Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тож я взяв п’яничку під руку, — продовжував Шевлін, — міркуючи про те, що з людьми робить незаконне пійло, але досі не знав, звідки в нього дірки в ногах. Ми вийшли на дорогу. П’яничка все так само трусився, а я ждав, поки приїде таксі, коли ні з того ні з сього він пронизливо заверещав.

— Ось вона! Дивіться, онде вона біжить!

Я подивився, куди вказував його палець, і точно побачив, як щось вибігло на тротуар, а тоді на дорогу. Було не дуже видно, і я подумав, що то, мабуть, кіт чи собака. А тоді побачив, як на узбіччі припаркувалася автівка. Ця незрозуміла істота, схоже, неслася прямо на неї. П’яничка кричав, а я намагався розгледіти, що то було, коли дорогою пронісся великий автомобіль. Він розчавив істоту й навіть не спинився. Не встиг я дістати свисток, як за автомобілем уже і слід захолов. Мені здалося, я побачив, як істота поворухнулася, все ще впевнений, що то був кіт або пес.

— Я покладу край твоїм стражданням, — сказав я і, взявши до рук пістолета, побіг до того нещастя.

Поки я біг, автівка, що стояла на узбіччі, теж рвонула з місця. Я підбіг до істоти, яку збило те інше авто, глянув на неї...

Він зняв із колін мішок, поклав його біля себе і розв’язав.

— Ось це лежало на дорозі.

Він витягнув з мішка ляльку чи принаймні щось схоже на неї. Автомобіль переїхав її посередині тулуба, повністю його розтрощивши. В неї не було однієї ноги, а інша теліпалася на нитці. Порвана одіж вся забруднена. То була лялька, але неймовірно схожа на понівеченого карлика. Її шия звисала донизу.

МакКенн підійшов до ляльки, піднявши їй голову. Я подивився на неї і... моє серце немов спинилося... волосся стало сторч...

Тому що лице з блакитними очима, що дивилося на мене, належало Пітерсу!

І на ньому, мов найтонша вуаль, була тінь тої демонічної радості, що з’явилася на обличчі Пітерса, коли смерть торкнулась його серця!

Розділ 7

Лялька Пітерса

Шевлін спостерігав за моєю реакцією, вочевидь задоволений тим, яке враження справила на мене лялька.

— Моторошна штука, еге ж? — сказав він. — Дохтор всьо розуміє. Я ж казав, що йому не бракує клепки! — він посадив ляльку собі на коліна і дуже скидався на червонощокого черевомовця зі зловорожою лялькою в руках. — Я б навіть не здивувався, якби почув диявольський сміх із цієї вишкіреної пащеки.

— Кажу вам, дохторе Ловелл, — продовжував Шевлін, — я трохи постояв над нею, а тоді підняв із землі.

«Ех, Тіме Шевлін, якби ти знав, що то не просто лялька», — сказав я про себе.

— Я обернувся до п’янички. Він стояв там, де я його залишив. Коли я підійшов до нього, він запитав:

— Ну що, хіба не лялька, скажете? Ха! Я ж казав, що це лялька! Ха! Це вона! — запевнював він, поглядаючи на те, що я тримав у руці. На те я відповів:

— Юначе, друже мій, щось тут не те. Вам краще піти зі мною до відділка. Розкажете лейтенантові все, що ви тільки-но розказали мені, і покажете йому свої рани. — На що п’яничка відповів:

— Добре, але тримайте цю штуку подалі від мене.

— Тож ми рушили до відділка. Там сидів лейтенант, сержант і ще кілька поліцейських. Я підійшов до лейтенанта і поклав йому на стіл ляльку.

— Що це? — спитав він, вишкірившись. — Ще одне викрадення?

— Покажи йому свої ноги, — сказав я п’яничці.

— Тільки якщо вони дуже гарні, — засміялася ця тупоголова мавпа.

Але п’яничка закотив штани і спустив носки, щоб показати їм.

— Якого біса? Хто це зробив? — сказав лейтенант, зірвавшись з місця.

— Лялька, — сказав п’яничка.

Лейтенант глянув на нього і, здивовано кліпаючи, опустився назад у крісло. І я розказав йому про крики, пригоду п’янички і про те, що бачив сам. Сержант та інші хлопці зайшлися сміхом, а лейтенант весь почервонів зі злості:

— За кого ти мене маєш, Шевлін?

На що я йому відповів: