Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Давай тушонку, Чінгізхан, бля, — Мирон з

розгону завалився на крісло біля вікна, закинув ноги в тапках на стіл і звернувся до другого казаха:

— Мамай, тєгни горівку, чого перхоть трусиш?

Казахи, здавалося, розуміли угалицький діалект краще за рідний, і кожен мотнувся в свою сторону виконувати наказ.

— Так ти москаль, говоріш? — повернувся Мирон до Паштєта, який вже колупався пальцем в якомусь екзотичному вазонку.

— Нет і єщьо раз нєт, — дипломатично відповів Сєрий, — я естонєц.

— А, друге дєло, естонєц, то вже почті шо наш, — задоволено хмикнув Мирон і вирвав фляшку мутняка з рук Чінгізхана.

— Ну шо, хлопці, Слава Україні! — він налив всім по повній і заставив випити все до останньої краплі. Подій, які розгорталися далі, на жаль, моя пам’ять не в стані відновити. З обривків відеоряду того дня можна було згадати хіба що декілька фактів: Мирон служив у цій хаті банщиком у генерала, через місяць він мав іти на дємбєль, а казахи були німою прислугою. Поки генерал на навчаннях — командує в хаті Дрогобицький ґазда. Решта інформації розчинилася в тих нелюдських дозах ядерного алкоголю, яким нас надзвичайно тепло приймав господар. Так само неможливо згадати — скільки часу ми провели в цьому теремі. Казка закінчилася одного ранку, чи вечора — я побачив перед собою збентежене лице Мирона, подібне на морду коня, якого різко шарпнули за поводдя: — Зьома, уйобуйте, нах, шеф приїхов, давай скоренько — тудій-ка — во, через кухню, — і він поволік моє тіло в бік задніх дверей, видаючи масу незв’язаних між собою епітетів і прокльонів. Паштєт чудом опинився разом зі мною викинутим за двері, але чомусь в махровому халаті, замість шинелі, яка була на ньому до цього, і в банній шапці на голові.

— Ого, — тільки і міг видусити з себе я, уявляючи Паштєта на перекличці в цьому генеральському наряді. Ми пішли в хащі, в надії, що нас винесе десь поблизу болота, де стояли наші цигани. Комарі ігнорували наш малочисленний загін і пролітали мимо, скоріше всього по причині страшного перегару, який міг обсмалити їм крила і ніс. Очевидці казали, що ще тиждень після повернення від нас несло бормотухою і часником. Зі всіх сторін було чути постріли і шум техніки, зверху літали військові літаки і комарі. На нашому ж маршруті все було спокійно. За якийсь час ми вийшли на дорогу, яка привела нас до сільського магазину, перед яким юрбився народ. Дані розвідки донесли, що в магазин привезли мило і більше двох кусків на руки не давали. В тумані алкогольних парів ми прийняли рішення поставити Паштєта в чергу і купити мила, яке ми зможем обміняти на їжу, хоча можна було зробити простіше — обійти чергу за милом і купити їжу, за якою черги не було.

Паштет простояв в черзі півгодини, перезнайомив

ся з активною половиною села і уклав договір «Шило на мило», суть якого була в наступному: Палич і я купуєм чотири законних куски мила, віддаєм безплатно Дяді Міші, а він нас безплатно пускає в баньку, кормить і відвозить на мотоциклі в наше логово. Скільки часу минуло з моменту, як ми його покинули, — ніхто не знав. Числа путалися в голові, і стан був такий, ніби останніх пару днів ми харчувалися виключно блідими поганками.

Дядя Міша відхерачив віниками нас в бані, майже привів до чуття, накормив і погрузив в мотоцикл з коляскою, мотивуючи свою відмову щодо ночівлі великою можливістю загриміти в тюрму за дезертирство. Останнє слово швидше за інші пробилося в мою свідомість через товсту кору подій останніх годин, і ми мовчки згодилися їхати. Махровий халат Паштєт обміняв в Дяді Міші на фуфайку, але банну панамку не віддав і тепер нагадував дезертира після бані. Ми петляли по лісі хвилин сорок, я сидів в колясці, а Паштєт два рази випадав на ямках із заднього сідла. Дядя Міша висадив нас, перехрестив і, сказавши: «З Богом», — швиденько змився. Навприсядки ми наблизилися до границь наших володінь. Пацанів якраз збирали на перекличку.

«— Ну, зараз все і взнаєм заодно, — подумав про себе я і почав перебирати способи інформування батьків про то, в яку сраку попав».

— Строітся! — хриплим голосом крикнув Начмед. Народ почав збиратися докупи, ця маса скоріше нагадувала коров, ніж людей. Ми теж примкнули

до загального хаосу, правда, в другу шеренгу.

— Смірно, вольно! Слушай мою команду! — тремтячим від нервів і перепою голосом кричав Євтюхін.

— С етово момента ні одна скотіна нє покідаєт пєрімєтр полевого госпіталя. Со штаба ученій звонілі, что вчєра в капоніре какая-то мразь насрала на капот замаскірованного італьянского джипа. С деревні пріходят трєвожниє ізвєстія о том, что викопана вся картошка і сожрана вся птіца. Ето нєдостойно повєдєнія совєцкого солдата. На пєрвий-трєтій ращітайсь!

Народ почав вибирати кожного третього, тобто того, хто мав відробляти загальні гріхи. Я з Паштетом опинився першим і другим, і вийшло так, що довгов’язий солдатик, який стояв після нас третім, навіть гадки не мав кудись виходити з палатки, тепер мусів нести на собі хрест мій і Паштєта. Третіх в кількості чоловік сто вишикували в колону і з лопатами повели розміновувати територію, по якій вже просто неможливо було пересуватися без лиж. До нас знову нікому не було діла. Ми навіть не вникали — скільки часу були відсутні. Проблеми шукали нас самі, як відомо, і знайшли черговий раз навіть тут, в лісі на болоті. Ми стрільнули курити і пішли в сторону автопарку послухати побрехеньки воділ. Люди на колесах завжди більше бачать, аніж люди на копитах, тому за інформацією всі ходили до них. Я сів в коло до шоферів, навколо вогника, і розвісивши на кущах вуха, дрімав під якусь неправдоподібну розповідь, як один з них перепсував за один день аж п’ять місцевих дівчат. Чесно кажучи, бачивши контингент, який населяв цей район, важко було стверджувати, що їх можна зіпсути ще більше, скоріше — навпаки. Мирний гул і матюки шофери і перервала репліка новоприбулого, адресована до водія Ікаруса: — Льох, у тя чьо, бля, автобус с вертікальним взльотом, шо лі? Ти как єво паставіл-та, а?

Льоха був не в стані відповісти на поставлене йому запитання по причині, як мінімум, десяти промілів, які заважали думати, говорити і дихати. Проте вся ватага повернула голови в бік оратора, піднялася і за відсутності інших інтересів поспішила прояснити цей факт. За ними, як пес на запах лівера, побіг і я.

Ікарус Льохи стояв між двома соснами, висотою з хмарочос. Причім, відстань від заднього і переднього бамперів до кожного дерева була не більше, як 10 сантиметрів.

— Вот ето ювелір, нах, — сказав старий воділа, якого всі кликали Махно.

— Да, Льох, удівіл, — чулися репліки інших.

Картина була, як з фантастичного фільму. Поставити так автобус фізично було неможливо. Слава Богу, сам Льоха перебував в повній гармонії тіла і землі, він лежав на животі, впершись носом в мох, і був єдиним, кого ця ситуація менше всього вразила. Тільки натреноване око могло помітити Паштєта, який сидів в корчах в своїй банній шапочці і, какаючи, спостерігав за бардаком навколо автобуса. Я свиснув йому і помахав пальцем.

— Круть, да? — з очима, як у сови, запитав він мене, киваючи в бік аномального явища.

— Та вобщє, как так можно било, — не приховуючи здивування, продовжив тему я.

— Елементарно, Кузьміч. Он стоял под горку, я сєл за руль і даже не заводіл, нечем било, просто спустіл ручнік, звук такой уматовий, будто конь пукнул, і єво бочком-бочком, тіхонько поставіло ровно мєжду сосен, я чуть не обосрался, хорошо хоть випригнуть успєл.

Мені в цей момент знов дико захотілося в теремок до Мирона, в місце, де час йде сам по собі, а ти живеш не в ньому, і всі обставини навколо неможливо зв’язати з твоєю в них участю. Я дико захотів додому.

Ніхто не пам’ятає, як ми повернулися в Калінін. Як грузилися, як їхали, чи приїхали всі, хто там був, — досі загадка. На території надутими півнями лазили хіба що пацієнти шкірвена, вимазані зільонкою і всілякими смердючими болтушками виробництва Броніславовича, які за нашої відсутності захопили контроль над зайнятою територією. Два дні тому міністр оборони видав наказ про демобілізацію весняного призову, і в мене чесалися руки випробувати на собі всі свої привілеї у вигляді доступу до печаток, ключів і сейфів. Була п’ятниця, я розумів, що в понеділок буде вже запізно, бо всім зомбі вистачить два дні на повне відновлення відмерлих частин мозку, і вони як мінімум ще на місяць з будуна запряжуть мене в роботу. Пізно ввечері я зайшов в штаб, поскладав на столі всі необхідні для звільнення документи і печатки і почав незворотній процес самодемобілізації. За Євтюхіна я підписувався більше разів, ніж він сам, тому при можливій перевірці виникло б логічне питання: чий підпис є оригінальним.

Остання печатка була поставлена в моєму військовому квитку. Я акуратно все поховав на місце і написав на прощання короткий лист для жителів цього казкового острову, який мене свого часу так гостинно прийняв.

«Спасибо за все, что вы мне успели дать и научить за зти 18 месяцев. Я бы с радостью остался, но я очень хочу домой. Вечно ваш должник — Андрей».