Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Володя Шконда був чуваком романтичним в душі, круто грав дві пісні на гітарі й під моїм керівництвом півтора року здирав соляк групи Bucksfizz з пісні Londontown. Вітя був простішим, щоб не сказати — зовсім простим. Він постійно говорив різнокаліберну фігню та розчісував до крові пробор на голові — рівно посередині, як це роблять справжні, непідробні, ісконно рускі рагулі. Гребінець, величиною із граблі, стирчав у нього із задньої кишені ручкою вгору, якщо його там не було, то це був не Вітя.

Я любив ходити до цих чуваків. Більшість часу вони проводили за парканом нашої установи та розказували масу історій, не зв’язаних із життям всередині периметра, які в наш час можна було б прирівняти хіба до перегляду фільму в крутому 3D-кінотеатрі. Вони не любили Паштєта. Вовчик — за те, що йому ніколи не світило стати таким дивним і водночас крутим, а Вітя просто не любив, бо він не любив, коли з десяти сказаних слів він розумів одне. Його власна фраза відносно Паштєта характеризує його ставлення до нього значно яскравіше, ніж я би спробував пояснити: — Я б єво на гражданкє — і, смачно сплюнувши, він пробував незв’язними звуками мичання, гудіння, хрипіння підшукати ТЕ слово, — що б він із ним зробив.

А оскільки слово те сиділо так глибоко, що Віті не вистачало сил витягнути його назовні, то і ми всі задовольнялися почутим, адже суть бажань можна було зрозуміти. Паштєт, не доходячи сто метрів до гаража, раптом різко повернув наліво і почалапав у бік клубу, де мешкав — у вигляді знаку запитання, одягненого в коричневий солдатський халат і чорні кирзові шльопки. Я тоді ще не звик до таких перепадів, тому довго дивився йому вслід. Нарешті, я зрозумів, що він трансформувався в якусь інакшу систему координат, де я не існую, і сверли чи не сверли його ззаду очима, ефекту не буде, побіг до пацанів.

У гаражі було людно. Крім двох воділ, там був ще Сємьонич, водій нашої Нюшки — старої санітарної розвалюхи, яку ніхто не міг списати, бо термін її експлуатації закінчився по документах ще в 43-му, десь на Курській Дузі, а на ній досі возили бідак у дурдом. Ці люди займали одну половину битовки, а на другій розвалився Рома Мордухович. Щоб не ділитися маминою передачею із цілим колгоспом у відділенні, він винайшов спосіб заточити все привезене у гаражі. Там Рома завжди був поза конкуренцією. Вітя постійно щось трендів і тому не дуже встигав їсти. Вовчик їв весь час, але в нього, по-перше, був маленький рот, а по-друге, він занадто довго ржав з моїх дешевих приколів, якими я набув популярності серед цього квартету. А Сємьонич мав 700 років, і один бутерброд із червоною ікрою вганяв його в такий транс, що він ще годину марив і, повільно пережовуючи, шепотів: — Сука. Су-у-у-ука.

Рома ж у транс не впадав, і рот у нього був, Богу дякувати, грандіозний. Він молотив усе двома могутніми жорнами, які в процесі еволюції невідомим чином передалися йому від тиранозавра. Навіть тоді, коли Рома ржав, він міг робити це, не відриваючись від основного заняття: по спині розміром з піаніно перекочувалися горби, а із глибин легенів виривалися ритмічні звуки дизельного мотора підводної лодки.

На столі ще було процентів із 50 того, що привезла мама Роми. Маму я бачив вдень у нашій альтанці. Тоді вони з сином мило спілкувались, не дивлячись одне на одного, а батько Роми протягом години курив у машині, після чого вона стала нагадувати міні-модель крематорію. Я підсів до столу та зрозумів, що починати розказувати приколи вже запізно, бо через п’ять хвилин можна буде облизати хіба що власний Джаламбай, тому підключився до процесу. Загальне чавкання переривали неспокійні вигуки Сємьонича.

— Сука, су-у-у-ука, — скавулів він із кутка, і дивився на стелю, і жував бутер з ікрою так натхненно, ніби їв власну руку.

Тузік, дворняга розміром з лося, марно пробуючи не робити клопоту своєю присутністю, змітав хвостом зі стола посуду та підбирав на підлозі те, що з неї випадало. Одного разу він заодно з котлеткою майже зжер Вітіну шапку, але його зупинила металева кокарда з зіркою — або він був у душі комуністом, або його просто ламало їсти латунь. Рома копнув пса під зад у надії позбутися його з нашої компанії. Такий удар зніс би з рейок електричку, але Тузік вильнув хвостом, показав, що зрозумів натяк, і дружелюбно оскалив зуби до Роми — мовляв, не переживай аж так, десь там у перспективі я тобі обов’язково відповім взаємністю.

— Рома, ти в натурє, я вапшє, — спробував висловити своє захоплення трапезою Вітя.

— Сука, — коматозно закотивши очі, доповнив Сємьонич, облизуючи банку з-під ікри вже не зсередини, а ззовні. А Вовчик просто жував своїм міні-ротом і в глибині душі шкодував, що Творець не додав йому пару зайвих сантиметрів на периметр вхідної дірки.

Так, в атмосфері взаємоповаги, під високоінтелектуальну бесіду і проходила наша вечеря. Фінал усі любили найбільше. Батьки Роми привозили спиртне, яке стане відомим широким масам співвітчизників тільки у далекому 2000 році. Коньяки, віскі, ром, що ми пили в армії, я після дємбєля не бачив довгих 11 років, аж поки цивілізація не докотилася до брам Києва, а моя кишеня, нарешті, не набула такого статусу, коли до супермаркету можна заходити за покупками, а не спитати в касирки, яка година.

Ромчик зі своїм традиційним оскалом і висячою до рівня пупка нижньою щелепою витягнув із рюкзака чергову пляшку фантастичної, як на той час, форми та назвою, яку ми так і не ризикнули прочитати вголос, — «Courvoisier». Вітя пішов до своєї чорної «Волги», якою він возив по Калініну шефа, дістав із бардачка три гранчаки — два нормальні, один надбитий. Нормальні він розділив між собою і Вовкою (вони були з одного райцентру, і це було справедливо), надкусаний дав Ромі, а нам з Сємьоничем дісталося по пластмасовому — не плутати з пластиком. Тоді такого чуда ще не було, і я з лабораторії свиснув два стаканчики для аналізів, маю надію, ще до їх прямого застосування.

— Пісі какі, — прокоментував мої дії Віктор, і ми почали.

Ромчик розлив по півсклянки. Він єдиний знав, як треба пити напій такого рівня, але, перебуваючи в компанії неандертальців, не став вибиватись із шеренги, а вальнув залпом ароматний французький шмурдячок. Ми не відставали, і тільки Сємьонич недовольно скривив губи та пішов до своєї шафки. Там висів рушник кольору «мокрий асфальт» і смердюча гаражем роба, в якій він валявся під Нюшкою весь той час, коли нікуди не їздив. Сємьонич запустив руку кудись у мішанину кишень, плям, ременів і запахів й витягнув звідти чекушку — 250-грамову пляшечку Пшеничної. Неукомплектований він не виїжджав в рейс ніколи: — Я с буйнимі єхаю, — цей аргумент давав йому можливість сідати за руль буйновоза абсолютно синім. Сємьонич потряс чекушечку в руці, вміст її апетитно покрився вируючими бульбашками. Він зішкріб нігтем фольгу-кришку-безкозирку, крутанув флящинку ще раз, сказав: — Ну, йопта, нахер, — і хильнув весь об’єм за один раз у кілька ковтків.

Взагалі, жителі Калініна, які працювали в госпіталі, мали особливість висловлюватися коротко та дуже ясно формулювати свою думку, що вчергове і продемонстрував Сємьонич. Ми допили коніну, й на порядку денному постало моє катання на Нюшці. Кращу машину мені поки що не довіряли, і я оргазмував за кермом старого доброго катафалка, що перевозив своїх пасажирів виключно в один бік — у дурдом Бурашево під Калініном. Я посадив Рому збоку як консультанта: після 300 грам коньяку він якраз був здатний адекватно й терпляче пояснювати мені послідовність маніпуляцій.

Сємьонич пішов спати. Будучи на чергуванні, він мусив постійно бути у формі. Часом він забував, що живе в селі, та пив у битовці цілий тиждень, аж поки не приїжджала його бабулька на мотоциклі з дільничним міліціонером й не забирала додому тіло чоловіка. Тіло починало нагадувати людину десь через дві доби. П’яним він був зовсім не буйним і нікому не заважав своїм мирним, комфортним алкоголізмом.

— Вижимай сцеплєніє і втикай пєрвую, — Рома займав 80 процентів кабіни, пробував підім’яти під себе ліву ногу, щоб я вільно міг оперувати важелем. Це були мої дебютні виїзди, і тоді біля мене мали сміливість сидіти тільки люди, м’яко кажучи, глибоко нетверезі. Рома майже не боявся їздити зі мною, незважаючи на те, що пару разів дістав гілкою по морді через відкрите вікно, коли я не розрахував габарити і правим боком протягнув Нюшкою по кущах акації. Шкіра на Роминому лиці була товста, як у носорога, тому колючки йому не нашкодили.

Ми рушили уздовж госпіталю, по прямій, яка йшла з кілометр, а потім несподівано завертала за котельню і, попри шкірвенімперію Броніка, повертала направо та розбивалася на три основні артерії наших володінь. Одна йшла до адміністрації, друга петляла між відділеннями, а третя виходила назад на поздовжню вулицю, з якої ми стартували. Двічі вдаривши Рому лобом об скло, я врубив третю та вирулив на пряму. Ромчик дожовував залишки царської вечері, куски розміром з тапочок випадали в нього з рота прямо під ноги. Я доїхав до котельної, Роман дещо запізнився з командами, я пізно повернув руль, пізно переключив передачу на понижену, і пасажирські двері зрадницько відкрилися. Ромина нога випала з машини, ніби окреме фізичне тіло, в’їхала в бордюр, потім — в таджика з тачкою, на якій він віз на кухню бачки з-під їжі, потім проскакала ще десь 40 метрів паралельно машині, трохи розпухла та застрибнула назад у кабіну. Ромчик поводився так, ніби то була не його нога, а, наприклад, нога його брата, яка їхала автостопом у Крим.

Таким ненатуральним способом ми під’їхали до роздоріжжя трьох шляхів, і я, не маючи чіткого плану, куди звернути, не звернув узагалі та поїхав прямо по газону, залишаючи два жирні сліди свого злочину на посаджених молдаванами квітах. Краєм ока я помітив, як із кущів попереду вискочили дві плями, дуже подібні на голі дупи. Скоріше за все, своїм наїздом ми перервали чийсь скромний солдатський відпочинок, і якесь дівчатко ще довго буде асоціювати вільне кохання на свіжому повітрі з ризиком потрапити під колеса машини. Я крутнув вліво, опанував ситуацію, принаймні так я думав у той момент, і різко натиснув на гальма, хоча з таким самим успіхом міг гальмувати ногами, бо в Нюшки то була проблема. Так сталося й зараз. Я гепнув бампером об стіну гаража, а з іншого боку впав з кушетки, притуленої до стіни, Сємьонич. До речі, коли Сємьонич хропів, у Калініні тріскався асфальт, а наївні метеорологи чекали на Волзі цунамі. Але після падіння він замовк і лежав на підлозі, як дельфін, викинутий на пісок.

Я всунув ключі від Нюшки Сємьоничу в куфайку, а сам почалапав з Ромчиком у храм душевнохворих, обговорюючи неслухняним після Курвуазьє ротом деталі мого «вождєнія». По дорозі, ніби причіпний вагон, до нашого поїзда підчепився Паштєт і гнусаво, як ведучий радіо Промінь, почав терти на вухо якусь терпку заразу. Зморений подіями останніх двох годин і не маючи жодного бажання слухати маячню Паштєта про його експерименти з ацетоном, я заліз у блискучу систему труб душа Шарко і включив воду. Приємні голочки застрибали, танцюючи брейк по змученому тілі, я був за секунду від піка задоволення, аж двері в нашу спа-територію відкрилися — за ними хиталася фігура Антона Гаврілича.

Відставного полковника піддомкратив суп з фасолькою, який він з’їв за вечерею. Гаврілич прокинувся і шукав туалет. У мене колись було таке, що після 13 пляшок вина, випитих з кумом Шоніком, я замість WC зайшов у шафу з одягом. Але зараз не про мене — Гаврілича інстинкти привели значно ближче до цілі. Оскільки нюху в нього давно не було, він керувався ідеальним для його древнього віку слухом і просто пішов на шум води. Мордухович і Паштет на секунду завмерли, оглядаючись на старого полковника у відставці, я ж був обмежений в рухах, враховуючи моє голе омовєніє. Гаврілич, не підозрюючи нашої присутності, швиденько забіг у кімнату, сів у ванну, в якій хворим витягували хребти, і зробив свій скромний вечірній внесок у вигляді двох симетричних праліне. Потім намацав рукою жилет для витяжки, використав його не за призначенням, натягнув штани й потюпав у свою палату. До цього ганебного випадку я вже був добре знайомий з можливостями Гаврілича. У період його важких припадків мене відрядили до нього в палату — запобігати його спробам зробити собі кривду. Він, звісно, все це робив глибоко підсвідомо, але його фантазія не мала меж. Наприклад, колись він засунув пальці у склянку з водою та пробував потемки влучити в цей же стакан проводом до електричного чайника. В результаті вода зі склянки була на моєму покривалі, а шнуром від чайника у міліметрі від нього розмахувала рука Гаврілича. Отже, рятуючи його, я більше рятував себе. Ми вийшли з обісраного Гавріличом спа-салону та пішли шукати якогось узбека, щоб він розмінував територію. Рома поніс в душову під пахою заспаного прибиральника, а ми з Паштетом пішли назустріч новому випробуванню під назвою шарики.

Глава VI. «Операція «Шарики»

В часи Радянської доби, коли в нашому розвинуто му суспільстві не було ні сексу, ні порнографії, ні іншої гидоти, людей до всіх вищеперечислених мною, не без задоволення, стимулів до нескучного існування тягнуло, як мух на єгипетський пляж. Одна половина тихенько займалася цим під периною, прислуховуючись, чи не йдуть в спальню діти, або — чи не заглядає сусідська сволоч у вікно, а друга сміливо експериментувала на собі різні міфічні, неперевірені методи сексуального розкріпачення населення, як, наприклад, — операція (тут жінок прошу збігати за кавою) вживлення пластмасових шариків під шкірку пісюна. Спочатку експериментатор у образі Мікеланджело випилю-вав ці шарики з органічного скла напильником і місяць носив їх у роті, як свої яйця пелікан, а потім на його шляху поставав я, або подібні мені «знахарі», і відбували акт екзорцизму з їх пенісом, ножом і шарами. Зачасту — така операція була частим явищем в армійських нижчих колах, але якщо в середовищі з’являвся носій і успішний користувач цього гіперболоїда, то черга йолопів вибудовувалася моментально.

Носієм таким у нас був Колокольчіков. Він давним-давно, ще в дев’ятому класі, запихнув у свій метровий «колокольчик» три подібні на великі бородавки штучки, які, за словами очевидців, доводили дівчат до оргазму Ще до того, як вони встигали зняти труси. Вітьок в госпіталі наслідив достатньо, і цей факт ще підлив масла в рекламну кампанію шариків, тому мене протягом трьох останніх тижнів тероризувало декілька охочих записатися на тюнінг зони бікіні.

Я ніколи не проводив цієї маніпуляції, але закарбоване армійське правило кричало в вухах спочатку зроби, а потім видно буде! І ми з Паштетом пішли за цими йолопами та Колокольчіком. Через пару хвилин ми всі стояли перед кам’яним столом, розставляючи на ньому необхідні для операції інструменти. Доступу до скальпелів я не мав, тому ми збиралися використати для розрізу головної шкірки Мужчини звичайний хлібний ніж, якому плоскогубцями відламали завкруглений кінець і він був подібний на велику розплюснуту викрутку. Паштет автоматично став моїм асистентом. Йолопи раптом засумнівалися в потребі операції. Вітя взявся їх переконувати: — Ти чьо-о-о, у тя вапщє с тьолкамі тєпєрь жир будєт!

Йолопи по-дурному скалилися та з перестрахом косили оком на мої приготування. Тим часом Колокольчік пішов у палату і приніс фляшку з-під солодкої води Буратіно, наповнену якоюсь їдкою субстанцією. Він хапонув першим і передав естафету далі, мовляв, для внутрішнього наркозу. Ми з Паштетом і Мордуховичем також «обезболились». Вітя сказав, що цей самогон гнав його дідо. Якщо так, то дідо працював на аміачному заводі. Очі виїдало, в рот ніби пшикнули міліцейським балончиком — ідеальний стан для операції. Я сподівався, що пацієнти почувалися так само.

Першим ми підвели до стола Єрьому. Для чого йому був цей тюнінг — до сих пір не може визначити Кафедра Тяжких Уражень Інтелекту від Житомирського Цукрового заводу. Він був страшний, як невідомий тоді ще світові Шрек, тільки рижий, як Торі Амос з веснушками, величиною з 15 копійок кожна, і з зубами, які штахетами похиленого паркана виглядали у всі боки з-за потрісканих, постійно обкусаних губ. Яка нещасна мала пройти всі ці майстерно змальовані мною принади, щоб нарешті бути скошеною наповал наявністю в нього бонуса? Я не знав. Він теж, але гнаний якимось рефлекторним тваринним інстинктом бика, який ковиляє за іншими на бойню, він зняв свої армейські трухани, які переживали вже енну реінкарнацію, та обережно виклав на стіл свій бублик. Паштет навіть завкруглив рот, надихнутий побаченим скоцюрбленим хробачком, натягнув шкірку двома пальцями, наспівуючи на ходу придуманий хіп-хоповий куплет: Возьмі єго рукой,

Тогда он будєт с тобой.

Ето твой ковбой,

Не наступі ногой.