Лише ви, сердешні ілоти провінції, змушені долати нескінченні суспільні відстані, які в очах парижан скорочуються день у день, тільки ви, перед ким так невблаганно височіють перепони, поставлені між різними світами нашого світу, світами, що віддають один одного анафемі й кричать: «Рака!»[29] — лише ви збагнете, як хвилювалися розум і серце Люсьєна Шардона, коли шановний директор сказав, що перед ним відчиняються двері особняка де Баржетонів! Слава змусила їх повернутися на своїх завісах! Ласкавий прийом чекає на поета в цьому старому домі зі шпилем на даху, що вабив його зір, коли він гуляв із Давідом по бульвару Больє і думав, що їхні ймення, можливо, ніколи не досягнуть тих вух, глухих до науки, якщо її голос іде з низів. Лише сестрі звірив він свою таємницю. Як передбачлива господиня дому, як добра чарівниця, Єва дістала зі своєї скарбнички кілька луїдорів й купила Люсьєнові гарні черевики в найкращого ангулемського шевця та новий фрак у найзнаменитішого кравця. Вона прикрасила його святкову сорочку власноручно випраним і випрасуваним жабо. Яка то була для Єви радість, коли вона побачила брата таким причепуреним! Як вона ним пишалася! Скільки надавала йому порад! Завбачлива сестра нагадала й про дрібні його хиби. Заглиблений у роздуми, Люсьєн має звичку, тільки-но сяде, присувати стола, щоб зіпертися ліктями. Єва застерегла його від подібних вільностей у аристократичному святилищі. Вона провела його до брами Сен-П’єр, дійшла майже до собору і дивилася йому вслід, поки він прямував вулицею Больє на бульвар, де чекав на нього дю Шатле. Бідолашна дівчина зовсім принишкла, завмерла, ніби відбувалася якась велика подія. Люсьєн у пані де Баржетон! Це для Єни звістувало зорю його щастя. Простодушне створіння! Вона не знала, що там, де замішане честолюбство, немає місця щирим почуттям.
Коли Люсьєн вийшов на вулицю Мінаж, його не вразив зовнішній вигляд дому де Баржетонів. Цей Лувр, такий звеличений в його уяві, був споруджений із крихкого, звичайнісінького в цих краях каменю, поруділого від давності. Досить похмурий із боку вулиці, зсередини будинок здавався зовсім простим: він був строгої, майже монастирської архітектури і добре зберігся, провінційний і досить охайний двір теж справляв похмуре враження. Люсьєн піднявся старими сходами з поручнями горіхового дерева; сходи були кам’яні лише до другого поверху. Він перейшов скромний передпокій, велику, м’яко освітлену вітальню і застав свою владарку в маленькій вітальні, оздобленій різьбленими панелями в стилі минулого століття, пофарбованими в сірий колір. Над дверима — розпис, що імітував барельєф. Стіни були прикрашені благеньким червоним штофом із скромним візерунком. Старомодні меблі сором’язливо ховалися під картатими — червоне з білим — чохлами. Поет побачив пані де Баржетон; вона сиділа на стебнованій канапі за круглим столом, накритим зеленою килимовою скатеркою, при світлі двох свічок у старосвітському свічнику з дашком. Королева не встала йому назустріч, вона лише манірно вигнулась, усміхаючись поетові, вельми схвильованому цим зміїним рухом, що видався йому таким вишукано зграбним.
Надзвичайна Люсьєнова врода, стриманість, голос — все в нього полонило пані де Баржетон. Поет — це вже була сама поезія. Хлопець, крадькома вивчаючи цю жінку захопленими поглядами, впевнювався, що її врода повністю відповідає чуткам про неї; він анітрохи не помилявся, коли мріяв про світську даму. На пані де Баржетон, згідно з останньою модою, був чорний оксамитовий берет із розрізами. Цей головний убір, нагадуючи середні віки, надає жінці поетичної привабливості, що завжди зачаровує юнаків; при світлі свічок її рудувате непокірне волосся, вибиваючись із-під берета, здавалося позолоченим і ніби палахкотіло на завитках. У шляхетної дами була сліпучо-біла шкіра, що врівноважувала рудий колір волосся, який хибно вважається вадою жінки. Її сірі очі сяяли; чоло, вже ледь збрижене, але біле, неначе різьблене з мармуру, прекрасно увінчувало ці очі, обведені перламутровою каймою, і голубі прожилки обабіч перенісся відтінювали ту ніжну оправу. Ніс із горбинкою, як у Бурбонів, підкреслював жагучий вираз довгастого обличчя і являв собою ту рису, що колись так яскраво передавала царствену палкість роду Конде. Волосся не затуляло всієї шиї. Недбало пов’язана косинка дозволяла бачити білосніжні плечі, за вузьким прорізом корсажа око вгадувало досконалої форми груди. Тонкою й пещеною, хоч і трохи сухуватою, рукою пані де Баржетон приязно показала молодому поетові на стілець біля себе. Дю Шатле сів у крісло. Тут Люсьєн помітив, що в кімнаті нема більше нікого.
Розмова з пані де Баржетон одурманила поета. Три години, проведені в її товаристві, були для Люсьєна сном, який хотілося продовжити навічно. Йому здалося, що ця жінка скоріше худорлява, аніж худа, що вона схильна до захоплень, але не спізнала кохання, і хвороблива, незважаючи на міцну будову; а проте її вади, перебільшені манірністю, приваблювали Люсьєна, бо юнакам, що тільки починають закохуватися, подобаються перебільшення — ця омана властива навіть прекрасним душам. Він не помітив ні прив’ялості щік, ні цеглястого відтінку червоних плям, які з’являються на обличчях від турбот і страждань. Палкі очі, зграбні локони, що наче аж мерехтіли світлом, сліпуча білина шкіри, увесь її чар захопили уяву поета, принаджували його, як метелика вабить полум’я свічки. До того ж душа пані де Баржетон надто багато говорила його душі, щоб він міг судити її як жінку. Його полонила екзальтованість цієї жінки, пишномовність дещо старомодних фраз, звичайних у мові пані де Баржетон, але нових для нього, полонила тим легше, що він у всьому волів бачити лише прекрасне. Своїх віршів Люсьєн не приніс, але про них і не питали: він не взяв їх навмисне, щоб мати привід прийти вдруге; пані де Баржетон про них не згадувала, бо хотіла назавтра запросити його, щоб він почитав їх. Чи не була то їхня перша взаємна змова? Пан Сікст дю Шатле був дуже невдоволений з такого прийому. Він пізно помітив у цьому вродливому юнакові суперника і, коли вони пішли, провів його до повороту, де починається спуск від Больє, з наміром підкорити його своїй дипломатії. Люсьєн неабияк здивувався, коли начальник управління непрямими податками, вихваляючись тим, що відрекомендував його пані де Баржетон, прибрав собі право дати йому кілька порад.
Дай боже, щоб із Люсьєном повелися там краще, ніж із ним самим, сказав пан дю Шатле. Королівський двір, мовляв, не такий бундючний, як оця купка тупих бовдурів. Тут тобі можуть завдати смертельної образи, тут відчуєш, що таке погордлива зневага. Якщо ці люди не схаменуться, революція 1789 року почнеться знову. Щодо нього, то він буває в цьому домі тільки з пошани до пані де Баржетон, у певному розумінні, єдиної цікавої жінки на весь Ангулем; він став упадати за нею знічев’я і закохався нестямно. І незабаром він таки здобуде її, це видно з усього. Перемога над гордою королевою буде його відомстою отому аристократичному кублу дворянчиків.
Шатле говорив про свою пристрасть із виглядом людини, ладної вбити суперника, якби такий виявився. Старий зальотник часів Імперії всією вагою навалився на сердешного поета, намагаючись розчавити його значливістю своєї особи й нагнати на нього страху. Розповідаючи про свою подорож, дю Шатле перебільшував її небезпеки, щоб звеличити себе; та якщо він і вразив уяву поета, то анітрохи не злякав закоханого.
З цього вечора, нехтуючи погрозами старого фата, що вдавав із себе неабиякого вояку, Люсьєн почав приходити до пані де Баржетон, спочатку дотримуючись скромності, яка личить міщанинові з Умо, та коли він призвичаївся до того, що раніше здавалося йому великою ласкою, візити його почастішали. Для людей того кола аптекарів син був цілковитим нікчемою. Коли якийсь дворянин чи дама приїжджали з візитом до Наїс, то, заставши в неї Люсьєна, вони ставилися до нього з підкресленою чемністю, якої аристократи дотримувалися щодо людей нижчого стану. Спершу ангулемське дворянство здавалося Люсьєнові досить приємним, але незабаром він зрозумів, від яких почуттів походить ця вдавана люб’язність. Він скоро відчув поблажливий тон, що розбудив у ньому лють і повні зненависті республіканські почуття, з яких багато майбутніх патриціїв починають свій шлях нагору. Та яких тільки страждань не витерпів би Люсьєн заради Наїс, як називали її в своєму колі, де чоловіки й жінки за прикладом іспанських грандів та вершків віденського товариства надавали одне одному пестливих імен; це була остання вишуканість, до якої додумалась ангулемська аристократія, щоб підкреслити свої станові відмінності.
Люсьєн любив Наїс, як любить юнак першу жінку, котра йому лестить, — адже пані де Баржетон провіщала поетові велике майбутнє, гучну славу. Вона вдалася до всіх своїх хитрощів, аби виправдати близькі взаємини з поетом: вона не тільки підносила його до небес, а й казала, що він бідний хлопець, якого вона хоче влаштувати, применшувала вагу Люсьєна, щоб утримати його біля, себе; вона називала його своїм читцем, секретарем; але любила вона його більше, ніж сподівалася, що зможе полюбити після пережитого страшного горя, якого їй довелося зазнати. Вона засуджувала себе подумки, твердила, що це безумство — кохати двадцятилітнього юнака, такого далекого від неї за своїм суспільним становищем. Панібратство у взаєминах із ним було в примхливій суперечності з її гордістю, що походила від вимогливості. Вона поводилася навперемінки то як гордовита заступниця, то як лестива поклонниця. Отож Люсьєн, якого спершу лякало високе становище цієї жінки, зазнав усіх страхів, надій і розчарувань, що виковують першу любов, котра так глибоко западав в серце під ударами горя чи радощів, прискорюючи його биття. Протягом двох місяців він бачив у ній добродійницю, ладну по-материнському піклуватися про нього. Пані де Баржетон вже називала його «любим Люсьєном», а далі просто «любим». Поет, набравшися сміливості, зважився назвати величну даму «Наїс». Почувши це ім’я з його уст, вона виявила гнів, вельми приємний для юнака; вона дорікнула йому, що він називає її так, як усі. Гордій і шляхетній Негрпеліс хотілося, щоб цей чарівний ангел називав її, як ніхто, — другим ім’ям. Вона хотіла бути для нього Луїзою. Поет злинув на третє небо кохання. Якось увечері він увійшов, коли вона саме роздивлялася чийсь портрет і раптом сховала його. Люсьєн захотів побачити портрет. Щоб розвіяти відчай розбудженої ревності, Луїза показала портрет молоденького Кант-Круа і не без сліз розповіла печальну історію свого кохання, такого чистого і так жорстоко розбитого. Готувалася вона порушити вірність мертвому чи надумала створити Люсьєнові суперника з цього портрета? Люсьєн був надто молодий, щоб заглянути в серце коханої, розпач його був цілком щирий, а вона просто починала війну, в ході якої жінки змушують чоловіка пробивати хід у більш або менш майстерно спорудженій фортеці своєї вдаваної неприступності. Міркування про обов’язок, про звичаї, про релігію — то, так би мовити, їхні фортечні мури, і жінка любить, щоб її брали штурмом. У війні з наївним Люсьєном таке кокетування було зайве, він ладен був іти на приступ без усякого підбурювання.
— Я не помру, я житиму для вас, — відважно заявив він якось увечері, бажаючи покінчити з паном де Кант-Круа, і кинув на Луїзу погляд, сповнений пристрасті, що дійшла до самого краю.
Налякана швидким успіхом цієї любові, що постала у неї з її поетом, вона спитала його про вірші, котрі він пообіцяв їй для першої сторінки альбома, сподіваючись у зволіканні Люсьєна знайти привід до суперечки. Та що сталося з нею, коли вона прочитала два станси, які видались їй значно кращими за найліпші станси аристократичного поета Каналіса!
— Невже я надихнула вас на ці вірші? — спитала вона.
Сумнів, навіяний кокетством жінки, якій подобалося гратися з вогнем, викликав на Люсьєнових очах сльози; вона заспокоїла його, вперше поцілувавши в чоло. Люсьєн був справді велика людина, і вона захотіла взятися за його освіту; вона мріяла навчити його італійської та німецької мов, прищепити йому великосвітські манери, вона шукала приводу постійно тримати його при собі на злість набридливим поклонникам. Яке цікаве стало її життя! Задля свого поета вона знову звернулася до музики й відкрила йому світ звуків; зігравши Люсьєнові кілька чудових уривків із творів Бетховена, вона зачарувала його. Помітивши, як він умліває, щаслива з його радощів, Луїза лукаво спитала:
— Хіба ми не можемо вдовольнитися цим щастям?
Бідолашний поет мав дурість відповісти:
— Так.
Врешті дійшлося до того, що минулого тижня Луїза запросила Люсьєна пообідати з нею — втрьох із паном де Баржетоном. Незважаючи на таку завбачливість, усе місто дізналося про цю подію і вважало її настільки неймовірною, що кожен питав себе: «Невже це правда?» Зчинився страшенний галас. Багатьом здавалося, що суспільство напередодні загибелі. Інші кричали: «Ось вони, плоди ліберальних ідей!»
Ревнивий дю Шатле тим часом довідався, що Шарлотта, доглядачка породіль, не хто інша, як пані Шардон, мати, як він казав, «Шатобріана із Умо». Цей вираз було визнано за влучний дотеп. Пані де Шандур перша примчала до пані де Баржетон.
— Чи знаєте, дорога Наїс, що говорить увесь Ангулем? — сказала вона. — Оцей віршомаз — син пані Шардон, тієї самої, котра два місяці тому приймала пологи в моєї невістки.
— Дорога моя, — відповіла пані де Баржетон, прибравши царственого вигляду, — що ж у цьому дивного? Хіба вона не вдова аптекаря? Гірка доля випала панні де Рюбампре. Уявіть собі, що ми з вами залишилися без жодного су... На які кошти було б нам жити? Як би ви прогодували своїх дітей?
Незворушний спокій пані де Баржетон поклав край злослів’ю ангулемської знаті. Величні душі завжди схильні вважати горе чеснотою. До того ж дуже спокусливо творити добро, яке вважають за злочин, невинність тоді набуває гостроти пороку. Ввечері салон пані де Баржетон наповнився друзями, що прийшли покарати господиню. Вона виявила при цій нагоді всю ущипливість свого розуму. Вона сказала: якщо дворянство неспроможне дати ні Мольєра, ні Расіна, ні Руссо, ні Вольтера, ні Массільйона, ні Бомарше, ні Дідро, доводиться миритися з оббивальниками, годинникарями, ножарями, чиї діти стають великими людьми. Вона сказала, що геній завжди шляхетний. Вона дорікала дворянчикам, що вони самі не розуміють, у чому їхні справжні вигоди. Одне слово, вона наговорила багато дурниць, із яких люди, не такі тупі, відразу здогадалися б, у чому тут суть, але вони тільки віддали шану її дотепності. Таким чином вона відвернула грозу гарматними пострілами. Коли Люсьєн, вперше запрошений до неї на вечір, увійшов у стару, збляклу вітальню, де за чотирма столами грали у віст, пані де Баржетон ласкаво зустріла його і відрекомендувала присутнім, неначе королева, яка звикла, щоб їй корилися. Вона назвала начальника управління непрямими податками паном Шатле, і він остовпів, зрозумівши, що їй відомо про незаконне присвоєння ним частки «дю». З того вечора Люсьєн був силоміць введений у товариство пані де Баржетон; але поета прийняли, як щось отруйне, і кожен поклявся позбутися його, застосовуючи протиотруту презирства. Незважаючи на перемогу Наїс, її влада похитнулася: знайшлися вільнодумці, що спробували підняти бунт. За намовою пана Шатле Амелі, вона ж пані де Шандур, вирішила поставити вівтар супроти вівтаря і стала приймати в себе щосереди. Але салон пані де Баржетон був одкритий щовечора, а його завсідники були люди такі закостенілі, вони так звикли сидіти перед тими самими шпалерами, грати в той самий трик-трак, бачити тих самих слуг, ті самі свічники, надягати свої плащі в одному й тому ж передпокої, що любили приступки сходів не менше, ніж господиню дому.
— Ет, вони витерплять і щиглика[31] із священного гаю, — сказав Александр де Бребіан, ставши автором ще одного дотепу.
Нарешті голова Землеробського товариства вгамував хвилювання повчальним зауваженням.
— До революції, — мовив він, — найбільше панство приймало в себе Дюкло, Грімма, Кребільйона[32] — людей без особливого становища, як і цей віршомаз із Умо, але вони ніколи не приймали збирачів податків, яким, по суті, є пан Шатле.
Дю Шатле поплатився за Шардона: всюди почали ставитися до нього холодно. Відчувши загальну неприязнь, начальник управління непрямими податками, який заприсягнув собі тієї хвилини, коли пані де Баржетон назвала його просто «Шатле», здобути її, став на бік господині дому: він підтримував молодого поета, заявив, що вони друзі. Цей великий дипломат, яким так необачно знехтував імператор, приголубив Люсьєна, назвавши його своїм другом. Щоб увести поета до вищого товариства, він дав обід, де були присутні префект, головний управитель державними податками, начальник гарнізону, директор морської школи, голова суду, — одне слово, вся верхівка місцевої влади. Бідолашного поета так ушанували, що всякий інший, але не двадцятидвохлітній молодик, запідозрив би в тих надмірних вихваляннях якийсь підступ. За десертом Шатле попросив свого суперника прочитати оду «Смерть Сарданапала» — останній шедевр молодого поета. Вислухавши оду, директор колежу, людина байдужа до всього, заплескав у долоні й сказав, що Жан-Батіст Руссо[33] не написав би краще. Барон Сікст Шатле сподівався, що молоденький віршувальник рано чи пізно захиріє в тепличній атмосфері похвал або ж, сп’янілий від передчасної слави, зважиться на зухвалу вихватку, яка кине його назад, на дно нікчемності. Чекаючи генієвого кінця, він, здавалося, зрікся своїх претензій на пані де Баржетон, проте спритний зальотник склав хитромудрий план і пильно стежив за кожним кроком закоханих, чатуючи на випадок, щоб занапастити Люсьєна. Відтоді по Ангулему і по всій окрузі пішли глухі поголоски, що в Ангумуа з’явилася велика людина. Пані де Баржетон співали хвалу за її піклування про це орленя. Та як тільки її поведінку було схвалено, вона захотіла домогтися цілковитого визнання і роздзвонила на весь департамент, що влаштовує вечір з морозивом, печивом і чаєм — нововведений звичай у місті, де чай продавали лише в аптеках як засіб проти шлункового розладу. Цвіт аристократії був запрошений послухати велике творіння, що його мав прочитати Люсьєн. Луїза приховала від свого друга, як нелегко було їй долати перепони, проте в кількох словах натякнула про змову вищого товариства супроти нього: їй не хотілося таїти від хлопця ті небезпеки тернистого шляху, які чекають на геніїв, ті перешкоди, що їх не здолати слабодухим. Своєю перемогою вона скористалася для напучення. Біломармуровими руками показала вона йому на Славу, що купується ціною нескінченних страждань, говорила йому, що доведеться зійти на вогнище мучеництва, вона досягла справжніх вершин пишномовності. Це було наслідування імпровізацій, які зіпсували роман «Корінна»[34]. Луїза так утішалася власного красномовністю, що ще дужче полюбила Веніаміна[35], який надихав її. Вона порадила йому сміливо зректися батька, узяти собі шляхетне прізвище де Рюбампре, незважаючи на галас, що з цього приводу зчиниться, бо король, безперечно, узаконить зміну імені. Пані де Баржетон має за родичку маркізу д’Еспар, з роду де Бламон-Шоврі, даму, вельми впливову при дворі. Вона береться домогтися для поета монаршої ласки. Почувши слова «король», «маркіза д’Еспар», «двір», Люсьєн зайнявся, як фейерверк, і необхідність його хрещення була доведена.
— Люба дитино, — ніжно-насмішкуватим тоном сказала Луїза, — що раніше це станеться, то скоріш буде визнано.
Вона перебрала одну по одній усі суспільні верстви і разом з поетом перелічила щаблі, які він зразу переступить, прийнявши це мудре рішення. За одну мить змусила вона Люсьєна зректися плебейських ідей про химерну рівність 1793 року; пробудила в ньому жадобу гонору, що її досі гамувала Давідова розважливість; вона вказувала йому на вищий світ, як на єдине середовище, якого слід триматися. Завзятий ліберал став монархістом in petto[36]. Люсьєн скуштував від аристократичного плода розкошів і слави. Він заприсягнувся покласти до ніг своєї дами вінок, хай навіть закривавлений; він здобуде його будь-якою ціною, quibuscumque viis[37]. Щоб довести свою мужність, він розповів їй про свої злигодні, які досі приховував од неї з незбагненної сором’язливості, супутниці першого кохання, коли юнак не виставляє напоказ свої чесноти, бо йому любо знати, що його душу оцінили, хоч вона й зберегла інкогніто. Він змалював тягар убозтва, яке терпів із гордістю, працю в Давіда, ночі, віддані науці. Його молодечий запал нагадав пані де Баржетон двадцятишестирічного полковника Кант-Круа, і погляд її стуманів. Помітивши, що його величну кохану опанувала слабість, Люсьєн узяв її за руку — і йому те дозволили! — й почав цілувати її з палкістю поета, юнака, коханця. Луїза дійшла до того, що дозволила синові аптекаря торкнутись її чола й припасти до нього трепетними устами.
— Дитино! Дитино! Коли б нас побачили, як би з мене глузували! — мовила вона, прокидаючись із чарівного заціпеніння.
Того вечора пані де Баржетон спромоглася майже дощенту розбити те, що вона називала Люсьєновими забобонами. Послухати її, то для геніальних поетів не існує ні братів, ні сестер, ні батька, ні матері; великі творіння, які вони повинні подарувати людству, вимагають од них певного себелюбства, зобов’язують їх жертвувати всім задля своєї величі. Якщо їхні родичі спочатку й страждають від обтяжливої данини, яку стягують із них титани мислі, то згодом вони дістають сторицею за всі жертви, принесені на початку боротьби за високий престол, і поділяють з ними здобутки перемоги. Геній має звітувати лише самому собі; він єдиний суддя над власними вчинками, бо він один бачить свою кінцеву мету; а хто став володарем своєї доби, той може усе брати, усе ставити на карту, бо все належить йому. Вона згадала історію життя Бернара Паліссі[38], Людовіка XI, Фокса[39], Наполеона, Христофора Колумба, Цезаря — усіх цих славетних гравців, спочатку обтяжених боргами, замучених убогістю, кого ніхто не хотів розуміти, кого вважали за безумців, за поганих синів, за поганих братів, за лихих батьків і хто, проте, згодом став гордістю своєї сім’ї, своєї батьківщини, усього світу.
Такі міркування відповідали таємним вадам Люсьєна і ще дужче розбещували його душу, бо в запалі своїх бажань він apriori[40] виправдовував усі засоби. А не домогтися успіху — хіба не злочин проти його величності суспільства? Зазнавши поразки, хіба тим самим не завдав би він смертельного удару всім обивательським чеснотам, на яких грунтується суспільство, котре з жахом виганяє Маріїв[41], які сидять між руїн? Не усвідомлюючи собі того, що стоїть на роздоріжжі між ганьбою каторги та лаврами генія, Люсьєн ширяв над Сінаєм — горою пророків — і не бачив унизу Мертвого моря, страшного савана Гоморри.
Луїза так спритно вивільнила розум і серце свого поета з пелюшок, у які їх сповило провінційне життя, що Люсьєн захотів випробувати пані де Баржетон, вивідати, чи вдасться йому вполювати цю високу здобич, чи не дістане він ганебного одкоша. Званий вечір дав йому нагоду здійснити це випробування. Йшлося воднораз і про кохання, і про шанолюбство. Він любив і жадав піднестися вгору — подвійне бажання, природне в молодих людей, які хочуть задовольнити серце й позбутися злиднів. Запрошуючи сьогодні всіх своїх дітей на спільний бенкет, Суспільство вже на світанку їхнього життя будить у них честолюбні поривання. Воно позбавляє юність її чарівності і псує найкращі почуття, вносячи в них розрахунок. Поезія прагнула б, щоб було інакше; проте дійсність дуже часто заперечує вигадку, в яку хотілося б вірити, і навряд чи варто змальовувати юнака XIX століття інакшим, ніж він є насправді. Люсьєн переконував себе, що його розрахунки підказані добрими почуттями, дружбою до Давіда.
[29] Рака — давньосірійське слово, що виражав зневагу (означав «гідний обпльовування»).
[31] Гра слів: chardonneret — щиглик (фр). Люсьєнове прізвище Chardon.
[32] Піно-Дюкло Ш. (1704–1772) — французький історик і письменник; Грімм Ф.-М. (1723–1807) — впливовий літератор і критик XVIII ст.; Кребільйон К.-П. Молодший (1707–1777) — французький письменник, автор численних романів із життя аристократичного суспільства.
[33] Руссо Ж.-Б. (1670–1741) — французький поет класицистичного напряму.
[34] Роман французької письменниці Ж. де Сталь (1766–1817).
[35] Веніамін — біблійний персонаж, молодший син Іакова, улюбленець батька.
[36] В глибшії душі (іт.).
[37] В будь-який спосіб (лат.).
[38] Паліссі Б. (1510–1590) — французький митець-кераміст, займався також хімією і мінералогією.
[39] Фокс Ч. Д. (1749–1806) — англійський політичний діяч, один з лідерів партії вігів.
[40] Наперед (лат.).
[41] Кай Марій (156–86 рр. до н. е.) — римський полководець. Зазнавши поразки в боротьбі з Суллою, знайшов притулок серед руїн Карфагена, але й звідти був вигнаний.