Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Може, для того я і провів тут півтора року, щоб мати можливість рятувати таких, як ти, нещасний, — на цей раз голосом Супермена промовив я і продовжив: — Стаття 7-В, абсолютно нейтральна на відміну від 7-Б, отримавши яку тебе 5 років не візьмуть на роботу на гражданці, бо кому треба психопати істероїдного типу, навіть в будці ремонту взуття, де ти мав честь працювати, ще й з шилом в руках. Та і косити в дурдомі прийдеться активніше, і ми не зможем здурити комісію, для такої ролі треба, як мінімум, Джекі Чана. А так як твоє прізвище — Пуцько, ми будем дотримуватися плана «Б».

— Зі статтею 7-В на гражданці ти постоїш пару місяців на обліку, і якщо нікого за цей період не зґвалтуєш і не задусиш, стаття автоматично втрачає силу. А на роботу можеш ходити з першого дня. Поняв, Пуцько?

Роман був готовий зробити мені масу приємних речей прямо під столом в ординаторській, де відбувалася наша розмова. І таких людей ставало дедалі більше. Через тиждень число комісованих по статті 7-В дорівнювало одинадцяти, а до початку навчань кількість їх виросла до 70 чоловік. Нікого з керівництва Бурашевського дурдома, на моє щастя, не збентежив факт різкого приросту латентних шизофреніків в Московському окрузі за останній місяць. Статті видавалися, справи захищалися, люди пісялися в штани, матюкалися на персонал і відпускалися додому. Я рятував наших від чучмеків, чучмеків від наших, правда, чучмеки не завжди розуміли простий слов’янський постулат: краще раз насцяти собі в штани, ніж все життя дозволити срати собі в душу. Всі паперові справи були завершені, госпіталь був готовий до від’їзду. Дівчата Калініна ридали, бо на три тижні залишалися без веселого розважального містечка, переповненого клоунами будь-яких національностей і мастей. До кожного з відділень підігнали автобуси, не поїхав на пікнік тільки шкірвен; Броніславович довго матюкався з цього приводу, але потім притих, зрозумівши, що він тут може бухати не гірше, ніж вони там, і ще й не треба буде трястися 600 км на грузовику. Мені приписали кунг — така квадратна будка на кузові, а всередині повністю обладнаний кабінет швидкої допомоги. Я мав їхати в цій тюрмі дві доби до Горківських болот. Лежанки не було, і я збацав собі місце з матраців на підлозі, і кожен раз, коли машина в’їжджала в яму, я відчував, як мій хребет а хрустом висипається в труси. Кунг закривався тільки ззовні, тому пісяти часто приходилося у баночку. Відправляти шоколадні «факси» було ще важче, бо машина постійно рухалася і можна було промазати повз газетку, розстелену на підлозі, ловлячи рівновагу на зігнутих ногах. Одним словом, специфіка поїздки вимагала від мене максимального контролю над фізіологічними процесами і витримки. Паштет підсів до мене на останніх двостах кілометрах пограти в карти і був змушений вийти через п’ять хвилин, бо свій контроль він не включив і внаслідок цього залишилася жирна коричнева полоса, яка достатньо видима навіть на темно-синіх військових трулях.

Місце дислокації являло собою саме справжнє болото з комарами завбільшки з чайок. Хлопці почали випадати з автобусів і грузовиків і з дикого будуна будувати великі польові палатки, які від найменшого вітру падали на перебуваючих там людей, як парашути. Наш табір виглядав, як табір румунських циганів. Командирів ми побачили день на третій, коли вони почали шукати медсестру, щоб поставила комусь з них очищувальну капельницю. Навчання були в розпалі. Десь далеко було чути гуркотіння важкої військової техніки, а в нас преваліювали дзижчання комашні і дзілінькання стаканів. Особовий склад порозбрідався по навколишніх селах у пошуках їжі і самогонки. Я з Паштетом також відбув на завдання у глиб лісу. Азимут неможливо було визначити, бо нас постійно хитало. Від випадкової їжі срачка нападала кожні п’ять-десять хвилин, і ми фундаментально заміновували підходи до табору, часто самі нариваючись на міни, розставлені своїми ж бійцями. Дві години чалапання по болоту привели нас до акуратного будиночка на березі лісового озера. Ми засіли в кущах і намагалися вияснити, хто ж базується всередині.

— Кузьміч, ми шлі два часа, неужелі ето Швейцарія? — заплітаючи язиком, спитав Паштет, який правою рукою виколупував з носа напіврідкий ще сталактит, а лівою тягнув з землі корінь якоїсь рослини.

— Как же башка баліт, — поділився я бідою з другом.

— Я над етім работаю, вот — пожуй, должно попустіть, — впевнено сказав Паштет, протягуючи мені добутий з землі корінь. — Ілі нєт, — так само впевнено закінчив він, відкусивши його кусочок. Корінь не допоміг від будуна, але в декілька разів підсилив наш і без того гіперактивний метеоризм. Ми лежали в траві і, як дві зенітки, лупили холостими в небо.

— Хорошо, хоть холостимі бйом, — зауважив Палич, — а то би по уши в гавне валялісь.

Раптом двері хатинки відкрилися, і на ґанок майже на чотирьох виповз солдат в домашніх тапочках, тримаючись за стовп, піднявся на ноги і пустив потужний струмінь просто на сходи.

— Йоб твою мать, шо за холера, знов сходи обісьцєв, — почувся його меседж, адресований ні до кого.

— Наш, то єсть мой, — пробував коротко пояснити я Паштету приналежність солдата до однієї зі мною ментально-мовної групи.

— Твой? Знакомий, шоль? — Сєрий з недовірою підняв брови вище кокарди на шапці.

— Земляк! Щас спросім, — в мене защеміло під ребром від рідної мови, почутої зненацька десь посеред тайги.

— Братик, ти відки будеш? — крикнув я, встаючи на ноги.

— Бля, але м сі напив нах, — знов сам до себе звернувся солдат.

— Брате, я зі Львова, а ти звідки? — підійшовши мало не під сам струмінь, який не стихав, перепитав я. Паштет ще не вилазив зі схованки і продовжував жувати реактивний корінь.

— Я Мирон з Дрогобича, ти шо тутка робиш? — він кинув на мене недовірливий погляд, не

перестаючи поливати сходи.

— Я Кузьма, зі Самбора, на учєнія приїхали.

— То земляк, курва, чи шо получається, — лице Мирона просвітліло, і струмінь почав бити з перебоями.

— Земляк! — Сльози набігли мені на очі.

— Заходи, братику, я сі ту вже замахав з тими басурманами, — Мирон хитнувся в бік хати і струменем вказав на двох косооких новобранців, які перестрашено спостерігали це все з коридора.

— Я маю ше одного, можна? — не конкретизуючи, запитав дозволу я, маючи на увазі Паштєта.

— Наш? — грізно перепитав Мирон.

— Недуже.

— Москаль?

— Так, але такий, позитивний, — пробував я підняти планку друга в очах представника дрогобицької спільноти.

— Най йде, зара виясним, — Мирон трухонув баламбасом так сильно, що крапельки попали йому в очі.

— О, курва, дощ чи шо? — Мирон защепився і жестом запросив до хати.

— Духі, вєшатся, — скомандував він двом казахам, які, чесно кажучи, були готові і повішатися.