Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він стояв самотньо — ближче ніж на тридцять футів навколо не було жодного пам’ятника, — північна подоба давньогрецького храму. Чотири витончені колони, близькі до іонічних за стилем, утворювали портик і підтримували правильний трикутник фронтону, без будь-яких прикрас чи релігійних символів. Над дверима, що ведуть у склеп, було ім’я, виведене великими чіткими прямокутними буквами: Френк Алджернон Ковпервуд. На трьох широких гранітних плитах лежали гори квітів, а масивні подвійні бронзові двері були розкриті навстіж чекаючи на іменитого небіжчика. Кожний, хто бачив цей мавзолей уперше, не міг не відчувати, що це визначний мистецький витвір, так він вирізнявся своїм суворим і величним спокоєм серед усього довкілля.

Коли склеп стало повністю видно з вікна карети, Ейлін знову і востаннє оцінила силу і вміння її чоловіка справляти враження на оточуючих. Але, навіть думаючи про це, вона заплющила очі, щоб не бачити цієї гробниці, і спробувала уявити собі Ковпервуда таким, яким вона добре запам’ятала його, коли він стояв перед нею, повний життя, впевнений у собі. Її карета зупинилася, чекаючи, поки катафалк під’їхав до дверей склепу; потім важку бронзову труну підняли і по­ставили серед квітів, перед кафедрою священика. Після цього всі вийшли з карет і пройшли на майданчик перед склепом, де був натягнутий широкий полотняний тент, під яким на них чекали лави й стільці.

В одній із карет поруч із доктором Джеймсом мовчки сиділа Береніс, спрямувавши нерухомий погляд на склеп, який мав назавжди сховати від неї її коханого. Сліз не було: вона не могла плакати і не плакатиме. Навіщо сперечатися з лавиною, що відняла в неї те, що було сенсом її життя? У всякому разі так вона відчувала і переживала все це. Вона знову й знову повторювала про себе одне слово: «Терпи! Терпи! Терпи!»

Коли всі друзі і родичі сіли, священик єпископальної церк­ви преподобний Гейворд Креншо зайняв своє місце на кафедрі; почекавши кілька хвилин, поки не стало зо­всім тихо, він почав говорити, і слова його були простими і вагомими:

«Я воскресіння і життя, каже Господь; хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не вмре.

Я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадеться, і з тіла свойого я Бога побачу; сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі.

Ми не принесли в світ нічого, то нічого не можемо й винести. Господь дав, і Господь узяв; хай буде ім’я Господа благословенне.

Ось відміряв долонею Ти мої дні, а мій вік як ніщо проти Тебе, і тільки марнота сама кожна людина жива!

У темноті лиш ходить людина, клопочеться тільки про марне: громадить вона, та не знає, хто звозити буде оте!

А тепер на що я маю надіятись, Господи? Надія моя на Тебе вона!

Ти караєш людину докорами за беззаконня. Ти знищив, як міль, привабність її, кожна людина направду марнота!

Господи, пристановищем нашим Ти був з роду в рід!

Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то від віку й до віку Ти Бог!

Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш: Вернітеся, людські сини!

Бо в очах Твоїх тисяча літ, немов день той учорашній, який проминув, й як сторожа нічна.

Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, вони, як трава, що минає, уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне та сохне!

Бо від гніву Твого ми гинемо, і пересердям Твоїм перестрашені.

Ти наші провини поклав перед Себе, гріхи ж нашої молодості на світло Свого лиця!

Бо всі наші дні промайнули у гніві Твоїм, скінчили літа ми свої, як зітхання.

Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах вісімдесят літ, і гордощі їхні страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо.

Хто відає силу гніву Твого? А Твоє пересердя як страх перед Тобою!

Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре![6]

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові,

і нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.

Носії підняли труну, внесли її в склеп і помістили в саркофаг; священик став на коліна і почав молитися. Ейлін відмовилася ввійти до склепу, а тому й усі залишилися зовні. Невдовзі священик вийшов, важкі бронзові двері зачинили, і церемонію похорону Френка Алджернона Ковпервуда було закінчено.

Священик підійшов до Ейлін, щоб сказати кілька слів утіхи; друзі й родичі почали роз’їжджатися, і скоро місце навколо гробниці спорожніло. Тільки доктор Джеймс і Береніс затрималися в тіні крислатої берези, оскільки Береніс не хотілося йти разом з усіма, а потім повільно стали спускатися звивистою стежкою. Пройшовши близько сотні кроків, Береніс озирнулася, щоб ще раз подивитися на місце останнього заспокоєння свого коханого, — склеп стояв високий, гордовитий у своїй незнаності: звідти, де вони стояли, ім’я вже не було видне. Високий, гордовитий — і однак невеличкий під прихистком величезних в’язів, що росли довкола нього.

Розділ 73

Після хвороби й смерті Ковпервуда Береніс ніяк не могла заспокоїтися, і тому вирішила перебратися у свій будинок на Парк-авеню, який був зачинений увесь час, поки вона жила в Англії. Тепер, коли її майбутнє стало таким непевним, цей будинок буде їй притулком, принаймні тимчасово, де вона зможе сховатися від представників преси. Доктор Джеймс погодився з її рішенням, адже так йому буде легше говорити, що вона кудись поїхала, і йому нічого не відомо про її нинішнє місцезнаходження. Ця хитрість з часом себе виправдала: після того як він кілька раз відповів, що йому відомо не більше, ніж повідомлялося в газетах, його перестали розпитувати.

Однак час від часу в пресі почали не тільки згадувати про зникнення Береніс, але висловлювати здогадки щодо її можливого місцеперебування. Чи не повернулася вона до Лондона? Лондонські газети спробували з’ясувати, може, вона знаходиться у Прайорс-Коув, але там розшукали лише її мати, яка заявила, що нічого не знає про плани дочки й репортерам доведеться почекати, поки вона не отримає якусь інформацію. Цю відповідь підказала сама Береніс у телеграмі, в якій просила мати поки нікому нічого не говорити про неї.

І хоч те, що вона зуміла перехитрити репортерів, принесло Береніс деяке задоволення, але в її власному домі вона лишилася зовсім самотньою, і майже всі вечори проводила за читанням. Та одного разу в «Нью-Йорк сандей» вона натрапила на статтю, повністю присвячену їй і її стосункам з Ковпервудом, яка її страшенно обурила. Хоча автор і називав її просто підопічною Ковпервуда, увесь тон статті був такий, щоб у читача створилося враження, що Береніс — спритна авантюристка, яка скористалася своєю красою, аби якомога краще забезпечити себе й одержати доступ до світських розваг. Таке тлумачення її почуттів і вчинків розгнівало, але й боляче вразило Береніс. Сама вона бачила себе зовсім інакше. Адже її завжди вабила краса життя і ті творчі прояви, що дозволяли розширити її сприйняття. Однак тепер, як вона розуміла, подібні статті повторюватимуться, ба більше — передруковуватимуться в інших газетах, і не тільки в Америці, але й за кордоном. Було очевидно, що її хочуть перетворити на романтичну героїню якоїсь драми.

[6] Переклад віршів зі Святого Письма І. Огієнка. — Прим. пер.