Настя. Добре то добре, але якщо він буде так гроші роздавати, зараз і в нас скільки старців розвелось, то що ж тобі в нього залишиться.
Наташа. Щось та залишиться.
Настя. Не так вже й багато.
Наташа. Зате душа буде в нього чиста.
Настя. А за душею як у латиша, ні шиша
Наташа. Не узнаю я тебе, Настю, коли ти поїхала до міста.
Настя. Бо життя побачила таким як воно є. І дечого зрозуміла.
Наташа. Що ж ти зрозуміла?
Настя. Що гроші всьому голова.
Наташа. А кохання?
Настя. Це вигадка людей, у яких нема за душою ні гроша і, які не хочуть заробити гроші.
Наташа. Це звучить цинічно.
Настя. Це життя. Зі мною в гуртожитку жила одна дівчина з села. Надоїло їй по гуртожитках вештаться і вона найшла собі дідка сімидесяти років і одружилася з ним.
Наташа. Який жах.
Настя. Який же тут жах. У дідка була трьохкімнатна квартира в центрі міста.
Наташа. Але ж як можна жити з таким дідуганом? Що може бути у них спільного?
Настя. Спільна у них була квартира, а жили вони разом зовсім не довго. Через півроку з дідусем стався серцевий напад і вона стала хазяйкою шикарної трьохкімнатної квартири.
Наташа. Але ж це не зовсім чесно.
Настя. Твої погляди застаріли. В селі ще з ними можна прожити, а от в місті ні. Між іншим, а в тебе було що-небудь з Льошою?
Наташа. Що ти маєш на увазі?
Настя. Я питаю, чи займалась ти любов’ю з Льошкою?
Наташа. Ні. Як можна робити це до весілля? Та ми й бачились з ним всього декілька разів.
Настя. Навпаки. Як можна виходити заміж не пізнавши досконально один одного.
Наташа. Навіщо це?
Настя. А раптом у вас фізіологія не підійде.
Наташа. Якщо між людьми існує справжнє кохання, то ніяка фізіологія тут не стане на заваді.
Настя. Ти мене дивуєш.
Наташа. Ти мене теж.
(Дзвонить телефон, Наташа хапає мобілку).
Наташа. Алло, алло… Це ти Льоша?.. Чому в тебе такий голос? Ти захворів?.. Я зараз роблю зачіску, скоро закінчу, а потім буду одягатись… А ти, коли будеш виїзжати… Уже виїзжаєте. Хорошо. Ти ж тільки не забудь обручки і букет… Добре. Я чекаю тебе… Цілую. (Положила мобілку). Вони їдут. Ти скоро закінчеш?