Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ганьба рагулям з Новоєврейська! — крикнув я пошепки, коли на третю годину лазіння лабіринтами міста опинився напроти Джекового училища, буквально за триста метрів від вокзала.

— Ганьба рагулям, які не вміють спитати дорогу! — ще раз пошепки крикнув я і заснув на лавці, про яку вже трошки раніше згадував.

— Ганьба українському рагулю, який не зажав котлети в поїзді! — прошипів заспаним голосом Андрій Вікторович, який збудившись помітив, що його провіант вже жує місцевий бродячий пес, життєрадісно махаючи хвостом і кидаючи сповнений любові і відданості погляд.

Ми з Джеком домовились на 10.00. Була рівно десята, я підійшов на КПП і набрав внутрішній номер, Джек відповів, що їх заставили носити якісь дошки і він вийде через годину. Вийшов він через п’ять. Мене за цей час взнали абсолютно всі, хто перебував по справах чи просто так в моєму районі. Одні хотіли вбити, інші — накормити, треті — неважливо, настільки вже різноплановий образ був створений мною при допомозі всього лиш двох предметів гардеробу — спортивних штанів і майки. Кольорова гама становчо зіграла свою вирішальну роль, що навіть коли з воріт училища вийшов сам Женька, він різко пішов у протилежний до мене бік, і всі чотири години, які ми ходили по місту, намагався бути метрів п’ятнадцять позаду. Враховуючи оригінальний стиль наших прогулянок, я майже не пам’ятаю, про що ми тоді розмовляли, бо з такої віддалі я свого друга практично не чув. Джек був у військовій формі і, напевно, боявся, що його притягнуть за кримінальну відповідальність за відкриті контакти з геями. Хто би тоді знав, що саме геї ще з’являться в списку героїв нашої п’єси. Народ на концерт привалив досить різношерстний: від польських студентів і російських курсантів — аж до ленінградського хуліганья, яке про Леді Панк знало виключно зі статті з німецького журнала, в якій був описаний факт махання гітаристом своїм пісюном на сцені дитячого фестивалю. Власне, плакатом з цим епізодом, вирізаним з журналу, заохочували хулігани вийти групу на сцену, махаючи ним перед лицем звукорежисера. Ну і звичайно, центром цього майданчику був хлопець в оранжево-голубих барвах, такий собі запасний бейсбольної команди «Amsterdam Gay Fuckers». Я в паніці кидався то до хуліганів, намагаючись відібрати в них плакат і розказати історію легендарної групи, то пробував знайти в залі Джека, але він маскувався професійно. Мене розпирала радість і невідомість того, що мене чекало на концерті і після, в армії. Одночасно хотілося і срати і співати, такі невідомі досі почуття рідко навіщали мене, і я упивався ними, як дитина пепсі-колою.

І тут на сцену виходять мої кумири, Золотий Склад Культової Банди, який стоїть в мене перед очима навіть тоді, коли перед ними ніхто не стоїть. Це моє фанатичне до них відношення, і я позбавлю вас випробовувань і мук, пережитих під час моєї оргазмотворчої розповіді про цей виступ.

Концерт був — піздєц! Всьо, а далі піздєц був ще більший. Женька пропав, як потім виясниться, ще за шість пісень до кінця, він мусів встигнути на перекличку. Зі мною він не попрощався, ясно, радий був, що ніхто не поняв, що ми знайомі, і його репутація залишилася в Ленінграді непідмоченою. А я здичіло кричав хвалебні оди групі ще двадцять хвилин після бісовки і, майже без свідомості, все-таки спричинив ще один вихід на біс, вже у напівпустий зал, ще й з піснею на моє замовлення. «Tańcz głupia tańcz» — танцюй, глупенька, танцюй. Вони не були готові її заграти, так принаймні об’являли декілька разів на концерті у відповідь на мої крики просто в лице вокаліста, але моя неадекватна поведінка спонукала їх до швидкісної репетиції в гримерці і послідуючого виконання її на сцені. Я був на небі і, напевно, тому не помітив трьох молодих людей, які ошивалися навколо мене і з неабияким інтересом роздивлялися мій скандальний образ.

Зал поволі опустів повністю, залишився я — фанат і троє хлопців з чіткими рисами і повадками дівчат. Я не бачив ні в своєму селі, ні в своєму житті нічого подібного, а тим більше не знав, як таке явище називається. А це, виявляється, були перші зустріті в моєму житті геї. Самі справжні — інтелігентні, литовські, багаті, вимиті, вилизані, підозрюю — і висосані теж — Геї. Ми вийшли з залу, і мої інстинкти почали рятувати мою дупу. Перші півгодини я біг в протилежний від вокзалу бік, а вони підтюпцем наздоганяли мене, паралельно ведучи розгорнуту бесіду на польській мові зі страшенним литовським акцентом.

— Куди ти так спішиш? — логічно запитав мене Високий, в якого бріолін з волосся від швидкої ходи почав стікати по обличчю, залишаючи характерні білі сліди, які їхній тип людей мали б особливо тішити.

— В мене поїзд за годину! — не обертаючись крикнув я, додаючи ходу.

— Ти маєш шанси встигнути спокійно, якщо повернеш назад. Ми тридцять хвилин віддаляємся від вокзала, — встряв в розмову середній з таким самим акцентом.

«— Банда, — подумав я».

«— Маньяки, — відповів ехом мій страх. Дивні люди з дивною мовою лазять за мною по темному нічному місті, начитані суки, на всі питання знають відповіді, або завербують мене, або виїбуть. І одне і друге не входило в мої плани, першим і єдиним пунктом програми було — попасти на поїзд в 00.20 і в 6.34 бути на пероні, а в 7.20 — в себе в ліжечку і срати на цілий світ з вікна неврології. А наразі — три геї на хвості, і я не знаю, що з ними робити, але вони точно знають, що робити зі мною. Я не маю практики обрубування кінців, а вони достатньо обізнані, як свій кінець припаркувати в мою духовку. Наш квартет був постійно в русі, і так як мої нові знайомі не володіли технікою гомосексу на бігу, я врятував своє дуже хитке в цей момент реноме і дякую Долі, що все свідоме життя заглядався виключно на попи жінок»

Сидячи в вагоні СВ на шикарному дивані, потріскуючи на зубах шикарними вафлями «Артек» з міцним чорним чайком, я прокручував в голові цю біганину і неодноразово ловив себе на думці, що здав їм важливу стратегічну інформацію про себе. Про Калінін, госпіталь, добре, що не додумався продиктувати їм ще адресу батьків в Новоєврейську. Ото би народ розказував — усіх дівки з армії чекали, а товово з хлопом з войска прийшло. Я почував себе, як проститутка, коли витягнув з кишені штанців двадцятип’ятирублеву купюру, яку вони мені туди впихнули під вагоном, ще й розрахувались по спекулятивній ціні за дорогу з провідником.

«— Оце любов, — думав я всю дорогу. Дівчата такого все життя шукають, а за мною цілих три бігало, а я жодним не скористався. Балуваний. Один потім вирахував мене і приїжджав цілих три рази. Я як побачив його на КПП, готовий був прорити підземний хід голими руками аж до Яворова. Придумав на ходу щось про виїзд на операцію і сховався до пацанів в гараж. Герой-любовнік шість годин прочекав мене і поїхав ні з чим. Оце вірність, да, дівчата? Аж противно, що так получилося. А другий раз він мене вже біля неврології підстеріг через місяць, ми з Паштетом були, це мене і врятувало. Я знов набрехав, що біжу в реанімацію, і побіг в гараж на ничку, а Паштет в плані експеримента забрав мого Ромео до себе і віроломно накурив його якимись кізяками власного виробництва. Третій раз Литовський Джіголо приїхав вже не до мене. Паштет так нічого ніколи не розказав».

Звичайно, не підозрюючи всіх цих майбутніх подій, заснув я в шикарному купе, з шикарними вафлями і шикарним чайком. Сни перепліталися між собою, творячи хаотичну відеонарізку в стилі фільмів Джармуша і Тарантіно. Перший і єдиний раз в житті мені хотілося проспати свою станцію.

Глава XV. «Кінець казки»

За майже півтора року перебування в госпіталі я потихеньку виходив з-під контролю ББ і переміщався під юрисдикцію вищого командування. Я успішно пройшов певний випробувальний термін, і мудрі єврейські командири зробили висновок, що варто використати мій ресурсу більш важливих галузях, ніж робити уколи і розносити таблетки. В кожному госпіталі була військово-лікарняна комісія — група віртуальних людей, які своїми підписами завіряли документи на комісацію осіб, не гідних до військової служби. Віртуальних — тому, що за них всю роботу виконувала і підписи ставила Таня, секретар цієї неіснуючої комісії, сексуальна мрія 95 процентів нашого санаторію для військових збоченців. Вона виглядала в ноль, як зірка німецького гостросюжетного кіно з голими артистами, — щоб довго не описувати, скажу двома словами — така вчителька, курва в окулярах. Кожен школяр в сьомому класі, відчуваючи певний незнаний досі рух в штанах як реакцію на гіпертрофовані тілесні форми молодої географічки або англічанки, у своїх мріях жорстоко кохав її не раз і не два, помогаючи собі руками, фотографіями з дорослих журналів і всілякими можливими способами, які придумало людство за довгі віки існування, спрямованими тільки на одне — скоріше задушити змію між ногами, щоб та дала нормально функціонувати голові, хоча б годинку на день. На Таню дивилися всі, але це були короткі півтори хвилини, які були їй необхідні, щоб дійти від КПП до штабу. А в штабі мучився за всіх я. Я дивився на неї годинами, впритул і скоса, тратячи зір і свідомість, безперестанку кидав ручки на підлогу, щоб перевірити знизу, які секрети цього об’єкту приховує від нас дебільний стіл з фанери, за яким вона сиділа. Здавалося, Таня настільки звикла, що всі її постійно зжирають очима, що перестала на це реагувати, а може, десь в глибинах своєї жіночої суті вона робила зарубки якоюсь феміністичною сокирою на грубому стовбурі чоловічої похоті, ставлячи в журнал собі переможні бали. ББ рідко заходив до Тані, бо точно знав: як зайду — то виїбу. І просто переміг це в собі. Як? Досі невідомо ні йому, ні академіку Целковському, який довгі роки займався цим питанням. А Танєчка ще й до всього була до всіх живих мужчин холодна, як пам’ятник Лесі Українці в Новоград-Волинську. І ця її реакція на оточення заставляла все оточення сходити з розуму і жорстоко рукоблудити по ночах, закриваючи очі і уявляючи себе і цю сексапільну курву-вчительку в окулярах. Коли Таня перекидала з ноги на ногу свою ногу, люди, я фіксував цей рух у своїй голові на відео на величезній швидкості, щоб прокручувати потім заповільнену версію і довго смакувати кожну його детальку. Я міг би розказати і вигадати багато неіснуючих пригод про мене і Танєчку, але ви бачили моє фото з тих часів і маєте розуміти мої реальні шанси. Таня відносилася до мене, як до йоркширського тер’єра, який виріс завбільшки з дога і ще й вмів говорити. Я відчував якусь материнську ласку від неї, і це мене бісило, бо кожну хвилину я чекав, що вона вискочить на стіл, зірве з себе свою напівпрозору кофточку і стрибне на мене, як Матросов на амбразуру. Цього не відбувалося довгими тягучими місяцями. Мозолі невпинно росли в мене на обох руках. А Танєчка, судячи зі всього, досить активно скакала на іншу амбразуру, бо в кінці осені в неї вималювався якось дуже швидко шестимісячний такий животик. Весь госпіталь одягнув траурні тапочки і, понуривши голову, намагався не травмувати себе видом зіпсованого кимось нашого чуда. Чудо, натомість, добувало останні дні на роботі, і всю її роботу вирішили спихнути на мене.

— Почєму я? Юрій Ізраілєвіч!!! — майже з плачем я звернувся до командира за спасінням.

— Ти толковий парень, Андрєй, ти дєлал с нєй всю работу, знаєш специфіку, ну і єсть єщьо одін значімий момент, ти будеш єздіть раз в нєдєлю в Москву утвєрждать коміссованних.

— Я не хочу в Москву, я не люблю Москву, там. мокро как-то, — відповів я цитатою Паштєта про Ленінград, не знайшовши інакшого оправдання.

— Андрєй, ЕТО АРМІЯ, іді осваівай профєссію і пріступай, — Ізраілєвіч одів окуляри з носу на очі, і було видно, як я розмазався в його фокусі.

Освоювати професію — означало вникати в специфіку кожної історії хвороби і виписку робити так уважно і достеменно, щоб головна комісія у Москві відразу ставила свою згоду, інакше — наступне переосвідчення могло бути можливим тільки через місяць, і із-за неграмотності подавальщика ця фігня могла повторюватись роками. І головне — я мав навчитися печатати на машинці, причому в досить стислі терміни. Дні за два я з дикою швидкістю і страшними помилками одним пальцем молотив по клавішах, аж деякі з них позападали і назавжди відмовилися зі мною співпрацювати. Перші виписки я печатав без границь на полях, і слова дуже часто виходили за межі печатного листка, але видимий текст, видно, був настільки переконливим, що, незважаючи на візуальні дефекти, мої справи ніколи не повертали з Москви. Можливо, спрацьовував ще ефект присутності єврейської крові в моїх венах, бо я був єдиним чуваком з цілої черги подавачів справ, який запихав в рулон документів фляшку коньяку і конфети. Як кожна бюрократична професія — моє замісництво Танєчки перекреслило активну медичну практику, і я фундаментально віддалився від операцій і перев’язок, на які мене таскали всі, кому було там скучно. Але папіркова робота мала і свої плюси — день за днем я отримував все нові і нові доступи і ключі до сейфів і шуфляд, які завжди могли знадобитися. Я не знав тоді для чого, але коли сам себе демобілізував з армії додому всього два дні після наказа міністра — ще тиждень в своїй квартирі в Новоєврейську чекав озброєного патруля, не вірячи в можливість такої афери. Але про це в свою чергу.

Щотижня в п’ятницю я відправлявся в столицю в джинсах і курточці, які мені списав з гардероба свого сина вдячний Начмед. Він навіть запропонував мені перевод з Петрозаводського універа в Ленінградську медичну академію на курс до його малого, на що я, завжди ніяковіючи, відмовляв і дякував перестрашений, пам’ятаючи, що вулиці Пітера кишать від литовських геїв. Кожна затверджена в Московській лікарняній комісії справа — це фактично врятована доля людини, яку комісують з військових лав по причині відсутності здоров’я. У випадку відхилення справи негідним до стройової служби приходи лося карячитися і нести її в будь-якому випадку, так як військовий закон не визнавав їх хворими. Я навчився давати взятки у вигляді коньяка і конфет, і моя нова професія швиденько стала на конвеєр. На носі були величезні навчання країн Варшавського договору спільно з НАТО у Горьковській області. Через місяць весь госпіталь збирався виїхати на три тижні в ліси, і потрібно було встигнути залагодити і позакривати всі бюрократичні справи, щоби наше командування могло на навчаннях бухати з чистою душею. Я активно взявся прогарантувати шефам тритижневий безхмарний запой, ну і собі, чесно кажучи, теж. Весь народ, який подавався на комісацію, я поділив на три категорії: 1. Законні. Ця категорія не потребує коментарів.

2. Боріні і Шефові. Це свого роду бізнес, не в теперішньому розумінні, звичайно. Люди, яким під закінчення армійської кар’єри потрібна була більша пенсія або краще розприділення, зверталися за допомогою до наших спеціалістів, які нагороджували їх певними діагнозами, підпадаючими під статті у військово-медичному кодексі, і робили можливим те, що за їхнього невтручання було неможливе. Тому Начмед з Адамовим і не контактували особливо, бо постійно забирали один в одного кусок хліба. Мені ж хліба вистачало в столовій, і я на громадських засадах штампував наліво і направо путівки в краще майбутнє.

3. Мої. Цю категорію людей я відпускав з армії додому, бо мені просто по-людськи було їх шкода. Почалося все з Ромка з села Добростани біля Новоєврейська. Його привезли просто синього, збитого на кисле яблуко чурбанами, яких було в частині 200, а він був там один, козак яворівський. І козак вже плів петлю, щоб закінчити в ній своє життя в 18 років, аж я став з широко розставленими ногами йому на дорозі і голосом Маяковського запитав: — Додому хочеш?

Рома після заданого мною питання втратив мову на декілька днів, за які ми підшаманили на його тілі побої, а потім вже почали працювати над його розумовим одужуванням.

— Є спосіб, дякуючи якому ти через два тижні будеш в Добростанах, місити на городі гній гумаками, навіть без заїзду в частину, щоб тобі не наваляли на прощання, — такими переконливими тезами починалася завжди моя вербовка потенційних самовбивць, яких комісація повертала до списку живих людей.

— Шо тре робити, — зазвичай чув я у відповідь.

— Ми везем тебе в дурдом в ізолятор, на обстеження, я скажу, що тобі там робити. Ти пісяєш пару раз в штани, пару раз говориш херню і за тиждень будеш вдома.

— Не може бути, — також зазвичай чув я, і це була нормальна реакція на такий елементарний спосіб відпетляти від того, від чого просто так не відпетляєш.