Втрачені ілюзії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пані де Сенонш (Зефіріна) була дама висока на зріст і гарна, але через дратівливу вдачу лице в неї бралося червоними плямами, і, певне, тому її вважали жінкою вимогливою. Тонкий стан, зграбна постать пасували до її млосних манер, у яких відчувалося певне хизування, проте вони свідчили і про жагучу та примхливу вдачу жінки, розніженої коханим.

Франсіс був знаменитістю; він покинув Валенсійське консульство і мрії про дипломатичну кар’єру тільки заради того, щоб жити в Ангулемі біля Зефіріни, інакше кажучи, Зізіни. Колишній консул узяв на себе турботи про господарство, зайнявся вихованням дітей, навчав їх чужоземних мов і з цілковитою відданістю керував справами подружжя де Сеноншів. Ангулем аристократичний, Ангулем чиновницький, Ангулем буржуазний довго лихословили про єдність цього шлюбного союзу з трьох осіб; але згодом таємниця троїстого подружжя почала здаватися такою рідкісною та прекрасною, що пана дю Отуа вважали б за людину страхітливо аморальну, якби він надумав собі одружитися. Крім того, зворушлива прихильність пані де Сенонш до своєї хрещениці, мадмуазель де Ляе, яка жила при ній у компаньйонках, почала викликати підозру про якусь бентежну таємницю, і, незважаючи на очевидну неузгодженість у часі, ангулемці знаходили разючу подібність між Франсуазою де Ляе та Франсісом дю Отуа. Коли Жак полював десь в околицях, кожен знайомий запитував його, як там мається Франсіс, і він, потерпаючи за свого добровільного управителя більше, ніж за дружину, розповідав про його недуги. Сліпота ревнивого чоловіка здавалась усім такою кумедною, що найкращі друзі брали його на глузи, втішалися з того й переказували таємницю кожному, хто досі не знав про неї, щоб і їх розважити. Пан дю Отуа був вишуканий денді, чиї турботи про власну особу перейшли в манірність та якусь дитячу гру. Його лякав кашель, він непокоївся своїм сном, своїм травленням та їжею. Зефіріна перетворила свого послугача на людину кволого здоров’я, вона обкутувала його, напихала ліками; вона годувала його добірними стравами, як маркіза болонку; вона приписувала або забороняла йому ту чи ту страву; вона мережила йому краватки, жилети й носові хусточки; врешті, вона привчила його так ошатно вдягатися, що зробила з нього такого собі японського божка. Щоправда, жили вони в повній злагоді: Зізіна при всякій нагоді поглядала на Франсіса, а Франсіс, здавалося, черпав свої думки в очах Зізіни. Вони вдвох засуджували, вони усміхалися водночас; здавалося, вони радилися між собою навіть перед тим, як сказати комусь звичайнісіньке «добридень».

Найбагатший в окрузі поміщик, людина, якій усі заздрили, маркіз де Пімантель, — враховуючи майно дружини, він мав сорок тисяч річного прибутку і зимував з родиною в Парижі, — приїхав зі свого мастку в кареті разом із сусідами — бароном та баронесою де Растіньяк, а також тіткою баронеси та двома їхніми дочками, гарненькими молодими дівчатами, добре вихованими, бідними, але зодягненими з тією простотою, що особливо підкреслює вроду. Ці люди, безперечно, становили верхівку товариства, і зустріли їх холодною мовчанкою та шанобливістю, сповненою заздрощів, особливо, коли помітили, як люб’язно привітала цих гостей пані де Баржетон. Обидві родини належали до небагатьох у провінції людей, котрі стоять над усякі пересуди, тримаються осібно, живуть у тихій самоті й зберігають величну гідність. Звертаючись до пана де Пімантеля та пана де Растіньяка, їх величали титулами. Між їхніми дружинами та їхніми дочками і вищим ангулемським товариством не існувало жодного панібратства, — вони були надто близькі до придворної знаті, щоб принижуватися до провінційної дрібноти.

Останніми прийшли префект і генерал разом із поміщиком, котрий уранці приносив Давідові свої дослідження про шовкопрядів. Мабуть, він був мером якогось кантону і володів чудовими землями, однак його манери й одяг свідчили про те, що він мало потерся у вищому товаристві: фрак заважав йому, він не знав, куди подіти руки; розмовляючи, він запобігливо упадав перед своїм співрозмовником, то схоплювався, то знову сідав, відповідаючи на якесь запитання; здавалося, він так і стежить, як би комусь прислужитися; то він був занадто ласкавий, то занепокоєний, то серйозний; він поспішав засміятися на чийсь жарт і сміявся підлесливо, то раптом похмурнів, коли йому здавалося, ніби з нього сміються. Кілька разів за вечір пан де Севрак, заклопотаний лише своїм науковим трактатом, намагався перевести розмову на шовкопрядів, але натрапляв як не на папа де Барта, що знай розводився про музику, то на пана де Сенто, який тут же починав цитувати йому Ціцеропа. Тільки в самому розпалі вечірки бідолашний мер знайшов, нарешті, слухачок — удову дю Броссар та її дочку, які серед потішних постатей ангулемського світського товариства посідали не останнє місце. Все можна сказати кількома словами: вони були такі самі бідні, як і вельможні. Їхній одяг відзначався тими претензіями на розкіш, які викривали їхні приховані злидні. Пані дю Броссар за всякої пагоди і дуже невміло вихваляла свою високу дочку, двадцятисемилітню дівчину, що мала славу неабиякої піаністки; мати досить настирливо змушувала її поділяти смаки ймовірних женихів і, прагнучи влаштувати життя своєї дорогої Камілли, могла одного й того вечора запевняти, що Камілла дуже любить мандрівне життя військових і що їй вельми до вподоби спокійне життя поміщиків, заклопотаних своїм господарством. Обидві вони трималися з кисло-солодким виразом зневаженої гідності, який збуджував жаль, схиляв до співчуття з егоїстичних міркувань і свідчив про те, що обидві вони пізнали всю марноту заспокійливих фраз, якими світ ласкаво обдаровує нещасливців. Маючи вже п’ятдесят дев’ять років, пан де Севрак був, проте, бездітний удівець, і тому мати й дочка з ревним захопленням слухали його докладну розповідь про своїх шовкопрядів.

— Моя дочка завжди любила тварин, — сказала мати. — Ми, жінки, любимо шовк, тож нам цікаві і ті черв’ячки, що його виробляють. Отож дозвольте нам якось навідатись у ваш маєток: мені хочеться, щоб ви показали Каміллі, як вони його тчуть. Камілла ж у мене така розумниця, вона похопить усе з півслова. Одного разу вона зрозуміла навіть зворотну пропорційність квадрата відстані.

Ця фраза блискуче завершила розмову папа де Севрака та пані дю Броссар, після того як Люсьєн прочитав вірші.

На вечір поприходило ще кілька завсідників дому, а також два-три синки видних родин; несміливі, мовчазні, причепурені, неначе рака з мощами, вони були щасливі тим, що їх запрошено на це літературне свято, а найзухваліший із них навіть осмілився завести розмову з мадмуазель Ляе. Жінки статечно посідали колом, чоловіки стали позаду них, Це зборище химерних постатей із розмальованими лицями та в чудернацьких одіннях здалося Люсьєнові надзвичайно величним, а коли він побачив, що всі погляди звернені на нього, серце його закалатало. Хоч який він був сміливий, не легко дався йому цей перший іспит, незважаючи на підтримку коханої, що розсипалася в люб’язних і шанобливих словах, приязно вітаючи в своєму домі квіт вельможного ангулемського панства. Люсьєнову тривогу посилювала одна обставина, яку легко було передбачити і яка неодмінно мала вразити юнака, не ознайомленого з мистецтвом світських інтриг. Люсьєн, увесь обернувшись на слух і зір, помітив, що Луїза, пан де Баржетон, єпископ та кілька догідників господині називають його паном де Рюбампре, а більшість цієї публіки, яка наганяла на нього страх, — паном Шардоном. Збентежений під запитливими поглядами цікавих, він з самого руху губів похоплював своє міщанське прізвище; він наперед знав, які думки висловлювали про нього з провінційною Відвертістю, іноді вельми близькою до зневаги. Від цих постійних, несподіваних уколів він почувався іще непевніше; він нетерпляче ждав хвилини, коли почне читати вірші й завоює належне йому становище, що покладе край його душевним стражданням. Але Жак розповідав пані де Пімантель про своє останнє полювання; Андрієн розмовляв із Лаурою де Растіньяк про нове світило в музиці — Россіні, Астольф, вивчивши напам’ять статейку, вміщену в якомусь журналі, де писали про новий плуг, розповідав про нього баронові. Люсьєн не знав — бідолашний поет! — що жоден із цих мудраків, за винятком пані де Баржетон, не міг зрозуміти поезії. Нездатні на високі почуття, всі ці люди посходилися, самі себе обманюючи щодо очікуваного видовища. Є слова, що завжди приваблюють публіку, як труби, цимбали, барабани вуличних комедіантів. Слова краса, слава, поезія мають магічну силу, що чарує навіть найгрубіші душі.

Коли все товариство зібралося, коли розмови, нарешті, вщухли, після того як, за дорученням дружини, пан де Баржетон, немов церковний воротар, що постукує своїм посохом, неодноразово закликав присутніх до тиші, Люсьєн, відчуваючи страшне душевне збентеження, сів за круглий стіл поруч пані де Баржетон. Тремтячим голосом він повідомив, що, не бажаючи ошукати нічиїх сподівань, він зараз прочитає недавно видані вірші ще не відомого великого поета. Хоча вірші Андре Шеньє вийшли друком 1819 року, в Ангулемі й справді ніхто не чув про Андре Шеньє. В цьому повідомленні побачили хитрощі пані де Баржетон, вигадані для того, щоб пощадити поетове самолюбство і дати слухачам змогу почувати себе вільніше. Люсьєн прочитав спершу «Хворого юнака», що був зустрінутий схвальним шепотінням; потім «Сліпця», поему, яка цим сірим душам здалася надто розтягненою. Читаючи, Люсьєн терпів пекельні муки, зрозумілі лише видатним митцям або тим, кого тонке сприймання та великий розум підносять до їхнього рівня. Щоб сприймати поезію на слух, необхідна святоблива увага. Між тим, хто читає вголос, та слухачами повинен установитися внутрішній зв’язок, без якого не викрешеться іскра сердечного взаєморозуміння. Коли нема душевної єдності, поет опиняється в становищі ангела, що співає небесний гімн посеред злісного реготу в пеклі, — адже в тому оточенні, де обдаровані люди виявляють свій талант, вони володіють круговим зором слимака, нюхом собаки і слухом крота; вони бачать, вони чують усе, що діється довкола них. Музикант або поет зразу відчуває, захоплюються ним чи не розуміють його; так в’яне або оживає рослина в сприятливому чи несприятливому середовищі. Отож перешіптування чоловіків, які прийшли сюди заради дружин і тепер гомоніли про справи, відбивалось у Люсьєнових вухах гострим болем; так само, як і кілька роззявлених ротів, що їх роздирали невтримні позіхи, дратували його, немов умисне скорчені гримаси. Коли, неначе голуб із ковчега, він шукав куточка, де міг би відпочити його зір, він зустрів погляди, в яких було очевидне нетерпіння людей, що поприходили сюди поговорити про корисніші справи. За винятком Лаури де Растіньяк, двох-трьох юнаків та єпископа, всі присутні нудьгували. Адже тільки тому, хто здатен розуміти поезію, може поет заронити в душу зерно, яке пустить паростки; але ці байдужі слухачі, далекі від бажання вдихати поетову душу, навіть не дослухалися до його голосу. Люсьєн геть занепав духом, аж його сорочка змокріла від холодного поту. Обернувшись до Луїзи, він зустрів її палкий погляд, і це надало йому відваги дочитати вірші до кінця; але поетове серце кривавіло тисячею ран.

— Вам здається це дуже цікаво, Фіфіно? — звернулася до своєї сусідки кощава Лілі, яка, певно, сподівалась якогось комедіантського штукарства.

— Ой! Не питайте моєї думки, любонько: тільки-но почнуть читати, в мене тут же злипаються очі.

— Сподіваюся, Наїс не часто пригощатиме нас віршиками на своїх вечорах, — сказав Франсіс. — Коли я попоїм і слухаю читання, мені доводиться напружувати увагу, а це шкодить моєму травленню.

— Бідолашний котик, — тихенько сказала Зефіріна, — випийте склянку води з цукром.

— Чудова декламація, — озвався Александр, — але я волію віст.

Почувши цю відповідь, яку, зважаючи на англійське значення слова, було визнано за влучний дотеп[46], кілька картярок висловили гадку, що авторові треба відпочити. Під цим приводом одна-дві пари подалися до будуара. Люсьєн на прохання Луїзи, чарівної Лаури де Растіньяк та єпископа знову розбудив увагу, прочитавши контрреволюційні «Ямби»; чимало слухачів не втямили змісту вірша, але, захоплені палкістю декламування, теж плескали в долоні. Є люди, на яких крик впливає збудливо, як міцні напої на горло. Коли подали морозиво, Зефіріна послала Франсіса подивитись на книжку і сказала своїй сусідці Амелі, що вірші, які читав Люсьєн, надруковані.

— Нічого дивного, — сказала Амелі, і на обличчі в неї відбилося задоволення, — адже пан де Рюбампре працює в друкарні. Це ж те саме, — вела вона, дивлячись на Лолотту, — якби гарна жінка сама собі шила сукню.

— Він сам надрукував свої вірші, — почали перешіптуватися жінки.

— Чому ж він тоді називає себе паном де Рюбампре? — обурився Жак. — Якщо дворянин стає простим робітником, він повинен перемінити своє ім’я.

— Він зрікся свого міщанського прізвища, — сказала Зізіна, — і взяв прізвище матері-дворянки.

— Якщо ті вірші надруковано, то ми й самі грамотні, щоб їх прочитати, — сказав Астольф.

Тупість цих людей так усе заплутала, аж Сікстові дю Шатле довелося пояснити недоумкуватим гостям, що Люсьєнові вступні слова — то не якісь там ораторські хитрощі і що ці прекрасні вірші належать роялістові Шеньє, братові революціонера Марі-Жозефа Шеньє[47]. Ангулемське товариство, за винятком єпископа, пані де Растіньяк та її дочок, які відчули велич тієї поезії, вважало себе одуреним і образилося за таке ошуканство. Зчинилося глухе ремство, але Люсьєн нічого не чув. Відмежований од цього ницого світу, сп’янілий внутрішньою мелодією, він намагався проникнути в її ритми і бачив усі постаті, немов крізь туман. Він прочитав далі похмуру легенду про самогубця, елегію на зразок античної, пройняту величною тугою, тоді ще одну елегію, де є рядок:

Наостанок він прочитав чудову ідилію під назвою «Неєра». В солодкій задумі, що туманила її зір, одну руку опустивши, а другою неуважно перебираючи пасмо волосся, самітна серед своїх гостей, пані де Баржетон уперше в житті відчула себе перенесеною в стихію, яка здалася їй своєю, рідною. Тож судіть, як прикро вразила її Амелія, що взялася висловити загальну думку гостей:

— Наїс, ми прийшли послухати поезію пана Шардона, а ви нас частуєте друкованими віршами. Хоч вони досить милі, але наші дами з патріотизму полюбляють доморобне вино.

— Вам не здається, що французька мова мало надається до поезії? — звернувся Астольф до начальника податкового управління. — Як на мене, Ціцеронова проза стократ поетичніша.

— Справжня французька поезія — це легка поезія, поезія пісні, — відповів дю Шатле.

— Наші пісні доводять, що наша мова вельми музикальна, — мовив Андрієн.

— Мені кортить послухати вірші, які занапастили Наїс, — озвалася Зефіріна, — але з того, як вона поставилася до прохання Амелі, не схоже, щоб у неї було бажання дати нам почути бодай один із них.

— Задля своєї ж таки вигоди вона повинна змусити його прочитати власні твори, — сказав Франсіс. — Її може виправдати лише талант цього хлопчака.

— Ви бувалий у дипломатичних справах, влаштуйте це для нас, — попросила Амелі пана дю Шатле.

— Нема нічого легшого, — сказав барон.

Колишній секретар для особливих доручень, вдатний до таких інтриг, підійшов до єпископа і примудрився діяти через нього. На прохання його превелебності Наїс довелось умовити Люсьєна, щоб він продекламував який-небудь уривок, що його знає напам’ять. За негайний успіх у виконанні доручення барон удостоївся млосної усмішки Амелі.

[46] Англійською мовою «whist» також означав «тсс!», «цитьте!».

[47] Шеньє М.-Ж. (1764–1811) — французький драматург, представник революційного класицизму кінця XVIII ст.