малят у теплішу кімнату.
Добре. В мурашнику таке робиться. Й Ферда заходився допомагати переносити мурашенят з холодніших комірок до тепліших. Коли ж надворі починало припікати сонечко й у теплій кімнаті стало задушно, Ферда виносив дітей у холодок.
Як добре, що мене набили, подумав він. Інакше б я ніколи сюди не прийшов і не побачив цього. А це ж так цікаво.
— Знаєте що? — Ферда показав на гурт немовлят. — Цих діток доглядатиму я.
Це чудово. Тепер тут будуть дітки, про яких Ферда піклуватиметься сам.
Та ось немовлята почали крутити головами.
— Фердо, ворушись, твої діти голодні! — крикнули нянечки, й Ферда швидко підсунув дитинчатам пляшки з молоком.
Та, на жаль, на всіх не вистачило.
— От було б добре, якби ми могли давати їм більше молока! — зітхнули нянечки.
— Я принесу! — запропонував Ферда. І вже скочив до дверей.
— Не біжи нікуди, Фердо, в нас не вистачає корів, а тому не вистачає й молока!
Але Ферда таки вибіг за двері.
— Гей, Фердо, не біжи, немає корів!
Ферда біг далі.
— Фердо-о-о... — чулося за ним. — Коро-о-ови-и-и...
А Ферда біг...
— Знаю я, — бубонів він. — Немає, але будуть!