Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Суди! Суди! Суди!

Так минуло п’ять років, і врешті-решт все, що колись належало Френку Ковпервуду, включаючи нерухомість, було продано з аукціону за три мільйони шістсот десять тисяч сто п’ятдесят доларів!

Розділ 75

П’ять років поневірянь джунглями судочинства між адвокатами, корпораціями, судами й суддями залишили в Ейлін болісне відчуття повної безнадійності будь-яких кроків. Фактично, зміст і результат всіх цих років і всіх зусиль — самотність, відсутність справжніх друзів, поразка у всіх судових процесах, і врешті усвідомлення, що мрія про велич, яку символізував їхній будинок, розчинилася, наче дим. Від її частини спадку лишилося тільки вісімсот тисяч доларів, що належали особисто їй, та третя частина особистої власності, яку вона одержала після передачі судовому виконавцеві Каннінгхему особняка, картинної галереї і всього іншого після сплати боргів. Судочинство, корпорації, судові виконавці, немов зграя голодних вовків, переслідували її, доки не вигнали з власного будинку, який мали продати з аукціону чужим людям.

І не встигла Ейлін переїхати на квартиру, яку вона обрала для себе на Медісон-авеню, як будинок наповнили агенти аукціоністів, що клеїли на речі свої ярлики з номерами за каталогом. Під’їхали фургони за картинами, щоб відвезти всі триста полотен до галереї Вільного мистецтва, на Двадцять третю вулицю. З’явилися колекціонери, що ходили по кімнатах, розглядаючи й оцінюючи речі. Ейлін, хвора, пригнічена, змушена була вислуховувати пояснення Каннінгхема про його обов’язок зробити повну інвентаризацію будинку й галереї й представити опис суду.

І вже в газетах з’явилися повідомлення, що починаючи з середи наступного тижня три дні й вечори триватиме розпродаж меблів, бронзи, скульптур, панно й інших творів мистецтва, а також великої бібліотеки. Місце розпродажу: П’ята авеню, 864. Аукціоніст: Дж. Л. Донаг’ю.

Серед обурливого безладдя Ейлін блукала, збираючи свої особисті речі, що їх деякі вірні слуги перевезли до нової квартири.

Інтерес і цікавість публіки до майна Ковпервуда зростав щодня, і попит на запрошення був такий великий, що аукціоністи були не в змозі задовольнити всіх. Ціна вхідного квитка як для огляду речей і творів мистецтва, так і на самий розпродаж була встановлена в один долар, але це не зупинило цікавих.

У день розпродажу аудиторія галереї Вільного мистецтва була забита вщент. Поява деяких шедеврів на столі аукціонника зустрічали оплесками. З іншого боку, в будинку Ковпервуда ускладнення зростали. У каталозі предметів, що підлягають розпродажу, значилося більш тисячі трьохсот назв. І коли прийшов день аукціону, автомобілі, таксі й карети вишикувалися суцільною стіною вздовж тротуарів П’ятої авеню й Шістдесят восьмої вулиці, допоки продовжувався розпродаж. Тут були колекціонери з мільйонними статками, відомі художники, знамениті світські дами, чиї авто ніколи не зупинялися біля цих дверей раніше, — тепер усі хотіли потрапити сюди, щоб ухопити якусь рідкісну річ, що належала Ейлін або Френку Ковпервуду.

Його золоте ліжко, на якому колись спав бельгійський король і яке Френк придбав за вісімдесят тисяч доларів; ванна рожевого мармуру з туалетної кімнати Ейлін, що коштувала п’ятдесят тисяч доларів; казкові шовкові килими, вивезені з ардебільської мечеті; вироби з бронзи, червоні африканські вази, кушетки із золоченими спинками в стилі Людовика XІV; канделябри — також у стилі Людовика XІV — з гірського кришталю з аметистовими й топазовими підвісками; витончена порцеляна, скло, срібло і різні дріб’язки — камеї, кільця, шпильки, намиста, дорогоцінні камені.

З кімнати до кімнати слідом за гучним голосом аукціоніста, що віддавався луною у високих кімнатах, переходили юрби чужих, цікавих людей. На їхніх очах скульптура Родена «Амур і Психея» була продана дилерові за п’ятдесят одну тисячу доларів. Хтось піднімав ціну вже до тисячі шістсот доларів за полотно Ботічеллі, але програв, коли хтось вигукнув: «Тисяча сімсот!» Якась гладка, поважна жінка в червоному весь час намагалася триматися ближче до аукціоніста і чомусь давала за будь-яку річ триста дев’яносто доларів — не більше й не менше. А коли натовп кинувся за аукціоністом до зимового саду, аби глянути на статую роботи Родена, той закричав: «Не притулятися до пальм!»

Поки йшов розпродаж, взад і вперед по П’ятій авеню двічі чи тричі повільно проїхала двомісна карета, у якій сиділа самотня жінка. Вона дивилася на автомобілі й коляски, що під’їжджали до будинку Ковпервудів, на чоловіків і жінок, що юрбилися біля під’їзду. Це видовище надто багато означало для неї: це був кінець її боротьби, останнє прощання з колишніми честолюбними мріями. Двадцять три роки тому вона була однією з найкрасивіших жінок Америки. Вона й досі зберегла частку свого колишнього духу й сили. Так, їй довелося скоритися, але вона ще не почувала себе зломленою, — ще ні. Місіс Френк Алджернон Ковпервуд не була присутня на аукціоні. Але вона бачила, як покупці виносили з будинку самі улюблені її речі, і часом до неї доносилися вигуки аукціоніста: «Хто більше? Хто більше? Хто більше?» Врешті вона вирішила, що більше не зможе терпіти і наказала кучеру їхати назад, на Медісон-авеню.

Через півгодини Ейлін мовчки стояла в себе в спальні, бажаючи лише одного — тиші. Усе зникло, немов чаклун­ською силою, за один день. Відтепер вона лишилася сама. Ковпервуд більше не повернеться, навіть якби він сам цього захотів.

Через рік вона знову захворіла на пневмонію і — залишила цей світ. Перед смертю вона написала докторові Джеймсу:

«Я Вас дуже прошу, подбайте, щоб мене поховали в склепі, поруч із чоловіком, як він того хотів. Вибачте мені, будь ласка, мою неввічливість у минулому. Усе це через страждання, які я не маю сил описати».

І доктор Джеймс, складаючи лист і роздумуючи про непередбачуваність життя, сказав собі: «Так, Ейлін, неодмінно».

Розділ 76

Упродовж цього періоду, що завершився розпорошенням багатства Ковпервуда і смертю Ейлін, Береніс поступово, але невідворотно ставала на свій шлях. Вона відчувала, що треба пристосуватися до суспільства і життя у будь-якій формі, за умови, як вона розмірковувала подеколи, що вона зможе розвинути себе духовно й інтелектуально так, щоб повністю звільнитися від матеріалістичного підходу Заходу, який визнає гроші й розкіш своїм єдиним богом. Спочатку в неї виникло бажання змінити погляди на життя під впливом горя, що оволоділо нею після смерті Ковпервуда і ледь не занапастило її життя. Потім випадково, чи принаймні так їй здалося, вона натрапила на маленьку книжечку під назвою «Бхаґавад-Ґіта», в якій, мабуть, зібрані й підсумовані тисячоліття релігійної думки Сходу.

Повторюючи про себе ці прадавні пісні, Береніс почала задавати собі питання, чи може вона бути тією однією людиною, що здатна пізнати таємницю життя? Така мета варта зусиль, і вона вирішила спробувати.

Але перш ніж відправитися до Індії, щоб розпочати на­вчання, Береніс поїхала до Англії за матір’ю, яку вона хотіла взяти з собою. І вже через кілька годин після її приїзду до Прайорс-Коув до них завітав лорд Стейн. Коли Береніс сказала про своє рішення поїхати до Індії і серйозно зайнятися індуською філософією, Стейн, хоч і зацікавився, був водночас шокований. Він багато чув про цю країну від англійців, що їздили туди в урядових або інших справах, і, згадавши зараз їх розповіді, сказав, що, на його думку, Індія — не місце для молодої гарної жінки.

Стейн уже добре розумів, що Ковпервуд був для неї не просто опікуном і що на минулому її матері є якась тінь; але він досі був закоханий у Береніс, і йому здавалося, що, не­зважаючи на її непевне становище в суспільстві, його інтелектуальне і духовне життя було б набагато щасливішим, якби поруч із ним була Береніс, супутниця з таким вільним і глибоким світоглядом. Так, справді, він був би щасливий, якби йому вдалося одружитися з жінкою, настільки чарівною і непересічною.

Але коли Береніс пояснила йому, які думки виникли в неї через кілька тижнів після смерті Ковпервуда і як вона по­ступово переконалася, що лише там, подалі від Заходу з його грубим матеріалізмом, вона зможе знайти духовну й інтелектуальну допомогу, Стейн вирішив відкласти розмову про почуття доти, доки Береніс сама не прояснить для себе всі свої суперечливі переживання й інтереси, що володіли нею тепер. Тому Стейн нічого прямо не сказав про своє почуття до неї і лише висловив надію на те, що Береніс вислухає поради його друга лорда Северенса. Адже він, як їй відомо, чудово знається на звичаях Індії й буде радий виявитися їй корисним. Береніс відповіла, що із задоволенням скористається порадами і допомогою лорда Северенса, хоча вона твердо вирішила йти до наміченої мети попри будь-які перешкоди. Як вона сама сказала:

— Щось тягне мене туди, наче магніт, і я відчуваю, що ніщо не змусить мене відхилитися від цього шляху.

— Іншими словами, Береніс, ви вірите в долю, — сказав Стейн. — Що ж, я теж вірю в неї до певної міри, але вочевидь, вам маєте силу і віру, щоб здійснити свої бажання. Ну, а все, на що я можу сподіватися, це те, що ви не забудете звернутися до мене за допомогою, яку я в змозі буду вам надати. Сподіваюся, ви писатимете мені час від часу й повідомлятимете про свої успіхи.

І Береніс обіцяла писати.

Після цієї розмови Стейн узяв на себе всі турботи, пов’язані з від’їздом Береніс і її матері до Індії. Серед іншого він забезпечив її кількома рекомендаційними листами від лорда Северенса. І оскільки спочатку Береніс вирішила їхати до Бомбея, Стейн також отримав необхідні паспорти, замовив квитки і провів їх на пароплав.

Розділ 77

Красота Бомбея ще з пароплава справила сильне враження на Береніс і її матір. До міста вела широка, поцяткована гористими острівцями протока. Ліворуч піднімалися величні будинки, а праворуч поступово піднімався облямований пальмами берег, що десь далеко переходив у гірські вершини Західних Гат.

Завдяки листу лорда Северенса до адміністрації готелю «Маджестік» мандрівниці отримали найввічливіший прийом і чудове обслуговування на увесь час їх перебування в Бомбеї, так що вони вирішили затриматися на кілька тижнів і по­знайомитися ближче із цим містом, настільки не схожим на міста Європи й Америки. І на них чекала щедра винагорода у вигляді безлічі найрізноманітніших вражень. Широкі проспекти, на яких раз по раз траплялися запряжені буйволами вози з усяким дріб’язковим товаром; людні базари з безліччю всіляких товарів, на яких можна було побачити представників ледь не всіх рас і релігій, від ясно-коричневого до чорного кольорів шкіри: афганці, сикхи, тибетці, сенегальці, багдадські євреї, японці, китайці та багато інших. Чимало з них були босі й одягнені в лахміття, худі, із впалими грудьми. Скільки бідних і убогих! Багато з них бігають упряжені в рікши по всьо­му місту повз прекрасні будинки, повз розкішні храми, повз університет, по вулицях, обсаджених пальмами — кокосовими, фініковими, пальмірськими, бетелевими, евкаліптами, на яких де-не-де видно плоди й горіхи. Одне слово, небачені тропічні пейзажі й люди викликали в Береніс і її матері по­стійний інтерес, доки вони, нарешті, не залишили Бомбей і не відправилися поїздом до Нагпура, міста, розташованого на схід від Бомбея, на шляху до Калькутти.

Вони поїхали туди за порадою лорда Северенса, що рекомендував Береніс розшукати гуру Бородандаджа, якого він назвав Руйнівником матерії й Володарем енергії. Цей гуру жив біля Нагпура, де мандрівників час від часу приймають у простому, старовинному будинку, що виходить на головну площу.