Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тоді Береніс запитала його про красу. Стільки людей поклоняються їй у всіх її проявах і стають воістину її рабами.

Гуру відповів:

— Навіть у найниціших потягах закладена частка боже­ственної любові. На санскриті Бога іноді називають Харі, що значить — Той, хто притягає до Себе все суще. Тільки Він гідний притягати до себе людські серця. Справді, хто може принадити душу? Тільки Він. Коли ти бачиш людину, яку приваблює вродливе обличчя, — невже ти думаєш, що це жменька певним чином поєднаних молекул насправді приваблює? Аж ніяк! За цими частками матерії має бути — і є — прихована гра божественного впливу і божественної любові. Невіглас і не здогадується про це, але, свідомо чи несвідомо, його притягує вона і лише вона. Отже, навіть найниціші потяги породжуються Самим Богом. «Жодна жінка, о коханий, не любила свого чоловіка заради нього самого, але заради Атмана, заради Бога, що знаходиться в ньому». Бог — це великий магніт, а ми всі — наче металеві стружки, і всіх нас постійно тягне до нього, і всі ми прагнемо дотягтися до нього — побачити лик Брахмана, відбитий у всіх формах і візерунках. Ми думаємо, що поклоняємося красі, але насправді — ми по­клоняємося лику Брахмана, що сяє крізь неї. У глибині всього — сутність.

І далі:

— Раджі-йогін знає, що вся природа спрямована на те, щоб душа набула досвіду, а результат будь-якого досвіду душі — усвідомлення своєї нетотожності природі. Людська душа повинна зрозуміти й відчути, що вона споконвіку була духом, а не матерією, і що її поєднання з матерією лише тимчасове. Раджа-йогін навчається зреченню через найрішучіше зречення: він насамперед повинен зрозуміти, що вся видима й відчутна природа — лише ілюзія. Він повинен зрозуміти, що будь-який прояв сили в природі породжується не самою природою, а духом. Він повинен від самого початку засвоїти, що все знання і будь-який досвід походять від душі, а не від природи, і тому повинен насамперед силою раціонального переконання порвати всі узи, що поєднують його з природою.

Але із усіх видів зречення найприроднішим є те, якому вчить Бхакті-йога. Тут немає ніякого насильства, не потрібно ні від чого себе відривати, ні з чим не потрібно насильно розставатися. Зречення Бхакті — легке, плавне, непомітне і так само природне, як усе, що нас оточує. Людина любить своє місто, потім починає любити свою країну, любов до міста відмирає легко і природно. Людина навчається любити увесь світ, і тоді її любов до своєї країни, її фанатичний патріотизм відмирає безболісно, сам собою, без будь-якого насильства. Людина неосвічена надто любить чуттєві насолоди, але чим більш культурною й освіченою вона стає, тим більше вона починає любити інтелектуальні насолоди і все менше — насолоди чуттєві.

Задля зречення, необхідного для досягнення Бхакті, не потрібно нічого вбивати в собі, воно приходить так само природно, як природно поруч із сильним світлом поступово тьмяніє слабший, доки зовсім не зникне. Так і любов до чуттєвих і інтелектуальних задоволень тьмяніє і потрапляє в тінь любові до Самого Бога. Ця любов до Бога все росте й набуває форми Парабхакті, або вищого поклоніння. І тоді зникають форми, втрачають сенс ритуали, стають непотрібними книжки, образи, храми, церкви, релігії й секти, країни й національності — усі ці дрібні обмеження, усі окови понять і умовностей відпадають самі в того, хто пізнає цю любов до Бога. Ніщо більше не зв’язує його і не обмежує його волі. Так корабель, що наблизився до магнітної гори, раптом розсипається на частини — усі його залізні гвинти й скріпи магніт притягає й витягає з їхніх гнізд, дошки розпадаються і вільні пливуть по воді. Так само і божест­венна благодать знімає всі гвинти і скріпи з душі, і вона стає вільною. У такому зреченні, що допомагає відданості, немає ні жорстокості, ні боротьби, ні придушення чи пригнічення. Бхакті-йогіну не потрібно пригнічувати жодного зі своїх почуттів, він лише прагне посилити їх і спрямувати до Бога.

Лише відкинувши цей позірний, ілюзорний світ, і на­вчившись у всьому бачити Бога, можна знайти істинне щастя. Користуйся, чим хочеш, але обожнюй все. Не прив’язуйся ні до чого. Люби Бога у всьому. Так ти знайдеш шлях, що відповідає християнському принципу: «Шукайте ж найперш Царства Божого».

Бог живе в серці кожної живої істоти. Він знову й знову повертає їх на колесі своєї Майї. Лиш в Ньому шукай собі притулок. Його благодаттю знайдеш ти вищий спокій — і стан, непідвладний ніяким змінам.

Коли після закінчення певного циклу, або кальпи, все­світ розпадеться, він перейде у фазу потенції — у стан насіння — і чекатиме нового творення. Фазу існування Шрі Крішна називає «день Брахми», а фазу потенції — «ніч Брахми». Істоти, що населяють світ і підпорядковані цим циклам, то відроджуються, то знову зазнають розпаду разом зі зміною космічного дня й ночі. Цей розпад, однак, не означає «повернення до Бога». Істота просто повертається під владу Брахмана, що послав її у світ, і перебуває там у не проявленому стані доти, поки не настане час для її нового втілення.

Індуїзм приймає віру в численні втілення Бога, у тому числі — Крішну, Будду й Христа, і передбачає, що буде ще чимало інших.

І, нарешті, настав день, коли Береніс почула останні слова від гуру. Бо він знав, що її кличуть і вона має покинути його.

— Отже, я навчив тебе мудрості, яка є таємниця таємниць, — сказав він. — Обміркуй її ретельно. А потім дій, як вважаєш за найкраще. Адже, як каже Брахман, той, хто звільнився від омани і пізнав мене як найвищу Реальність, знає все, що можна пізнати. І тому він поклоняється мені усім серцем. Це найсвященніша з усіх істин, яких я тебе навчив. Хто усвідомив її, той став істинно мудрим. І мета його життя досягнута.

Розділ 79

Наступний рік Береніс із матір’ю провели, подорожуючи Індією, — вони хотіли якомога більше побачити і пізнати цю незвичайну країну. Хоча Береніс присвятила чотири роки вивченню індуської філософії, вона встигла також достатньо познайомитися з тим, як живуть тут люди, щоб зрозуміти, що народ тут обдурений і обездолений, і їй хотілося якомога більше дізнатися про цей народ до повернення додому.

Поступово Береніс із матір’ю побували в Джайпурі, Конпурі, Пешаварі, Лахорі, Равалпинді, Амрітсарі, Непалі, Нью-Делі, Калькутті, Мадрасі і навіть досягли південної границі Тибету. І що далі вони проникали в глиб Індії, то більше вражала Береніс жахлива бідність і жалюгідний стан мільйонів людей, що населяють цю чудернацьку країну. Береніс була здивована: як сталося, що в країні, що породила таку благородну й глибоку релігійну філософію, виникла і зберігається понині настільки принизлива, жорстока система соціального гніту, де одиниці ведуть королівське життя, тоді як мільйони невтомно працюють, не заробляючи навіть на хліб. Цей різкий контраст, що руйнував усі ілюзії, Береніс ніяк не могла збагнути.

Вона бачила вулиці й дороги, уздовж яких сиділи на землі брудні, обірвані, напівголі люди, з очима, повними розпачу. Деякі просили милостиню для мандрівних святих людей, учнями яких вони були. У деяких місцях жителі дійшли до останньої межі духовного й фізичного зубожіння. В одному селі майже всі мешканці села стали жертвою чуми, але ніхто не прийшов їм на допомогу, залишивши їх помирати. У багатьох сільцях звичайним явищем було те, що у невеличкому приміщенні тулилося по тридцять людей, що, звісно, тягло за собою хвороби і голод. Однак, якщо в їхніх житлах пробивали вікна чи якісь отвори, вони знову їх зашпаровували.

Найстрашнішим суспільним злом видався Береніс жахливий звичай видавати заміж маленьких дівчат. У результаті такого звичаю більшість цих дітей-жінок Індії дійшли до такого фізичного й розумового стану, що ні про яке фізичне здоров’я не йшлося, і їхня рання смерть була для них радше порятунком, ніж нещастям.

Трагічне становище «недоторканних» змусило Береніс зацікавитися походженням цього поняття. Їй розповіли, що коли світлошкірі предки сучасних індусів уперше прийшли до Індії, її населяли темніші і грубіші рисами дравіди, будівники величних храмів на півдні країни. І жерці прибульців зажадали, щоб їхня кров не змішувалася з кров’ю тубільців. Вони оголосили, що дравіди є нечистими, отже, «недоторканними». Тож саме расова ненависть поклала початок «недоторканності».

Але, як розповіли Береніс, Ганді одного разу сказав:

«Недоторканність в Індії, попри весь опір, швидко відмирає. Вона значно зашкодила індійському народові. Адже з “недоторканними” поводяться гірше, ніж з тваринами. Сама їхня тінь нібито опоганює ім’я Бога. Я засуджую недоторканність не менше, ба навіть більше, ніж я засуджую нав’язані нам британські методи керування країною. Існування недоторканних видається мені ще нестерпнішим, ніж британське панування. Якщо індуїзм наполягає на збереженні каст недоторканних, тоді індуїзм мертвий і його більше нема».

Одначе Береніс неодноразово бачила молодих «недоторканних» матерів з малесенькими, кволими дітьми, що завжди тримались на відстані і зі смутком і розпачем дивилися на неї, поки вона розмовляла з якимсь індуським проповідником. І вона не могла не помітити, що деякі з них мали дуже кмітливий вираз обличчя. Одна чи дві з них ви­глядали так, як виглядали б гарненькі, розумні американські дівчата, якби вони були закинуті, ізольовані від усього на­вколишнього світу й приречені на життя в бруді й убогості, як їхні індійські сестри. Утім, вона чула, що п’ять мільйонів «недоторканних» позбулися цього прокляття, прийнявши християнство.

Врешті, Береніс довелося бачити стільки жалюгідних, нещасних дітей — ці маленькі виснажені істоти, доведені недо­їданням і хворобами до такого стану, що їм уже ніщо не поверне здоров’я. Серце Береніс розривалося від жалості, і раптом їй згадалися запевнення гуру, що божество, Брахман — є все суще і блаженство. Якщо це так, то де ж Він? Ця думка не відпускала Береніс, поки не стала нестерпною, і тоді раптом з’явилася інша думка: потрібно боротися з убогістю й вимиранням цього народу і врятувати його. Хіба не всюдисущий Бог звертається до неї і направляє її, щоб вона прийшла на допомогу цій ранній формі Його самого, доки вона не перетвориться і доки добро не прийде на зміну злу? Береніс усім серцем хотіла цього.

Нарешті, настав час, коли Береніс і її мати, вражені й змучені нескінченним видовищем нещасть і вбогості, вирішили, що їм слід повертатися до Америки, де вони матимуть час і спокій, аби обдумати все побачене і те, як вони можуть допомогти зменшенню кількості нещасних.

І от одного ясного, теплого жовтневого дня вони повернулися додому на пароплаві «Голівел», що йшов прямо з Лісабона до нижньої гавані Нью-Йорка, а далі по річці Гудзон до причалу на Двадцять третій вулиці. Поки пароплав повільно рухався вздовж берега, дивлячись на знайомі силуети нью-йоркських хмарочосів, Береніс думала про разючий контраст з Індією. Тут чисті вулиці, чудові багатоповерхові будинки, могутність, багатство, найвишуканіший комфорт, ситі, добре одягнені люди. Береніс відчувала, що змінилася, але в чому полягала ця зміна, вона ще й сама не розуміла. Вона бачила голод у найжахливішому прояві — і не могла цього забути. Не могла вона забути й вирази деяких облич, особливо дитячих. Що тут можна зробити, і чи можна?

Одначе ось її країна, її батьківщина, яку вона любить найбільше на світі. І серце Береніс почало битися швидше від ви­гляду звичайнісіньких речей: наприклад, безкінечних реклам, що вихваляють гігантськими різнобарвними літерами те, що насправді часто нічого не варте; крики хлопчиків, що розносять газети; пронизливі гудки таксі, автомобілів, вантажівок; і пихатий вигляд пересічного американського обивателя, за яким часто нічого нема.

Береніс і її мати вирішили зупинитися, принаймні на кілька тижнів, у готелі «Плаза», і після проходження митниці, сіли у таксі з радісним відчуттям, що вони нарешті вдома. Першим бажанням Береніс, тільки-но вони влаштувалися в номері, було подзвонити докторові Джеймсу. Їй не терпілося поговорити з ним про Ковпервуда, про себе, про Індію і багато іншого стосовно як минулого, так і майбутнього. Вони зустрілися в кабінеті Джеймса, у його будинку на Вісімнадцятій вулиці в західній частині міста. Береніс була дуже розчулена теплим і сердечним прийомом доктора Джеймса і його великим інтересом до всього, що вона розповідала йому про свої подорожі і враження.

Водночас доктор Джеймс розумів, що Береніс цікавить доля спадщини Ковпервуда. І хоча йому було неприємно згадувати про те, як кепсько повели справу виконувачі духівниці Ковпервуда, він вважав своїм обов’язком докладно розповісти Береніс про все, що сталося в її відсутність. Насамперед, він повідомив їй про смерть Ейлін кілька місяців тому. Береніс була вражена, адже вона завжди думала, що саме Ейлін виконає волю Ковпервуда стосовно його спадщини. Вона негайно згадала про лікарню, заснування якої було одним із найщиріших бажань Ковпервуда.

— А що з лікарнею, яку він збирався побудувати в Бронксі? — запитала вона.

— Ах, лікарня, — відповів Джеймс. — Цей задум так і не здійснився. Занадто багато юридично обізнаних стерв’ятників накинулося на спадщину Френка одразу після його смерті. З усіх боків посипалися позови, зустрічні позови, вимоги про відмову в праві викупу заставних; навіть склад виконувачів духівниці й той був опротестований. Акції на чотири з половиною мільйони доларів були визнані знеціненими. Довелося виплачувати відсотки за заставними, покривати всілякі судові витрати, росли гори рахунків, доки врешті лишилася десята частина від усього багатства.